14 червня 1891 року в мальовничому селі Зашків поблизу Львова народився Євген Коновалець — майбутній очільник Організації Українських Націоналістів, ідеолог українського націоналізму, людина, чиє ім’я стало символом безкомпромісної боротьби за державну незалежність.
Він був первістком у родині директора місцевої народної школи Михайла Коновальця і вчительки Марії Сороки, яка походила з польського шляхетного роду Венгриновських. Дідусь та прадід Євгена були в Зашкові греко-католицькими священиками. Освіту хлопець почав здобувати у місцевій школі, згодом за наполяганням батьків переїхав до Львова. Тут закінчив українську академічну гімназію і вступив на юридичний факультет Львівського університету, де став одним з найактивніших членів української студентської спільноти.
Брак єдності
У роки Першої світової війни перебував у лавах австро-угорського війська, проте 1915 року під час боїв на Маківці потрапив у російський полон. Після звільнення влітку 1917-го переїхав до Києва й долучився до подій української національної революції. Євген Коновалець активно просував ідею створення окремої західноукраїнської військової структури, яка втілилася в життя створенням Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців. У січні 1918 року став його командувачем, згодом отримав звання полковника, а сам курінь реорганізовано в 1-й полк Січових Стрільців зі статусом гвардії Армії УНР. Із захопленням влади гетьманом Павлом Скоропадським полк реформовано в Окремий загін Січових Стрільців — самостійну військову частину, яка відіграла ключову роль у поваленні Гетьманату та встановленні влади Директорії на чолі із Симоном Петлюрою.
У листопаді 1919 року Є. Коновалець потрапив у табір для полонених у Луцьку. Звільнившись з ув’язнення навесні 1920-го, виїхав до Чехословаччини, де за його безпосередньої участі в серпні 1920 року було проголошено про створення Української військової організації (УВО). У липні 1921-го Є. Коновалець повернувся до Львова і очолив Начальну Команду УВО, однак після замаху члена УВО С. Федака на очільника Польщі Й. Пілсудського і львівського воєводу К. Грабовського у грудні 1922-го змушений знов емігрувати.
Своє головне завдання Є. Коновалець вбачав у згуртуванні розпорошених сил українських націоналістів. Перший крок було зроблено в липні 1927 року зі створенням Союзу організацій українських націоналістів (СОУН). У листопаді 1927-го в Берліні відбулася перша конференція членів УВО та СОУН, на якій вирішено створити єдину Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та обрано Провід Українських Націоналістів на чолі з Є. Коновальцем. Об’єднавчий процес знайшов організаційне завершення під час проведеного в січні — лютому 1929 року у Відні Конгресу Українських Націоналістів, на який прибули 30 представників різних націоналістичних осередків. Керівну роль покладено на Провід Українських Націоналістів (ПУН), його головою обрано Є. Коновальця. Основним завданням ОУН було визначено боротьбу за відродження державної незалежності України.
У діяльності організації було виокремлено два основні напрями: еміграційно-політичний і крайово-бойовий. У складі проводу утворювалися референтури для ведення практичної роботи: ідеологічна, соціально-економічна, військова, політична, культурно-освітня, організаційна. Конгрес заклав основи організаційно-територіального поділу: на українських землях він складався із країв та округів, на еміграції активно проходив процес творення відділів. Їх було створено в Чехословаччині, Німеччині, Болгарії, Югославії, Туреччині, Франції, Бельгії, Люксембурзі, Єгипті та вільному місті Данцигу, що перебувало під безпосереднім управлінням Ліги Націй.
Про діяльність ОУН на західноукраїнських землях дізнаємося із протоколу наради від 14 та 15 квітня 1930 року: «Скількість членів ОУН на ЗУЗ на сьогодні буде біля 600—700… Склад членства поділяється на високосередньошкільну молодь, а також на робітників та селян… Відділи ОУН перебувають головним чином у містах, хоч є бажання творити відділи і по селах… Конференція ОУН на ЗУЗ покликала до життя Екзекутиву, завданням якої буде організувати відділи на крайовому ґрунті та вести всебічну працю. Діяльність ОУН на ЗУЗ буде проявлятися в двох напрямах, а саме: внутрішня підготовка шляхом самовиховання і зовнішня праця шляхом влаштування ріжних страйків (робітничих, шкільних), закладування станових організацій, та провадження певних актів».
Далеко не всі представники українських осередків на еміграції схвально сприйняли появу та діяльність ОУН. Є. Коновалець та очолюваний ним рух викликали скепсис в лавах українських екзильних урядів — УНР Андрія Лівицького, ЗУНР Євгена Петрушевича та Гетьманату Павла Скоропадського. Їхні друковані органи несамовито критикували діяльність Є. Коновальця, подекуди спонукаючи його до гнівних відповідей. У публічну площину вийшла словесна перепалка Євгена Коновальця з Валентином Садовським, який на сторінках часопису «Тризуб» опублікував статтю «Лідер з барвистою біографією і його група». Хоч підписано її було тільки ініціалами, Є. Коновалець дізнався, хто автор, і зажадав від нього пояснень: «Звертаюся до вас з проханням: приватно або публічно вияснити мені, що має означати того рода загадочна характеристика чи то моєї особи, чи, може, моєї діяльності. Коли в моїй дотеперішній праці виступав я проти певних концепцій, то старався відділювати концепцію від осіб, які в данім випадку її репрезентують. Задля цього я все здержувався від поборювання осіб, а зокрема в спосіб, як це ви робите. Особисто стою я на становищі, що коли вже переводиться критику діяльності поодиноких осіб, то в згаданій критиці треба все договорювати до кінця, а не обмежуватися до загадочних фраз, які на ділі нічого не говорять, а тільки посторонній і не інформованій публіці дають змогу до ріжних комбінацій. Таким шляхом далеко ми не зайдемо. Очікую вашої відповіді».
Негативно-поблажливо відреагували на появу нової організації та діяльність її очільника й інші екзильні видання. Так, друкований орган уряду ЗУНР «Український Прапор» у статті про ОУН охрестив ініціаторів її створення «жмінкою молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конгресі у Відні і собі склеїла щось у формі диктатури, і стоячи зрештою ідейно недалеко від уенерівців варшавського толку, утворила свою філію за кордоном під кличем «чистого націоналізму». Брак єдності, часто незамаскована ворожнеча поміж діячів українського національно-визвольного руху на еміграції негативно впливали на ефективність їхніх дій.
Значну увагу Євген Коновалець приділяв теоретичній роботі, адже вважав за необхідне розвивати ідеологію українського націоналізму. Він публікував власні статті, зокрема у друкованих органах ОУН «Розбудова нації», «Сурма», «Український націоналіст». На шпальтах останньої часто публікували актуальні статті про життя українців у радянській державі, зокрема про масові арешти, ув’язнення та розстріли, голод на українських землях тощо. Є. Коновалець вважав за необхідне винесення на порядок денний міжнародної спільноти засудження злочинів радянської влади проти українців, вживаючи заходів для розгляду українського питання на форумі Ліги Націй.
Помста Москви
Діяльність очільника ОУН привернула увагу Москви, яка небезпідставно вбачала в постаті Є. Коновальця нового українського лідера. Узгоджений особисто Й. Сталіним план ліквідації Є. Коновальця було реалізовано 23 травня 1938 року в Роттердамі. Законспірований більшовицький агент Павло Судоплатов під час зустрічі передав Є. Коновальцю нібито від побратимів коробку цукерок з українським орнаментом, в яку було вмонтовано хімічну бомбу. Потужний вибух, що стався на вулиці Колсінгель біля кінотеатру «Люм’єр», обірвав життя провідника ОУН. Останній притулок він знайшов на цвинтарі «Кросвейк». Його вбивцю так і не було названо під час офіційного розслідування.
Смерть Є. Коновальця стала непоправною втратою для всього свідомого українства, завдала відчутного удару по національно-визвольному руху загалом і по ОУН зокрема. Ось як пише про це у щоденнику Софія Русова: «Убито ГПУ Коновальця — який жах, по усій Європі панують своїми адськими машинами, убили вождя націоналістів, ким його замінити. Велика Україна сама розпочала свою боротьбу за його порадами, хто продовжує». Невдовзі, під час ІІ Великого Конгресу ОУН в серпні 1939 року в організації окреслилися суттєві суперечності, що зрештою призвели до розколу у стані борців за українську державність.
У Центральному державному архіві громадських об’єднань України зберігаються унікальні документи про Євгена Коновальця та очолювану ним організацію. Нижче подаємо витяги з окремих із них (мова, авторська стилістика, орфографія та пунктуація збережені).
З оперативного зведення №6 іноземного відділення ДПУ УСРР про діяльність Української національної ради ЗУНР, стосунки між Є. Петрушевичем і Є. Коновальцем. 28 березня 1923 р.
Сов[ершенно] секретно
о «Национальной Раде ЗУНР» — деятельности Петрушевича и Коновальца
[…] Между диктатурой «ЗУНР» и группой Коновальца все время были и есть некоторые расхождения, хотя одни и другие в конечном итоге мечтают о создании «самостийной Великой Украины». Главное расхождение это то, что «диктатура» всеми силами добывается вначале самостоятельности Галиции, то есть чтобы иметь базу, где было б возможно организовать все украинские силы и «организовавшись, начать борьбу за Соборну Украину».
Группа же Коновальца все время придерживается этой мысли, что украинцы должны, хотя временно, признать Галицию за Польшей и тем самым, получив от поляков амнистию, возвращаться в Галицию — здесь вступать в военные повстанческие отряды — пробираться на Украину и там создавать Украинское государство и только после создания такового думать о Галиции.
Как Петрушевич, так и Коновалец среди украинцев-галичан и вообще среди украинской эмиграции имеют своих сторонников.
[…] Коновалец в конце февраля месяца сего года приехал в Прагу. В Праге же в разговоре с ним, он всем подчеркивал, что приходит самый важный момент — момент, в котором будет решаться судьба Украины и что «мы к этому моменту должны готовиться». Из сведений, полученных из установленного за ним наблюдения, видно, что он говорил только с поодинокими лицами и что более широкого совещания не устраивал. Из Праги Коновалец выехал в Берлин для совещания с бароном Василько (бывший петлюровский посол), где он находится и по настоящее время. […]
Із звернення голови Проводу ОУН полковника Є. Коновальця до провідників країв та теренів, секретарів округ та держав, управ відділів ОУН. Не пізніше 22 січня 1930 р.
Націоналісти! Провід Українських Націоналістів установляє день 22 січня «світом української соборності», повинним для Організації Українських Націоналістів.
Пам’ятний день 22 січня 1919 року входить у національну свідомість українських націоналістів не лиш як спомин світлої хвилі минулого та поклін дорогій цінності традиції, 22 січня — це верховне гасло цілої програми українського націоналізму.
За нами історичний акт злуки двох українських держав в єдину державну організацію. За нами політична боротьба провідників національного визволення, що розбіжними своїми плянами перші перехрестили акт злуки. Ідея всеукраїнського єднання не перемогла політики сепаратизмів та духа територіального патріотизму в широких колах обох частин українського громадянства. За нами розгром обох українських армій, які, не маючи в основі своєї діяльности єдності політичного проводу, не могли втриматися перед переважаючою навалою ворогів і, хоч побіджені на полях бою, увійшли в історію повними моральними побідниками, полишаючи для нащадків велику традицію збройного соборного чину.
Націоналісти! День 22 січня 1930 року буде першим святом, яке відсвяткує врочисто ціла Організація Українських Націоналістів на місцях та своєю організованістю дасть українському громадянству доказ, що вона не тільки кидає гасла, але працює спільними зусиллями для повного і достойного їх виконання […].
Із листа Є. Коновальця М. Сціборському про ставлення українських націоналістів до різних політичних груп української еміграції. 22 серпня 1930 р.
[…] Доки Україна, з одного боку, буде мати як сусідів москалів, а з другого боку, як сусідів поляків, так довго в українській політиці будуть виступати групи будьто репрезентуючи нашого помирення з поляками, будьто з москалями. І коли ці групи будуть мати за собою певну часть нації і не ради «миски сочевиці», а тільки з чистими намірами для виведення української нації з цього важкого положення, в якому вона опинилася, будуть заступати одну чи другу концепцію, то це ні в якому разі не буде ще зрада, а тільки реальна політика.
Ми мусимо боротися з одною і другою концепцією, будучи у своїй глибині душі переконаним, що вони є шкідливі. І мусимо для того теж поборювати ці групи, які репрезентують ті концепції, рівночасно одначе мусимо бути свідомими, що успіх в поборюванні чи то москвофільської, чи польонофільської концепції в лоні української нації будемо тільки тоді мати, коли не з піною на устах і з ножем в руці будемо кидатися на українських представників тих концепцій, але коли ми будемо своєю акцією змагати знищити основи, на яких базуються ці концепції […].
[…] Пропаганда — це вже річ тактики і відповідно до сили нашої організації, це умовини, в яких знаходиться сьогодні українська нація, можна цю пропаганду відповідно подефінувати. Взагалі ми як націоналісти і революціонери мусимо в нашій тактиці виявити якнайбільшу дозу еластичності, а не ставати догматистами чи засліпленими загорівцями.
Ірина ЖУРЖА,
завідувач сектору використання інформації
та довідкового апарату Центрального державного архіву
громадських об’єднань України,
кандидат історичних наук