Звільнений у запас офіцер-десантник Ярослав Радченко з Полтави недавно виписався зі шпиталю, де проходив курс лікування, й адаптується до мирного життя. Він із незначними перервами 14 місяців брав участь в АТО, зазнав там поранень і контузії, 45 діб перебував у полоні у проросійських сепаратистів. Проте коли я запитав у нього: «Як настрій?» — упевнено відповів: «Усе буде ВДВ!» І повідомив, що якщо потрібно буде Україні, то він готовий повернутися у війська.
А підкріплення так і не прибуло
Ярослав — професійний військовий, закінчив Полтавський військовий інститут зв’язку. Перед початком бойових дій на сході працював у службі безпеки одного з банків. Бійцем АТО став добровільно, в зону протистояння вперше вирушив у складі 80-ї десантно-штурмової бригади з палким бажанням захистити Батьківщину від терористів. Саме від них, а не щоб убивати «учорашніх шахтарів і металургів». Це було в липні 2014 року. А вже через місяць пройшов додаткову підготовку й разом з іншими добровольцями поїхав обороняти луганський аеропорт.
Тут прийняв і перше бойове хрещення. Мабуть, приїзд солдатів помітили, бо щойно вони стали розвантажувати привезені речі, як супротивник накрив аеропорт із «градів». Гатили так, що, образно кажучи, іскри з очей сипалися. З їхньої групи ніхто не постраждав тільки тому, що було надійне укриття. І хоч вони не злякалися, бо теоретично були до такого готові, та все одно стало неприємно. Нікому не хотілося загинути у першому ж бою, коли ти ще майже нічого не зробив корисного для України.
Удруге прицільно обстріляли дорогою на позиції. Стояла посуха, за «Уралом» піднімався стовп куряви, і сепаратисти лупонули по машині з мінометів. Робили це вміло, міни лягали поряд з машиною, але водій їхав швидко, і це урятувало бійців. А незабаром побачили й тих, хто по них стріляв. Вояки утримували «висоту», з якої можна було контролювати дорогу на Краснодон, і якось помітили, що з вершини подібного узвишшя, яке «осідлали» сепаратисти, рухається донизу колона військової техніки. Вона прямувала в бік розташованого неподалік населеного пункту, зайнятого українськими підрозділами. З дотриманням заходів безпеки, щоб не видати себе, повідомили про неї наших. Ті зустріли супротивника щільним вогнем. Але в діях ворогів не помітно було паніки, вони діяли професійно. Відстрілюючись і маневруючи, швидко заховалися в лісосмузі. Як правило, звичайні сепаратисти таких навичок ведення бою не мали. Так діяти міг тільки підрозділ регулярної російської армії. Зрозумівши, з ким мають справу, десантники скоректували на лісосмугу вогонь наших артилерії й гелікоптерів. І незабаром почули, як там вибухають боєкомплекти.
Вороги зазнали втрат, та потім вони помітили українських коректувальників. Частина їхньої бронетехніки залишила укриття й пішла на них у наступ. Зав’язався жорстокий бій, що тривав до вечора. Кілька наших танків і БТРів, а також позиції десантників було майже знищено, і з настанням сутінків бійці змушені були відійти в аеропорт. На той момент це ще було можливо. Аеропорт не був у кільці.
Із кожним днем ворожі обстріли посилювалися, але існує неписане правило, що десантники не відступають. Ярослав із хлопцями трималися, скільки могли. Дійшло до того, що вороги стали обстрілювати аеропорт прямою наводкою цілодобово. Оборонцям не можна було вийти навіть до вітру. Першим такої канонади не витримав термінал. 30 серпня вночі ворожий снаряд пробив перекриття й розірвався у підвалі термінала. Вибухом було тяжко поранено старшого офіцера, який там перебував. Довелося його терміново евакуювати.
Після того частину особового складу перевели в бункер, де раніше розташовувався і шпиталь, а Ярослав з бійцями залишався в терміналі ще майже добу. Доти, доки супротивник за значної переваги в живій силі й техніці зважився піти на вирішальний штурм термінала. Купці відчайдухів-десантників протистояли танки, «гради», «урагани», «смерчі», мінометні розрахунки, важка артилерія. А підмоги або команди відходити все не було.
Коли вона нарешті надійшла і захисники намагалися непомітно вибратися з майже вщент розтрощеного термінала, Ярослава було контужено, і в такому стані разом із тринадцятьма іншими бійцями він потрапив у полон до росіян.
Свободою поступився молодшому
Їх видавала російська мова з характерним акцентом. Окупанти зв’язали наших хлопців, і в цю саму мить по них із запізненням ударили наші «гради». То вони самі кинулися рятуватися під свою бронетехніку, а полонених залишили під обстрілами в полі.
Пізніше, перебуваючи в полоні, хлопці багато разів стояли на межі життя і смерті. Терористи були дуже агресивними, російські окупанти навіть виставили біля них охорону. Але наші десантники поводилися гідно й нічим себе не скомпрометували.
Полонених перевезли до комендатури в Краснодон, де вони пробули добу, звідти — у КПЗ тамтешнього відділення міліції, розкидали по камерах, де вони сиділи разом з одурманеними ворожою пропагандою сепаратистами. Навіть місцеві лікарі, які надавали їм медичну допомогу, показували скальпелі й з ненавистю в голосі казали, що вони із задоволенням їх цим інструментарієм зарізали б. Тому, мовляв, що вони карателі, фашисти, хунта. Усе це треба було витерпіти й не зламатися.
У полоні Ярослав пробув півтора місяця. Міг би звільнитися раніше, але коли його хотіли обміняти вперше, все зробив для того, щоб цією нагодою скористався молодший за нього боєць. Потім настала і його черга.
Його обміняли на одного впливового бойовика. Це стало можливим завдяки Оксані Білозір, працівникам СБУ, волонтерам, які тепер його найкращі друзі. Казав, що з Луганська виїжджали в цивільному, як звичайні сепаратисти, тому що туди з Краснодона навідувалися кадировці, то щоб не розстріляли.
Побачився з рідними, підлікувався і повернувся на військову службу. Луганщина, Донбас, Миколаїв, знову Луганщина. В умовах війни рік військової служби прирівнюється до трьох. А він побув на передовій рік і два місяці.
І нині в нього перед очима — розірваний навпіл від прямого влучення снаряда танк, у якого вибухом відірвало башту, палаюча техніка. І ще багато такого, від чого голова людини рано вкривається сивиною. Досі шкодує, що не встигли добудувати з підручних матеріалів бліндаж, який не міг їх захистити від мін і ракет. Тоді як російські військові свої укріплення будували з бетону й металу.
— Невже, — запитую його, — українські Збройні сили так і не спромоглися відновити бойову міць після того, як їх роками наполегливо знищували?
Ярослав ніби чекав цього запитання. Аж напружився весь, очі горять:
— Про всю армію не скажу. Поділюся враженнями від того, що бачив сам. Так-от, незадовго перед тим, як мене демобілізували, ми брали участь у військових навчаннях на полігоні Широкий Лан. Це були перші такі бойові навчання в історії України, коли свою злагодженість ми опрацьовували вночі, у складі цілої бригади ВДВ. Там були задіяні літаки, «гради», артилерія. Усе літало і стріляло. На БТРах форсували Південний Буг, який у тому місці сягає 440 метрів. При цьому люди сиділи на броні. Як у справжньому бою. Тільки автомобілі перевезли на плавзасобах. Ми вийшли на рубежі…
Ярослав розповідав жестикулюючи, і видно було, що він хвилюється, що це йому не байдуже. Відчувалося, що армія таки відроджується. Після нашого з ним спілкування і я в це вірю.