Такої ганьби, як нині, наш народ не зазнавав за всю багатовікову історію свого існування. «Славних прадідів великих правнуки погані», мабуть, змусили перевернутися в могилах не лише князівську дружину і військо запорозьке, а й замучених голодомором батьків тих сьогоднішніх відщепенців, які не тільки самі не боронять від ворога рідну землю, але й перешкоджають армії це робити.
Коли нещодавно показали по телебаченню групку луганчан, які грудьми стали не проти окупанта, а проти українських військових, що прямували на захист кордону, я очам своїм не повірила. Однак, коли до них приєдналися донеччани, блокуючи склади зі зброєю, сором захлеснув «дев’ятим валом».
Це ж навіть не яничари, яких викрадали малолітніми і роками виховували на чужій території в ненависті до рідної землі. Це наші доморощені байстрюки, одурманені російською пропагандою настільки, що шукають ворогів межи своїх. Але ж іще недавно вони приїздили на проплачений антимайдан до Києва і власними очима бачили тих, хто на Євромайдані ризикував життям, виборюючи свободу й для сьогоднішніх перевертнів.
Цю заангажовану публіку, мотивовану ззовні, чомусь не цікавить ні відсутність робочих місць, ні мізерні зарплати і пенсії, яких уже завтра не буде чим виплачувати, адже бюджет розграбовано тією владою, яку вони обрали для себе і для решти України. Це ж, мабуть, вона, обрана південним сходом влада, прищемила йому «язык» та ще так, що, слухаючи його, в’януть вуха не лише в етнічних росіян, а й у тих українців, хто справді знає цю мову.
І не лише її, а й інші регіональні та іноземні мови. Проте нікому з них у страшному сні не примарилось би відстоювати державність цих мов, глумитися над національними символами і вимагати приєднання до Польщі чи Австрії. Там таких людей вважали б несповна розуму, а не обирали би «народними губернаторами» і на багатолюдних мітингах не вимагали б їхнього звільнення з-під арешту, вчиняючи погроми державних установ заради приєднання до імперії, яка віками топче все національне на 1/6 частині земної суші.
Хто з нормальних людей забажає добровільно долучитися до країни, яка постійно воює якщо не зі своїми нацменшинами, то розпалює конфлікти на сусідніх територіях. Яка не облаштовує свою державу на заздрість іншим, а збиває довкола себе союзи силою і шантажем, бряцає зброєю перед усім світом замість того, аби навести елементарний порядок на безмежних, ще більш здичавілих після розпаду СРСР просторах.
Навіщо такому державному витвору приростати чужими землями, іншими народами? Мабуть, для того, щоб навічно відгородити їх від цивілізації. Від того світу, де права людини понад усе. Де чиновники не корумповані, правоохоронці — не карателі, судді — не продажні, а моральні авторитети, чи принаймні ті, що претендують на це місце, не опускаються до рівня мілітариських посіпак.
Невже весь цей жах оцінити тверезо так важко? Невже, закликаючи до здорового глузду, треба розтлумачувати елементарні речі, вмовляти прозріти, вказуючи на колоду, покладену в очі гомо-совєтікусам нинішньою пропагандистською машиною розваленої імперії, яку засуджує весь світ? Тож так і хочеться згадати слова із вірша поета Володимира Сіренка:
«Я іду, прибитий, по майдану між чужими нашими людьми, і кричати хочеться — Богдане, злізь з коня, манкуртів врозуми!»