ПАМ’ЯТЬ

Визначний актор зіграв стільки ролей у театрі й кіно, що забути його неможливо

Людмила ЯНОВСЬКА,
«Урядовий кур’єр»

Із відспіваним учора ввечері в церкві Святого Миколая на Аскольдовій могилі Героєм України, народним артистом України Богданом Ступкою шанувальники сьогодні попрощалися на сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, куди він стільки разів виходив і в різноманітних сценічних образах на виставах, і як художній керівник — на репетиціях. 

А ще в неділю 22 липня, коли про смерть Богдана Сильвестровича повідомили ЗМІ, до Театру Франка прямували люди з квітами і свічками: вистав того дня не було,  вони поспішали віддати шану творчому мешканцю цього будинку, справжньому Майстру.

За труною Богдана Ступки до його останнього земного прихистку на Байковому цвинтарі сьогодні йшли не лише люди, яким дуже болісна втрата визначної Особистості. Там незримо були і всі герої вистав та кінострічок, яких він талановито зіграв, а тепер залишив нам як надзвичайних і повноважних послів пам’яті про себе. Там незримо були і його земні вчинки, які дорогі його співвітчизникам: зокрема той, на початку липня, коли Богдан Ступка став на захист рідної української мови — єдиної, яка може бути державною в Україні.
 

«Під Ступку» створив фільм Зануссі

Лілія БОНДАРЧУК
для  «Урядового кур’єра» 

Коли 2010-го, напередодні відкриття І Київського міжнародного кінофестивалю, Богдана Ступку запитали, мовляв, навіщо Україні, окрім уже відомої «Молодості», ще один кінофорум, він відповів: «Молодість» — для молодих. Наш фестиваль — зрілість». Богдан Сильвестрович, мріючи про кінозахід, який привертатиме увагу до України і її мистецтва, зрештою, його започаткував. Він волів організувати і театральний фестиваль. Не встиг…

 «Свої» — не лише назва кінострічки: з-поміж ролей Богдана Ступки  — свої улюблені в кожного глядача. Фото з сайту  media.filmz.ru

Майстер умів чекати

Народний артист СРСР, народний артист України, лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка, керманич (2001—2012) справді Національного театру країни встиг стати зразком того зрілого мистецтва, яким Україна пишається і пишатиметься ще не один десяток літ. Майже сотня кіноролей! Понад 50 — у театрі!

«Білий птах з чорною ознакою», «Право на любов», «Дударики», «Усе починається з любові», «Украдене щастя», «Женихи», «Камінна душа», «Із житія Остапа Вишні», «Гріх», «Господи! Прости нас грішних», «Тарас Шевченко. Заповіт», «Пастка», «Кайдашева сім’я», «Вогнем і мечем», «Схід—Захід», «Чорна рада», «Молитва за гетьмана Мазепу», «Таємниця Чингісхана», «Водій для Віри» (премії «Золотий орел» — «За кращу чоловічу роль другого плану; «Ніка» — «За кращу чоловічу роль»), «Свої» (приз «Срібний Георгій» — «За кращу чоловічу роль», Московський міжнародний кінофестиваль), «Взяти Тарантіну», «Два в одному», «Заєць над безоднею», «Серце на долонях» (відзнака «Краща чоловіча роль», ІІІ Римський кінофестиваль), «Тарас Буль?ба» (премія «Золотий орел» «За кращу чоловічу роль»), «Шантрапа», «Платон Ангел»… Це — неповний перелік фільмів, у яких зіграв Богдан Ступка.

Останньою ж його кінонагородою став «Золотий орел» «За кращу чоловічу роль другого плану» (роль Григорія Івановича Шаманова у фільмі «Дім», 2011), якою його відзначили російські кіноакадеміки на початку 2012-го (в січні актор не зміг приїхати до Москви на десяту — ювілейну — церемонію нагородження).

Кілька років тому (напередодні прем’єри стрічки «Шантрапа») майстерність виписування кінообразу, стиль роботи Богдана Сильвестровича влучно охарактеризував Отар Іоселіані: «Богдан Ступка, як рукавичка, «одягається» на режисерську руку». А працювати Боді (актор тішився, коли його так називали: на знімальному майданчику, а особливо — за лаштунками рідного театру) довелося з різними кіно- і театральними постановниками: Юрієм Іллєнком, Артуром Войтецьким, Сергієм Бондарчуком, Єжи Гофманом, Кірою Муратовою, Павлом Чухраєм, Робертом Стуруа, Валерієм Фокіним… У низці його сценічних образів — Микола Задорожний, Король Лір, Тев’є-Тевель, Зигмунд Фройд, Лев Толстой, старий Фауст, Мефістофель, цар Едип…

Понад усе Богдан Сильвестрович цінував звання лауреата Премії ім. Т. Шевченка. Він отримав його 1993-го: за роль Тев’є. Вистава «Тев’є-Тевель» (п’єса Григорія Горіна, написана за мотивами творів Шолом-Алейхема; режисери-постановники С. Данченко, Д. Чирипюк) на «франківській» сцені з

23  грудня 1989 року, і щоразу — з аншлагом. Цим персонажем і виконавцем ролі захоплювалися всі: глядачі, актори… Армен Джигарханян якось щиро зізнався: «Надзвичайно люблю Ступку. Надзвичайно!»

Пригадую, як 2010-го, запросивши Армена Борисовича до Києва і прийшовши разом із ним на зустріч із журналістами, Бодя не міг приховати свого хвилювання: представники ЗМІ ставили запитання здебільшого українському акторові, а не гостеві. Богдан Сильвестрович мав унікальний хист — вміння відчувати й цінувати мудрих. Його другом (ще з молодих років) був Лесь Сердюк. Неабияк шанував Ступка свого наставника (ще з часів Львівського театру ім. М. Заньковецької) Сергія Данченка (1978 року метр очолив Київський академічний драмтеатр ім. І. Франка і запропонував Б. Ступці перейти  до його трупи), а також Кшиштофа Зануссі (репрезентуючи в Києві стрічку «Серце на долонях», режисер зазначив, що створював картину фактично «під Ступку»; мовляв, якби головну роль зіграв інший актор, глядач побачив би зовсім іншу історію).

Згадаймо «Дім», у який запросив нас Богдан Сильвестрович... Фото з сайту  okino.ua-dom

Ступчина воістину чутлива до мудрості душа, немов квітка, розкривалася тоді, коли він читав (байдуже — під час ювілейних вечорів чи на зйомках документальних стрічок) вірш Жака Превера «Як намалювати пташку». Спершу слід намалювати клітку, потім — що-небудь гарне, необхідне для птаха. Тоді — повісити картину на дереві (в саду або лісі) і причаїтися...

Іноді птах прилітає 
скоро,
а іноді доводиться 
довго чекати.
Літо минає... осінь...
зима,
а його все нема й нема,
Та ви надій не втрачайте,
якщо треба,роками
чекайте…

Він знав смак очікування. 2012-го театр ім. І. Франка завершив будівництво Камерної сцени ім. С. Данченка (на цю подію колектив очікував 23 роки). Як художній керівник Богдан Ступка не мусив опікуватися господарськими питаннями, проте як «франківець» зі стажем (1978—2012) не стояв осторонь і був пригнічений через те, що навіть його досвід міністра культури (1999—2001) не пришвидшив відкриття нового кону.

Його Тев'є-молочар  — неповторний. Фото з сайту ft.org.ua 

Довіряв режисерам

Його частенько запитували «Чи плануєте зайнятися режисурою?». «Ніколи», — казав Бодя. І слова свого дотримав. Очоливши 2001-го (по смерті С. Данченка) театр, він беззастережно довірився передусім тим режисерам, які прагнули експериментувати. Звісно, не завжди результати режисерських пошуків були вдалими, проте художній керівник ніколи і нікому не дорікав. Знав: уміння відпустити «процес» — важлива складова майстерності будь-якого керманича.

Богдан Ступка частенько повторював, що актор, котрий не зіграв бодай в одній п’єсі за Чеховим, — ще не актор. Йому поталанило! Досвідчені глядачі, котрі пам’ятають постановки Сергія Данченка, вочевидь, бережуть у пам’яті Войницького (вистава Театру ім. І. Франка «Дядя Ваня») у виконанні Богдана Сильвестровича, а молоді,  котрі добре знаються і на голлівудських 3D-прем’єрах, і на новинках російських кінематографістів, — неперевершеного Лебедєва (фільм «Іванов», режисер В. Дубовицький; Росія, 2010).

Свого часу Богдан Сильвестрович зіграв Треплєва («Чайка» А. Чехова), а вже в наші дні розповів, що, споглядаючи Дмитрового Треплєва (онук Дмитро Ступка навчався на курсі Б. Ступки), не міг утримати сліз під час фінальної сцени з Ніною… Він узагалі шанував молодих акторів і повсякчас допомагав їм: запросив на «франківську» сцену Тетяну Міхіну (раніше вона працювала в Харкові), львів’янина Андрія Водичева...

Майстер полюбляв перевдягатися (наприклад, зранку приходив на роботу в костюмі, а по обіді був уже в гарному светрі) і частенько вихваляв… помідори (називав їх найкращим овочем, мовляв: можна з’їсти все — і середину, і шкірку). Він — із тих, кого нині називають дітьми війни (Б. Ступка народився 27 серпня 1941 року): розповідав, що страх війни «отруїв» усе його життя, що пам’ятає бомби, весь у полум’ї будинок (помешкання їхньої родини)… Той страх, на його думку, і скерував на стежку мистецтва.

2007-го Богдан Сильвестрович пережив велике горе — смерть матері. Марія Ступка померла в ніч з 23 на 24 липня. Тоді, розмірковуючи про власний відхід в інший світ, він зізнався, що хотів би прийти до Бога в цю саму пору (адже день народження матері — теж 27 серпня). Минуло п’ять років, і 22 липня Небесний режисер дозволив. Моторошний збіг (збіг, бо у 2012-му — 366 днів).

Він мріяв зіграти Фірса… «Це надзвичайно цікавий персонаж. Не всілякі там гаєві та раневські, а Фірс, на якому тримається господарство, дім, вишневий сад і якого потім, за Чеховим, забувають…»

Богдана Ступку пам’ятають і пам’ятатимуть, адже він виходив до глядачів, несучи на долонях своє сповнене мудрості серце.