Герой України
Богдан СТУПКА:
 

«Коли помирає поет, то помирає щось таке, що не кожний здатний побачити», — так казав герой Івана Миколайчука в його фільмі «Вавилон ХХ». Ці слова і про його своєрідного хрещеника в кіно, його товариша Богдана Ступку. Акторові пощастило увійти до видатної неповторної когорти українських «поетів» кіно 60–70-х років минулого століття, побачити театральних легендарних майстрів і створити свій неповторний талановитий світ — Богдана Ступки. І якимось дивовижно-містичним чином він усе життя був пов’язаний із двома безсмертними філософами: Григорієм Сковородою та Іваном Франком. 

Народився Ступка в один день з Іваном Яковичем, грав і керував театром його імені, створив видатні ролі в його п’єсах і у фільмах за його творами. Свого улюбленого філософа Сковороду актор не лише все життя цитував, а й грав у фільмі «Одна любовь души моей», також озвучував документальний фільм про цю непересічну людину.

Богдан Ступка вже сам став легендою, можливо, останньою в нашому мистецтві. І тому в день його народження, коли б йому виповнився 71 рік (27 серпня), і на сороковий день, як він нас залишив (30 серпня), віриться, що там — у вічності — він обов’язково зустрінеться зі своїми вчителями і друзями, серед яких буде рівним і великим.

Пропонуємо фрагменти різних інтерв’ю автора з Майстром, які залишилися ненадрукованими.

— Богдане Сильвестровичу, невже ніколи не хотілося щось поставити?

— Хотів. Брався. Була одна репетиція, і я зрозумів: за те, чого не вмієш робити, — не берись. Це все-таки не моя професія. Не хочу поповнювати когорту бездарних режисерів. Їх і так багато.

—  Є така усталена думка, що театром має керувати режисер?

— Важко сказати. Але коли ставиш вистави, то ніколи не пустиш у цей театр талановитішого за себе режисера. А я не ставлю і зовсім не заздрю режисерам, тому можу запрошувати на постановки найталановитіших. Світова практика підказує, що керівниками театрів можуть бути і критики, і драматурги, і актори...

—  У своїй творчості ви «зустрічалися» зі Сковородою. Що він для вас значить?

— Я взагалі люблю цього філософа. Такого, як він, не було ні в Росії, ні в Україні. Ми його, на жаль, зовсім не вивчаємо. Якось я сидів у кафе з одним американським диригентом Роджерсом. Він розпитував про наших композиторів, їхні твори. Говорили про театр, мистецтво, фільми. А за столиком поряд сиділи наші депутати. І там такі розмови: «Алло, ти що, хто ж відмовиться від такої посади, як міністр?» Мені так стало прикро за усіх справді талановитих людей тут. І я кажу Роджерсові: «Бачиш, тільки хтось з України поїде в якусь Європу чи Америку — і одразу прозвучить там. Наприклад, Бені Гутман — найкращий кларнетист світу. Я сюди зі Львова їздив на його гастрольні концерти. А його батьки з Білої Церкви виїхали в Америку. Батько Дастіна Хоффмана з Києва. Мама Сільвестра Сталлоне з Одеси. Навіть і мене вже причепили до родича. Ви не читали? Якесь видання написало, що я дядько Сталлоне». А мені Роджерс каже: «А я й не знав, що стільки знаменитостей подарувала ваша земля».

Почали з ним згадувати нашого геніального диригента, мого земляка Степана Турчака. А тітка моя Олександра Сергіївна Вишневич була головним концерт?мейстером київської опери, коли він там працював. Дядько моєї матері, родом з Куликова, директор гімназії, одружився на рідній сестрі Кирила Стеценка, яка походила із села Квітки Черкаської області. Де Галичина, а де село Квітки? Я не знав, мені мама якось розказала. Він писав п’єси. Звали його Петро Крупник, бо моя мама з родини Крупників. Моя тітка — актриса Олена Крупник, за чоловіком Григорович. А сам він — брат знаменитого балетмейстера Григоровича. Ось такий Ступка з Куликова.

—  П’єса Івана Франка «Украдене щастя» вже більш як 60 років у репертуарі театру його імені. Багато поколінь великих артистів грали в ній. В останній постановці граєте й ви. У чому феномен того, що деякі твори і ролі живуть довго?

— Так, вистава йде вже дуже давно. По-перше, вона психологічна, написана в стилі Ібсена і Чехова. Так, наприклад, у кінці першої дії чехівської «Чайки» Маша сидить у тиші й сама собі говорить: «Тихий ангел прилетел». А в кінці першої дії «Украденого щастя», коли Анна лишається, то шепче: «Янголи понад хатою пролетіли». Ніхто цього, на жаль, не досліджує. І, крім того, там такий класичний трикутник — двоє чоловіків і одна жінка. І дуже цікаві моральні речі. Це дуже цікаво психологічно розписано і зроблено в постановці Сергія Данченка. Можливо, з’явиться режисер, який матиме власне трактування, але, мені здається, поки що Сергія Володимировича, починаючи з його першої постановки «Украденого щастя» в 1976 році, ще ніхто не переплюнув.

Спочатку я не мав грати цю роль. Пам’ятаю, коли Данченко у Львові зробив розподіл, то мене там зовсім не було. Був покійний Володя Глухий — прекрасний актор — і Богдан Козак. А потім я випадково зустрівся із Сергієм Данченком тут, у Києві, коли був на якихось зйомках, і кажу йому: «Я б хотів зіграти Миколу Задорожного». А Данченко відповідає: «Ну, давай у п’яту, шосту чергу. Подавай заявку». — «У другу я б ще зіграв, а ось у п’яту — ніколи не зможу». — «Які в тебе є аргументи?» — «Герої повинні бути молоді». І Данченко послухав, і, мабуть, уперше змінив наказ по театру. Призначив мене на Миколу.

А Володя Глухий став асистентом. Ви не уявляєте, як він мені допомагав у цій ролі. Мені було просто боляче, коли я мав вийти на сцену, а він гримував мені руки, малюючи оці жили. Мені серце краялось, адже так вийшло, ніби я у нього вкрав роль. А на репетиціях він придумав фінальну сцену, коли герої один на одного падають і починають крутитися.

Данченко ніколи не говорив: «Геніально». Це зараз з’явилися такі режисери, які тільки й кричать: «Геніально!», а там зовсім нічого немає. Він тоді лише сказав: «Нічого. Може бути». А Володя Глухий таки зіграв Миколу, коли я поїхав працювати у Київ.

—  Часто спілкуєтесь зі своїм другом — видатним польським кінорежисером Єжи Гоффманом?

— Та вже нечасто. Пам’ятаю Варшаву. День пам’яті. Ми закінчили фільм «Стара башта. Коли Сонце було Богом», де я грав. І Єжи поїхав на могилу своєї дружини Валі, яка, до речі, була наша землячка з Києва. Взяв мене із собою. І там він по-своєму молився, а я по-своєму. І не було ні до кого жодних претензій. Потім поїхали у слов’янський ресторан, тому що він дуже любить слов’янські страви. І ще з нами був Павло Тимофійович Лемешев — геніальний оператор. Цей фільм був його останньою роботою. А напередодні запуску «Старої башти» у нього стався інсульт, він уже тягнув ногу і не міг знімати. Ніхто в Москві більше не запрошував його, аби він міг щось заробити. Лише Єжи Гоффман покликав на свій фільм — радником зі світла. Самі поляки не хотіли Лемешева, бо той матюкався, казав, що вони не вміють знімати кіно. Продюсер постійно погрожував Гоффману, що відправить його протеже додому. А ми з Єжи захищали Павла Тимофійовича.

—  У вас в театрі велика радість: нарешті в 2012 році з’явилася довгоочікувана Камерна сцена.

— Ми відкрили Камерну сцену, і відразу прем’єра — «Сон смішної людини» за Достоєвським. Тут усі учасники спрацювали в десятку. Вистави такої наповненості особливо сьогодні потрібні нашому суспільству. Хоч я не люблю літератури, де є мораль, та в наш час мораль просто необхідна. До нас у театр ходять ті люди, які це знають, це сповідують і в це вірять. От би прийшли ті, які в театрах майже не бувають, а ходять на різні політичні телешоу і говорять казна-що. Спектакль не розв’язує ні газової проблеми, ні соціальної, ні економічної. Він тільки порушує питання. І є, сказати б, духовним подразником, а через духовність людина робить якісь правильні й потрібні суспільству вчинки.

А повертаючись до різного рівня депутатів і чиновників, то вони сьогодні забрали шматок хліба в артистів: красуються перед камерою і тягнуть нас униз своїми примітивними стосунками. Замість того, щоб виступали актори, проповідували класичну літературу, показували справжнє мистецтво.

—  А які традиції має намір розвивати театр на новій сцені?

— Традиція — це насамперед цікаві спектаклі. Це моральна атмосфера в колективі. Оце найголовніше. Коли це є, тоді можуть з’являтися якісні твори. Якщо немає, то хоч як би ви крутилися, нічого доброго не вийде.

Ось у фіналі «Сну смішної людини» є проповідь: любити, радіти успіху іншої людини. Насправді це дуже складно. Заздрити, підлоту робити — це дуже просто. І в людині все це закладено. Це теж людська традиція, вона передається. Чому стільки вбивств нині в усьому світі? Зрештою щось сталося, щось порвалося в душі нашій. Стало все дозволено, і за це немає ніякої кари.

Звичайно, ми берегтимемо ті заповіді, які залишили нам Лесь Курбас, Гнат Юра. Останній був надзвичайно цікавий чоловік. Його завжди представляли як такого собі селянина-дурника. А він мав французьке коріння. І з Лесем Курбасом були однодумцями і мріяли про інтелектуальний український театр. Бо навіть часом мої друзі кажуть: «Ось українська класика українською мовою — це нормально, а як тут європейська драматургія?» Уявляєте? І ці диспути були багато років тому, вони тривають і досі. Отже, суспільство не розвивається, а деградує.

—  Богдане Сильвестровичу, ви вже зрозуміли природу акторської праці?

— Ти вже знаменитий актор, але ось надходить певний момент — і ти мусиш бути учнем. Як говорив філософ Платон: «Я знаю, що я нічого не знаю». Недаремно І. Франко писав, що навіть великий творець — завжди учень. Особливо у професії актора. Він — білий листок. Тоді щось виходить. Але коли ти думаєш, що все знаєш, — зупинишся і творчо помреш.

—  Ви б хотіли, щоб ваш онук був схожий на вас?

— Не знаю. Як доля складеться. Хотілося б, щоб він просто знайшов працю, як писав Сковорода, аби себе якнайбільше проявити. Бо коли швець стає кравцем і навпаки, то сенсу мало. А коли людина сама має задоволення від своєї роботи, то й інші матимуть.

Галина ЦИМБАЛ
для «Урядового кур’єра»