Актор
Богдан БЕНЮК
Богдана Бенюка навряд чи треба представляти. Та якщо це робити, досить сказати: актор, який легко й швидко перевтілюється і грає завжди органічно. У його творчому доробку — комедійні, трагікомічні, драматичні, гострохарактерні персонажі: Герасим Калитка («Сто тисяч»), Яго («Отелло»), Швейк, Кочкарьов з гоголівського «Одруження» та безліч інших на сцені та екрані. Багато класичних образів постають в оригінальній, нестандартній інтерпретації актора. Притаманне Богданові Михайловичу почуття гумору не зраджує його за жодних обставин.
— Пане Богдане, багатьох ваших шанувальників цікавить, чи побачать вони вас у виставі Національного театру імені І. Франка «Чайка» у ролі Шамраєва. У прем’єрних показах ви не зіграли.
— Не знаю, побачимо, як складатимуться обставини. Найближчі дні, на які призначено виставу, у мене зайняті. Загалом кожен спектакль після прем’єри починає жити власним життям. І актори, призначені у другу чергу або яких пізніше ввели на певні ролі, потихеньку стають інородними тілами. Їх, можливо, й не треба було вводити. І може статися, що вони так і не зіграють. А може, й зіграють, тому що театр — живий, непередбачуваний організм: часом трапляються екстремальні ситуації, в яких один виконавець може виручити іншого.
— Ваша політична діяльність, мабуть, істотно змінила життя?
— Жодних змін не внесла.
— І як тепер розподіляєте час?
— Дуже просто. Ось бачите, інтерв’ю вам даю в театрі. А Верховна Рада заблокована. Хто заблокував? Бенюк. Парламент не працює, тому що я зайнятий у театрі. А коли буду вільний від сцени, то розблокую Верховну Раду.
— А якщо серйозно, чи й далі вистачатиме часу для всіх ваших звичних занять? Від театральної педагогіки теж не відмовитеся?
— Ні. Викладаю на третьому акторському курсі Національного університету театру, кіно і телебачення. Та на кожну справу знайдеться час. Так виходить, що одне діло тягнеться в друге, і якщо встигаєш усе це робити, бачиш певний результат. А якщо відчуваєш, що хтось інший робить ту саму справу й результат має кращий, то рано чи пізно ті ниточки обрізуються і стосунки зникають самі собою. А поки що я вправляюся, і моєї заслуги тут немає — так Бог дає!
— Богдане Михайловичу, як вас занесло в політику?
— Як мене в театр занесло — з цього слід починати. Ми всі політикою часто більше займаємося, ніж професією. У театр я потрапив завдяки своєму братові Петру (Петро Бенюк, народний артист України, актор Львівського Національного українського драматичного театру імені М. Заньковецької. — Авт.). Він був у нашій родині першим, хто знайшов стежку до акторської професії й показав її мені. Ми жили в красивому гуцульському селі Битків на Івано-Франківщині. Батько помер, коли мені, молодшому з трьох братів, було півтора року. Коли я пішов у перший клас, Петро вже закінчував школу (він старший за мене на 11 років). Брат знайшов Київський театральний інститут і повідомив про своє бажання їхати туди навчатися. Мама казала: «Куди ти, синку, поїдеш? Треба дітей годувати, допомога твоя потрібна». Але він не послухав і правильно зробив.
Так я довідався про театральний інститут, і з шостого класу думка про нього мене не полишала. Аж поки я її не втілив у життя.
— Ваш дует з Анатолієм Хостікоєвим склався давно і виявився не підвладним часові. Із чого починалася людська і творча дружба?
— Із пиятики. Правду кажу. Ми дуже любили вино. А з Анатолієм зустрілися 1977 року на зйомках фільму режисера Володимира Денисенка «Женці». Анатолій Георгійович грав коханця-ловеласа, а я — його помічника. Потім доля зблизила нас: ми випили не одну пляшку вина, стали кумами, а потім — друзями, зустрілися в одній-другій-третій виставі. І так далі.
— Помітно, що тонко відчуваєте на сцені один одного.
— Звичайно. З Анатолієм дуже легко працювати, бо він людина, по-перше, творча, а, по-друге, напрочуд чутливий партнер, надзвичайно емоційний, точний, правдивий і чесний. Це чоловік, який за слово несе відповідальність, слів на вітер не кидає і тим викликає велику повагу. Життя нас уже десятиріччями тримає вкупі, маємо спільну театральну компанію, яку тягнемо понад десять років. Це також свідчить про постійність, яка в нашому світі не просто так дається. Навіть серед найрідніших людей трапляються ситуації, які розводять їх по полюсах. А ми тримаємося, і в цьому є велика наша сила. І цікавість, бо глядачі відчувають, коли актор має теплу енергетику, яка перелітає через оркестрову яму. Це приносить людям радість, і вони приходять на вистави, що полюбилися. Такий наш «Швейк» — його деякі театрали дивляться багато разів, щоразу знаходячи ті нюанси, які відрізняють одну виставу від іншої.
— Тобто на власному прикладі доводите, що можлива міцна тривала дружба, та ще й двох акторів?
— А чому ні? Можлива. Тільки нині настали такі часи, коли часто чоловічу дружбу переводять у розряд зовсім інших, сексуальних, стосунків. Але ж товариськість, дружба, міцне чоловіче начало є запорукою будь-якої компанії і товариства.
— Богдане Михайловичу, на депутатській посаді трохи вдається допомогти нашій культурі?
— Нічого не вдається. Як допоможеш, коли доля цієї сфери залежить від людей, які мають до культури такий самий стосунок, як я до виробництва вугілля? Тому все тримається на одинаках. У будь-якій галузі є люди, які тягнуть шлейф тієї чи іншої професії й усіх ведуть за собою. І добре, що вони з’являються, тому що середнього класу, на який можна опертися, в нас не існує.
Щойно, наприклад, мені дзвонили з Херсона, де є чудовий обласний музично-драматичний театр імені М. Куліша. Ним керує дуже мудрий чоловік, Олександр Книга, який робить прекрасні речі. Щороку на базі театру проводять Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії», відкриваються нові сценічні майданчики. Цим можуть похвалитися ще кілька театрів у країні, серед них і столичний Національний театр імені І. Франка.
Річ тут не тільки у фінансах. Професійне оформлення, гарні костюми, апаратура — все це з’являється, якщо є талановиті творчі люди. Приходиш у театральне приміщення і відчуваєш, що це намолене місце, що тут працюють люди, які театр мають у душі своїй. А коли тих людей немає, то приходиш у холодне приміщення, дивишся на афішу й розумієш: тут просто відпрацьовують дотацію.
— Ви відомий майстер розіграшів, анекдотів, веселих історій. Якісь свіженькі є?
— Немає. Поясню, чому. В юнацтві потрапляв у комедійні ситуації, з яких доводилося викручуватися. Скажімо, на сцені не пішла декорація, круг не поїхав, реквізит не винесли, актор не вийшов — усяке траплялося. І нині трапляється, але вже можу цими моментами легко маніпулювати й повернути сцену так, аби сюжет не поламався. Усе це можливо, але приходить тільки з практикою. Тому й нема смішного. Єдине, що я нині їжджу на своїй машині «Нива-Шевроле». Вона дуже рідкісна для тих, хто належить до депутатського корпусу. Уже вся міліція знає, що це моя машина. Коли мене зупинив співробітник ДАІ й побачив, що я за кермом, здивовано запитав: «Чого ви на такій машині їздите?» — «А на якій маю їздити?» — запитую в нього. «Ну, ви ж депутат!» — відповідає. Кажу: «Знаєш, що, синочку, хто на яку машину заробив, той на такій і їздить!»
І ось я з задоволенням роз’їжджаю на цій машині, добре почуваюся. Мало того, не користуюся дипломатичним паспортом, їжджу за власний рахунок і правильно роблю. Бо вважаю, що не маю морального права користуватися тими речами, які називають депутатськими привілеями, доки Верховна Рада не запрацює повноцінно і не буде чесності у стосунках депутатів. Хочеться бути кращим у цьому плані.
— Знаю, що любите займатися благодійністю.
— Це правда. Є інваліди, хворі — любіть їх. Їхні душі теж не пропадуть. Але якщо маєш те, що називається багатством, маєш змогу дати і даєш, то це дуже добре, якщо маєш і не даєш — дуже погано.
Якось підвозив сусідку. Ми зупинилися біля світлофора. До нас підійшли жебраки. По-різному до них можна ставитися, кажуть, що для них це робота, бізнес. І все-таки моя сусідка сказала тоді: «Пане Богдане, краще давати, ніж просити». Я з нею згоден.
— А подарунки робити любите?
— Та я ж весь час роблю їх.
— Кому?
— У мене родина: троє дітей, стільки ж онуків — є кому дарувати. До того ж двоє собак, двоє котів, одна сліпа киця. Вони теж чекають і люблять мене.
— У кінофільмі «Кандагар» ви знімалися разом із російськими акторами Володимиром Машковим, Олександром Балуєвим, Андрієм Паніним. Які стосунки складалися у вас на знімальному майданчику?
— Творчі.
— Жартували під час роботи?
— Звичайно. Коли люди перебувають в одній команді, то, поза сумнівом, виникають різноманітні стосунки.
— А української мови колег навчали?
— Це був російський проект, і його фінансувала Росія. У знімальній групі було десятеро українців, зокрема режисер Андрій Кавун родом зі Львова. Українська мова лунала. Але питання її вивчення не стояло — треба було за два місяці зібратися з духом і визначитися зі спілкуванням поза майданчиком. Наш побут був дуже добре організований. Кухарі готували їжу, і ми займалися тільки творчістю. Та коли виходили на вулицю, треба було спілкуватися по-іншому, адже зйомки відбувалися в Марокко. І тут я мусив скласти докупи знання кількох слів англійської, французької, польської, німецької мов. Спочатку така абракадабра виходила, так плутався в усьому, але поступово через два місяці міг якісь кілька слів французькою сказати.
Тетяна КРОП
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Богдан БЕНЮК. Народився 26 травня 1957 року в селищі Битків Івано-Франківської області. Український актор театру і кіно, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Шевченка. Разом з Анатолієм Хостікоєвим співзасновник Театральної компанії «Бенюк і Хостікоєв» (1999 рік).
З 1980-го — актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка.