ПОСТАТЬ
Нинішнього року минає 320 літ від дня народження
легендарного отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
Петро НЕСТЕРЕНКО,
журналіст, для «Урядового кур’єра»
Дивна річ — пам’ять. Здавалося б, стільки століть відгуло-відшуміло на пустовійтівських землях, що на Роменщині Сумської області. Але варто ступити на ці вулички, вдихнути неповторно-високого озонного повітря, поглянути на золоті бані місцевої церкви, як уява одразу ж повертає туди, вглиб історії, де зробив свої перші кроки маленький Петрик, якому судилося стати людиною-легендою. Тільки в селі Пустовійтівка можна почути і відчути невловимий пульс часу, що має конкретний іменний покажчик — Петро Калнишевський.
Петро Калнишевський вирізнявся мудрістю і шляхетністю. Фото з архіву редакції
Тут, біля витоків…
Він був старшим сином у козацькій родині Івана Калнишевського, народився 320 років тому 12 липня — якраз у день пам’яті святих первоверховних апостолів Петра і Павла. Важко судити, чи мала якесь значення дата народження. Головне в іншому — той день подарував Україні великого і вірного сина, чиє життя стало еквівалентом і зразком мудрості, звитяги, доблесті.
На жаль, історія майже не зберегла інформації про перші 50 років життя Божого Петра — докладні відомості датуються лише серединою 50-х років XVIII століття, коли Петро Іванович уже здобув освіту, зробив кар’єру як державний та військовий діяч, став знаним меценатом-благодійником. Відомо тільки, що він вирізнявся мудрістю, шляхетністю, поміркованістю, виконував найвідповідальніші дипломатичні місії. Зокрема, захищав інтереси війська Запорозького в Петербурзі, на Січі, займав різні старшинські посади, був похідним отаманом, військовим осавулом, військовим суддею.
Усупереч царській волі
1762 року козацька рада вперше обирає П. Калнишевського кошовим отаманом Запорозької Січі, і вже у вересні разом з військовим писарем січовим Іваном Глобою він зустрічається з Катериною II. Найпевніше, кошовий не дуже заімпонував цариці, бо невдовзі з цієї посади його усунули.
У той час царський уряд скасував вибори в Запорозькій Січі, тому її керівництво обирали, як правило, не на загальновійськових радах, як раніше, а на сходах старшини, де здебільшого затверджували рекомендовані царицею кандидатури. Але козацтво часто ігнорувало царські закони, обираючи найавторитетніших і найдостойніших. Одним з таких обранців козацької громади став Петро Калнишевський, який у січні 1756 року всупереч царській волі став кошовим отаманом. Відтак було порушено «Справу про самовільне обрання козаками отамана коша Запорозької Січі Калнишевського» — понад місяць спеціальна слідча комісія розслідувала цей вияв «зухвалої непокори і сваволі» запорожців. Утім, з огляду на майбутню війну з Туреччиною (а в ній українському козацтву відводилася чи не вирішальна роль), Катерина II тимчасово змирилася із такою вольністю. Отож він став отаманом удруге й остаточно — аж до знищення Січі, тобто, на 10 років, чого раніше ніколи не було.
То були складні і нелегкі для запорожців часи, бо російський уряд дедалі більше схилявся до ліквідації Січі. Він нахабно втручався у внутрішні справи Коша, затято обкраював межі вільних земель. Але козацтво й не думало коритися такій сваволі, бо усвідомлювало своє важливе значення, а саме — в захисті кордонів від набігів турків і татар в умовах Дикого Поля.
І це мусила визнати сама цариця, яка 1770 року оголосила подяку війську Запорозькому за доблесть у російсько-турецькій війні 1764 — 1774 років, а самого отамана удостоїла золотої медалі з діамантами й високого військового звання.
Та все-таки залишається запитання: що розлютило вищу милість, яка так затято взялася за розправу над козаками, стерши Січ із землі?
Як став кошовим Калниш…
Відповідь майже на поверхні. Запорізька Січ, яка ніколи не знала кріпацтва, зберігала автономію в межах України, залишалася носієм української державності, а після ліквідації гетьманства мала розвинуту інтенсивну економіку.
Калнишевський не тільки воював, а й докорінно змінив побут і життя війська низового, особисто турбувався про заселення запорізьких земель вихідцями саме з України, а не чужинцями, всіляко сприяв розвитку землеробства, скотарства, торгівлі — і цим сам безпосередньо займався. Вдумаймося в цифри: в дикому запорізькому степу йому вдалося створити велетенські козацькі поселення в кількості 45 сіл та 1600 хуторів! Кошовий мав сім зимівників з високим рівнем господарювання, при них діяли майстерні, де шили козацький одяг, шапки. Коні з випасів славилися своєю породою і мали високий попит у Росії, Прусії, багатьох європейських країнах.
Січ успішно торгувала продовольством із сусідніми державами. Торгові судна безперешкодно курсували між їхніми берегами, що мало колосальний вплив на економіку Коша. Саме тоді народилася приказка: «Як був кошовий Лантух, то не було хліба й для мух, а як став кошовим Калниш, то на столі лежав цілий книш».
Окрема вагома сторінка в діяльності П. Калнишевського — сприяння розквіту духовного життя в Україні. Він був щирим покровителем церковного життя, будівничих, художників, тих, хто мав мистецький хист. Своїм коштом спорудив до десятка церков на Роменщині, а також Запоріжжі, Київщині, Полтавщині…Фінансував будівництво Троїцького собору в Самарі, відправляв подарунки для храму Гроба Господнього в Єрусалимі.
А що вже казати про рідний край! Чого тільки варте його «Євангеліє» в коштовній оправі, подароване церкві рідного села. Київський майстер Іван Равич виготовив справжній шедевр українського золотарства XVIII століття, який ввійшов до світових мистецьких каталогів. Книга обійшлася Калнишевському в 600 карбованців золотом. (До слова, коли я перебував в Роменському краєзнавчому музеї, мені випало щастя потримати в руках цю унікальну перлину вагою більше пуда — прим. О. В.).
Можна наводити десятки прикладів благородної духовно-меценатської діяльності Петра Івановича, що залишили глибокий слід в українській історії. Саме вони в сукупності з іншими вищенаведеними чинниками і стали причиною повного розгрому Січі царськими військами в червні 1775 року.
На Соловки, до каземату
Трагічно склалася доля останнього отамана. Невдовзі його переправили на довічне ув’язнення до Соловецького монастиря, що в Архангельській губернії. Там, у тісному, задушливому і темному казематі він провів чверть століття, жодного разу не попрохавши помилування, бо не вважав себе винним.
Лише у квітні 1801 року новий цар Олександр I своїм указом «дарував» йому свободу і право вибору місця проживання, дозволив звільнити як такого, що вже не являв загрози для імперії. Та Калнишевський відмовився від подібної милості і доживав віку там же, не без гумору зауваживши, що свободою і тут насолоджується повною мірою.
Було йому тоді 110 років. І хоч став зовсім немічним (втратив зір, заріс довгою бородою, весь одяг розповзся на шмаття і спадав з плечей), все-таки незрячі очі світилися: вільний! Хоча такою свободою «насолоджувався» недовго. В суботу, 31 жовтня 1803 року останній кошовий отаман славної Запорозької Січі закінчив земний шлях.
На його могилу ліг камінь зі святенницькою епітафією, яку склали місцеві ченці: «Здесь погребено тело в Бозе почившего атамана Петра Калнышевского, сосланного в сию обитель по Высочайшему велению… Скончался смертью благочестивою, доброю».
СЬОГОДЕННЯ
Пам’ятає Україна отамана
.jpg)
Між сьогоденням і днем смерті Петра Івановича 208 років. Поважний часовий відрізок. Але навіть він не зміг знищити в пам’яті наступних поколінь це ім’я. Протягом останніх років проведено масштабну роботу зі вшанування великого українця-патріота як на батьківщині, так і в інших містах та місцях, пов’язаних з його життям, а влітку цього року Верховна Рада прийняла рішення про святкування 320-річного ювілею на державному рівні.
Ось уже впродовж восьми років діє Всеукраїнський благодійний фонд імені П. Калнишевського, який заснували справжні ентузіасти Іван Рішняк, Данило Кулиняк та їхні численні однодумці. На рахунку цього громадського формування сотні благородних і корисних справ, що вже склали окремий історичний літопис.
Звісно ж, що найперше всі цікавляться маленькою батьківщиною, де кожен куточок дихає вдячною пам’яттю. Нещодавно і нам випало побувати в Ромнах, де на в’їзді, на Покровській горі височіє пам’ятний знак, і в самій Пустовійтівці, яка хоч і не стала паломницьким місцем, але ледь не щодня зустрічає туристів, просто гостей. Адже саме тут створено масштабний меморіальний комплекс, що входить до складу державного історико-культурного заповідника «Посулля».
Насамперед прийшли вклонитися пам’ятнику отаману, який став місцем проведення урочистостей з нагоди Всеукраїнського козацького свята «Калнишева рада», відвідали місце, де колись стояла родинна садиба і де встановлений пам’ятний знак. Не могли оминути іменного та музею народної архітектури, алеї козацької слави і гаю, що носить ім’я земляка.
А насамкінець завітали до Свято-Троїцької церкви — тієї самої, яку було споруджено коштом Петра Калнишевського 1773 року і відтворено вдячними нащадками 5 років тому. За цей час під її склепінням побували десятки тисяч вірян.
На порозі зустрів отець Анатолій — розповів про історію споруди, випробування, що випали на її долю. А затим підвів до канонізованої ікони Петра Калнишевського, запропонувавши впевнитися в її чудодійних властивостях.
Виконавши всі настанови отця, по черзі піднесли руки до лику святого Петра. Воістину дивина — ікона випромінювала відчутне тепло, що струменіло незримими хвилями.
Подумалося: то тепло Душі великого Українця, який звідти, з потойбіччя земного часу, дарує високу благодать кожному, хто її відчуває і потребує.