Є два шляхи входження в історію. Світлий - будувати. Темний - руйнувати. Схоже, останні 20 років Україна тупцює на другому. Практично знищено промисловість і село. Ледве дихає наука. І все це - заради вигоди людей, які вміло каламутили воду, аби голими руками збирати рибу. Так закаламутили, що чи не найбільшою втратою останніх років є падіння моральності і процвітання байдужості.
Вкотре це підтверджує дикий випадок, що трапився у Чернігівській області. Там з могили винахідника рамкового вулика Петра Прокоповича, якого шанують у всьому світі, викрали бронзовий пам'ятник. На місці першої в Європі пасічникової школи, яку він створив 183 роки тому і де вчились не лише українці, а й посланці Грузії, Польщі, Чехії, Угорщини, Німеччини та Італії, облаштували сміттєзвалище.
Подібне варварство стало в країні мало не звичною щоденною справою. Чи не першими пам'ятники почали нищити в столиці на догоду товстосумам. Двадцять років їм усе сходило з рук. А коли миші кота не чують, то безпечно гарцюють. Інфекцію руйнації старовини і безпам'ятства понесли вони по всій Україні. Вражені вірусом наживи не гребують не лише могильними пам'ятниками, а й кістками замучених і знищених окупантами воїнів-визволителів, які захищали наше і всієї Європи сьогодення. Так, зокрема, вчинили у Львові. У роки Великої Вітчизняної війни там в оборонно-фортечному комплексі "Цитадель" фашисти організували концтабір, де знищили 140 тисяч радянських полонених. На їхніх кістках у бастіоні, який в'язні називали "баштою смерті", сучасні невігласи, які вважають, до речі, себе дуже набожними, облаштували готель. Ветерани протестували. Голосу здорового глузду ті, хто погнався за копійкою, не чули. Щоб привабити туристів, вони розчищали підвали від людських кісток і вивозили їх у невідомому напрямку. Мовляв, бізнес над усе.
А совість?! А пам'ять і відповідальність?! Для сучасних скоробагатьків таких категорій не існує. Більше того, дехто з них руйнує пам'ятники ще й для того, аби переписати історію (звісно, під себе). Її ж не виправляти треба, а берегти і творити таку, аби не соромно було. Нині ж від бізнесу на кістках стогне і вимирає Україна та гине довкілля. Крупніші грабіжники виручені капітали поспішили заховати за кордоном. А "шістки", звісно, п'ють, гуляють, заливаючи гіркою не лише розум, а й совість.
Так ми ставимось до історії власного народу. Звісно, подібні факти викликають гнів, обурення, спонукають звернення до міліції і прокуратури. Цього не досить. Навіч - проблема не стільки юридична, як морально-етична. До того ж "багатоповерхова". Людина, яка краде з могили пам'ятник, совісті і сорому не знає. Часто-густо подібні типи кажуть так: "Сильні світу цього в державі уже все розікрали, нас закликають жити за законом, а самі його ігнорують. Тому й тягну, що мені доступне╔"
Це - звернення до тих, хто представляє владу. Риба, як відомо, починає гнити з голови. У країні, в якій кілька сімей володіють статком (сколоченим трудами неправедними) більшим, ніж бюджет України, закликати до моральності дуже складно. Тож і невипадково учасники одного із страйків "чорнобильців" вимагали одне: навести лад у державі. Щоб люди вірили й довіряли її органам. Для цього посадовець має жити так, як розповідає про це громаді. А то в кабінеті чи на трибуні він видає себе патріотом, а біля власного ставка стріляє в громадян з рушниці. А де подвійна мораль, там зневіра, нехтування законом і громадською думкою.
Про втрату духовності та моральності в державі йдеться уже не один рік. Зокрема, й з трибуни Верховної Ради. Але мало констатувати. Біді треба протистояти. І не лише покаранням тих, хто краде з могил пам'ятники. Аби зберегти нашу історію, виховати покоління, які її не плямуватимуть, високоморальними повинні бути ті, хто береться за державні справи. Вони мають прагнути до істини, а не лише до влади. Не входьмо в історію з чорного ходу.