Старшина Сергій Єпіфанов загинув під час виконання військового завдання під Маріуполем 14 червня. Разом із Сергієм полягло ще п’ятеро прикордонників із різних куточків України. Всі вони проходили службу в Оршанці. Ще семеро були поранені.
Напевне, колону чекали
Бій стався близько 10-ї ранку на околиці Маріуполя, поблизу заводу «Азовсталь». Колону Держприкордонслужби, зокрема пасажирський автобус, у якому хлопці їхали для проведення планової ротації та доставки матеріальних засобів у наше угруповання, раптом обстріляли з автоматів і гранатометів. Зрозумівши, що напоролися на засідку терористів, вони вирішили прийняти бій. Швидко розосередилися, щоб ефективніше захищатися, і відкрили вогонь у відповідь. Однак снайпери продовжували обстріл. Не так просто було протистояти ворогам — замаскованим і навченим убивати. Їхні кулі не давали піднятися, до пуття зрозуміти, звідки ведуть вогонь. Склалося враження, що нашу колону чекали. Адже терористи дуже грамотно обрали місце для засідки і позицій для снайперів.
— За нашими даними, снайперів було троє, — розповів виконувач обов’язків начальника навчального центру «Оршанець» полковник Ігор Павлов. — Коли старшина Сергій Єпіфанов разом з майором Миколою Зайцевим переміщувалися до укриття, їх настигли снайперські кулі. Інших наших воїнів вони також не обминули: цілилися в голову. Для п’ятьох поранення були смертельними, іншим пощастило вижити.
Бій тривав близько півгодини. Потім на допомогу підійшли підрозділи Національної гвардії та Держприкордонслужби. Територію «зачистили», але терористи на той час уже втекли. Ціною життя наших хлопців колона дісталася до пункту призначення.
…Усі вони вже кілька років проживали в Оршанці. Кожен мав досвід прикордонної служби, неодноразово брав участь в операціях у зоні АТО. Майор Микола Зайцев родом із Комсомольська на Полтавщині, майор Віталій Вінниченко — зі Жмеринки Вінницької області, службовець Олександр Островський — з Узина на Київщині, прапорщик Володимир Гречаний — із Вознесенська Миколаївської області. А старшина Сергій Єпіфанов — із Золотоніського району на Черкащині.
Нині діти дорослішають швидко
Народився Сергій у невеликому мальовничому селі Львівка. Був у сім’ї єдиним сином. Закінчивши Скориківську школу, пішов служити у Збройні сили України, а після повернення, як і батько, працював механізатором. Потім за контрактом повернувся служити в прикордонний центр в Оршанці. Заочно навчався, мав хорошу власну сім’ю — дружину і двох маленьких донечок.
За виявлений героїзм Сергія посмертно нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. Недавно, під час відзначення 71-ї річниці визволення села Скориківка від німецько-фашистських загарбників, у місцевій середній школі відкрили меморіальну дошку на честь Сергія Єпіфанова, який навчався тут свого часу. На урочистий мітинг до школи прийшли його діти, дружина та рідні, учні, односельці, керівники району, військовий комісар. Говорили про пам’ять, що потрібна живим, про ту величезну ціну, якою дістається мир і свобода.
Сільський голова Віктор Назаренко, який свого часу був учителем Сергія у місцевій школі, згадує про нього з повагою:
— Зовні це звичайний хлопець. Коли брався за якусь справу — обов’язково доводив її до кінця. Відповідальний. Ніколи не ухилявся від своїх обов’язків — як у школі, так і поза нею. Любив історію, яку я викладав. Та й інші предмети йому давалися легко.
За службою в «Оршанці» не забував батьків. Щойно випадала нагода, приїжджав у село, допомагав рідним. Тут від допомоги не відмовлялися, адже надійним сильним рукам механізатора в господарстві завжди знайдеться робота. Дружина Лілія й дев’ятирічна Яна хоч і намагаються стійко переживати втрату, але вряди-годи та й заплачуть. Добре, що дворічна Лана ще до кінця не усвідомлює того, що сталося. Однак ні батьків, ні сім’ю Сергія односельці й друзі не забувають. Та й допомога грошима, яку виділила обласна рада, зовсім не зайва. Місцеві меценати також не обходять увагою родину, яка зростила й виховала справжнього патріота, Героя.
…Осінь холодними пальцями зриває з дерев пожовкле листя, засипає ним шкільний ґанок. Невгамовна дітвора раптом замовкає біля меморіальної дошки, на якій викарбуване прізвище звичайного учня Скориківської школи, який віддав своє життя за Україну. За наше щасливе життя. Нині діти дорослішають швидко…