Бібліограф-дослідник 
Людмила САПРИКІНА

Бібліографа, архіваріуса від Бога Людмилу Саприкіну можна назвати людиною-інститутом. Вона знаходила і виправляла помилки навіть у словнику Брокгауза і Ефрона. Її квартира — справжнє сховище книг, бібліографічних карток, сегрегаторів, файлів, касет, папок, ящиків з газетами і журналами. Її послугами, консультаціями послуговуються найсолідніші наукові установи, редакції і музеї.                    

— Людмило Іванівно, скільки одиниць налічує ваше зібрання знань?

— Навіть не можу сказати точно. Багато. Тільки сегрегаторів з файлами маю майже 600. Тут зберігаються знання з історії Російської держави часів Петра I, земель, на яких ми живемо, населених пунктів. Знання про прізвища людей, їхню діяльність. Пов’язану з родинним оточенням, фаховими якимись надбаннями, з навчанням, військовими баталіями.

— Коли захопилися справою, якій вірні й досі?

 — Ще в дитинстві. Одного разу нас, п’ятикласників київської школи №137, повели на екскурсію в Музей російського мистецтва, де я звернула увагу на «Портрет невідомої». Мене, 12-річну дівчинку, це глибоко вразило й засмутило. Дуже захотілося дізнатися, хто ця чарівна панна, надзвичайно вродлива жінка. І нині мені відоме її ім’я.

— Хто ж вона?

— Це комерційна таємниця.

— Ваші авторські наукові статті є в енциклопедії «Мистецтво України»…

—Так, їх там 28. Окрім цього, на прохання головного редактора енциклопедії Анатолія Кудрицького, нині вже, на жаль, покійного, я робила для них спецредагування. Тож мені дуже прикро, що енциклопедію видали не повністю. А нещодавно я допомогла науковцям Московського музею Марини Цвєтаєвої, які вивчають життя і творчість Максиміліана Волошина, Миколи Бердяєва, Аделаїди Герцег, розшукати садибу поміщиків, меценатів Павла Івановича і Віри Степанівни Гриневичів. Московські спеціалісти звернулися до мене після того, як упевнилися, що в Полтаві ніхто, крім мене, цією інформацією не володіє.

— Де розташована ця садиба?

—У селі Вільховий Ріг Красно?градського району на Харківщині. А вважалося, що вона під Пол?тавою.

— А вам доводилося грішити проти істини, щоб задовольнити своїх клієнтів?

— Ні, бо як сказав Омар Хайям, «Кому судьба дает вино познанья пить, тот кроме истины обязан все забыть!» А Сервантес вважав, що брехливих істориків треба було б страчувати, як фальшивомонетників.

— Над чим ви працюєте нині?

 — Мене цікавлять особистості: майстра сонета, графа Петра Дмитровича Бутурліна, мемуариста Михайла Дмитровича Бутурліна і, особливо,  бібліофіла Дмитра Петровича Бутурліна. В якого було дві потужні бібліотеки — Московська, яка налічувала 40 тисяч книжок і згоріла в полум’ї пожежі вітчизняної війни 1812 року, і Флорентійська. Бутурліни тісно пов’язані з Трощинськими, які були родичами з Гоголями, і Понятовськими. А останній польський король Станіслав Август Понятовський узагалі постійно в сфері моїх інтересів. Це розумні люди, якими я захоплююсь. У них були маєтки в Київській губернії. Мені доводилось ними займатися. Це зовсім незвичайні і час, і маєтки, і життя. До того ж останній польський король був визначним ученим і мав унікальну книжкову колекцію, яка зберігається в Національній бібліотеці України імені Вернадського. Поляки дуже б хотіли її забрати...

 Збираю матеріали про воєнну кампанію 1812 року та її учасників, дворянські «гнізда». Одна така знаменита садиба була в Решетилівці, належала Василю Степановичу Попову (1743—1822), якого я обожнюю, незважаючи на те що нас розділяють два століття.

— Високоосвічений чоловік?

 —Так, секретар Катерини II, дійсний таємний радник. Допомагав імператриці керувати державою. За це вона його нагородила, дала 1800 душ і маєток Решетилівку в Полтавській губернії. Він володів двома дуже цінними архівами: Решетилівським, що нині у Петербурзі, у відділі рукописів Російської національної бібліотеки, і Тевельським. Він був будівничим імператорської публічної бібліотеки, комплектував її фонди.

— Якими були будови садиби Василя Попова і його нащадків?

— Величними! Коли у 1787 році Катерина II здійснювала свою знамениту подорож у приєднаний до Російської імперії Крим, у її свиті їхало 2700 осіб, не рахуючи обслуги. Там були і дипломати, і живописці, зокрема англійський майстер пензля Хатфільд. Так ось, проїжджаючи через Полтавську губернію, всі ці люди зупинилися на відпочинок у Решетилівці, в маєтку Попова. І, уявіть собі, всім знайшлося місце! Цю садибу двічі змальовував Тарас Шевченко. Але, на жаль, тільки зовні. Для того, щоб дізнатися, якою вона була в цілому, треба звернутися до творчості Хатфільда. Ось я вам показую гравюри «Імператорські галери, що відпливають з Києва по Дніпру» і «Прибуття імператорських галер у Кременчук» з його малюнків. Вражає? Хатфільд замальовував не тільки Кременчук, а й Решетилівку.

Жоден науково-дослідний інститут не може похвалитися такими бібліотекою, картотекою і оглядом
періодики, які є у фондах Людмили Іванівни Саприкіної. Фото автора


— В яких архівах і музеях вам пощастило працювати?

 — Крім київських і полтавських зібрань, я неодноразово працювала в обласному і художньому архівах Харкова, в бібліотеках і архіві Житомира. На Житомирщині розшукувала надгробок дружини барона Шодуара, роботи Торвальдсена. Для цього мені довелося побувати навіть на кладовищі в Івниці, це біля Житомира. Але предмет моїх пошуків був де б ви думали? У Житомирському краєзнавчому музеї.

У Петербурзі, у відділі історії російської культури Ермітажу, якось знайшла в їхньому каталозі помилку. Там було написано «А. Кер-Портер», а я встановила, що це «Сер Роберт Кер-Портер». Помилку оперативно виправили.

Працювала в Пушкінському домі. У всіх відділах — газетному, естампів і рукописів колишньої імператорської публічної бібліотеки; Петербурзькому військово-морському архіві, Російському центральному державному архіві у Петербурзі.

— А було таке, що кудись не вдалося потрапити?

 — Ні. Нині відкриті всі архіви, навіть музеї служби безпеки. І в нас, і в Росії. А далеке зарубіжжя мене мало цікавить.

— Хто фінансує ваші поїздки?

— Коли ще був живий мій чоловік, підполковник, учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Георгій Олександрович Саприкін, то він фінансував. І всіляко допомагав та підтримував мене. Тепер усі витрати, пов’язані з моєю професійною діяльністю, утриманням моєї бібліотеки, її поповненням, оплачую самостійно, з пенсії.

— Ось у вас на полиці «Воєнний збірник. 1909 рік»…

 — Ця книга вийшла накладом 300 примірників у 2009 році. Вона приурочена до 300-річчя Полтавської битви. Я її упорядковувала, написала до неї розлогу, на 6 сторінок, передмову.

— В чому її наукова й історична цінність?

— Тут вміщені важливі для науки і суспільства історичні документи: ілюстративні матеріали з пояснювальними текстами з колекції генерал-лейтенанта Павла Платоновича Потоцького, його портрет. Титульний лист з журналу «Военный сборник», який видавався щомісячно «по Височайшому повєлєнію государя імператора Олександра II» з 1857 року. І, найголовніше, що тут надруковано список військових частин, полків, які брали участь у генеральній баталії під Полтавою 7 червня 1709 року. Разом з їхніми командирами, покажчиком втрат і воєнних трофеїв.

  — Ця інформація була закритою?

  — Вона була похована в анналах Бібліотеки імені Вернадського. Там величезні фонди. Багатомільйонні! Спільно з директором бібліотеки, академіком Олексієм Оніщенком і меценатом Олександром Головкіним ми зробили цю інформацію доступною для людей.

— Знаю, що ви тісно співпрацюєте з Інститутом української архівографії та джерелознавства імені Михайла Грушевського.

 — Не тільки співпрацюю, а й беру участь у наукових конференціях, які там проходять. Мене залучили до створення довідника «Полтавський некрополь». У процесі роботи над ним довелося вивчити й описати усі 9 полтавських цвинтарів. Ви навіть не уявляєте, скільки у нас тут поховано визначних діячів минулого, про яких сьогодні ніхто не знає. Принагідно встановила точні дати їхніх народжень і смерті. Наприклад, Єлизавети Іванівни Милорадович, рідної тітки останнього гетьмана України Павла Скоропадського. Або Миколи Григоровича Ісаєва, Кобеляцького повітового військового начальника, портрет якого у 1850-ті роки малював Кобзар. Він помер у Полтаві, похований на старому кладовищі. Але його могилу знищили разом з некрополем. Інститут літератури імені Т.Г.Шевченка Академії наук УРСР в статті про нього вказав неправильну дату народження, а дата смерті взагалі залишалася невідомою. Я встановила, що він народився у 1822 році, а помер у 1908-му.

Тривалий час не знали, кому належить єдиний надгробок, що зберігся до наших днів біля Спаської церкви. Я теж намагалася прочитати напис на старій плиті. Але безрезультатно. Допоміг випадок. Під час зливи нібито давно вже зниклі літери епітафії раптом проступили на камені. І я під дощем прочитала повний текст напису. Виявляється, біля храму покояться останки священика Михайла Опанасовича Кирієнка-Волошина. Розумієте, кожного дня якісь відкриття.

— Нам можуть зауважити, що якусь частину інформації,яку ви зібрали, можна знайти в Інтернеті.

— В одній редакції журналістка мене запитала приблизно про те ж саме, що й ви. «Ой, мені так шкода ваших зусиль! Адже в Інтернеті все є». А я їй кажу: «А що там є?». «Та все, що захочете!». Я говорю : «Ну, подивіться, будь ласка, в честь кого названа наша Карлівка?» Вона подивилася в Інтернеті і сказала. Я розсміялася: відповідь була неправильною.

Інтернет корисний тому, хто щось знає і здатний зіставляти, аналізувати і бачити, де там правда, а де  ні.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»         

ДОСЬЄ «УК»

Людмила САПРИКІНА. Народилася 28 березня 1945 року в  Києві. Закінчила Житомирський державний педагогічний інститут. За фахом — філолог. Працювала у Держлітвидаві, НДІ «Укрдіпроводгосп», Міністерстві водного господарства України. Бібліограф-дослідник з багаторічним досвідом.