Але ще до того, як його побачили вітчизняні глядачі, фільм викликав фурор на найпрестижніших кінофорумах. Картина взяла участь у 20 кінофестивалях й отримала 10 нагород. Зокрема головний приз Тижня критики на Каннському кінофестивалі у травні, Гран-прі фестивалю ім. Андрія Тарковського «Дзеркало», Гран-прі сербського фестивалю Палич та фестивалю «Золотий Абрикос» у Єревані. «Плем’я» Мирослава Слабошпицького визнано найкращим повнометражним фільмом міжнародного кінофестивалю в Мілані, який проходив з 4 по 14 вересня. Фільм українського режисера везуть на один із найпрестижніших кінофестивалів світу — в Торонто. Його покажуть у програмі «Відкриття», до якої відбирають фільми, які є майбутнім світового кінематографа. Крім цього, фільм увійшов до конкурсної програми Лондонського міжнародного фестивалю і претендує на звання найкращого повнометражного дебюту.
Для прокату його придбала рекордна кількість країн — 25. У 2015 році картину побачать у кінотеатрах США, Данії, Японії, Гонконгу, Нідерландів. Мабуть, уперше український фільм з’явиться і в прокаті Ісландії.
Поза сумнівом, це величезний успіх не тільки для молодого режисера, а й для всього українського кінематографа. Критики кажуть про нову кінематографічну мову, талановиту режисуру, вміння вибудовувати сцени, адже на кінофестивалях вітають новаторські фільми.
— Це кіно про перше кохання у жорстокому світі, який замкнутий у стінах інтернату для глухих. Нерідко їх називають німими, але це некоректно, на це ображаються, — розповів про свою роботу Мирослав Слабошпицький.
Історія кохання між глухими підлітками Сергієм та Анною розвивається у школі-інтернаті на тлі повної руїни, звалищ сміття, недобудованих будівель, розмальованих графіті. В такому середовищі глухі підлітки вчаться виживати, збираючись у зграю, де немає моральних законів — є тільки способи виживання. У фільмі показано темний бік нашої реальності — злодійство, насильство, сексуальні домагання. Не випадково стрічку назвали «Плем’я». Його герої не дуже далеко відірвалися від первісного існування, і навіть любов тут якась тваринна.
Абсолютне зло ніколи не навчить добра
«Музыку я разъял, как труп», — написав колись Олександр Пушкін. Спробую застосувати цей рецепт в оцінці фільму Мирослава Слабошпицького, тобто розділити поняття: подивитися на нього очима кінематографічного критика і звичайного глядача. Тому що по-іншому не виходить. Принаймні в мене.
Отже, «Плем’я» з точки зору критика — фільм, поза сумнівом, талановитий. Можна нескінченно довго обговорювати вибір теми, засоби її художнього втілення, гру акторів — і все це буде в найвищому ступені.
— Цей фільм дивитимуться де завгодно — в Іспанії, Італії, Канаді, і всі його зрозуміють, адже його зроблено єдиною для всіх мовою — мовою кіно, — вважає режисер.
І це насправді так. Герої фільму Мирослава Слабошпицького спілкуються лише мовою жестів, субтитрів немає, однак глядач добре все розуміє. Рухи, міміка героїв вражають красномовністю — як у старих німих фільмах. Але, на відміну від німого кіно, в цій картині є звук. Це те, що чує глядач. Шурхіт сухого листя під ногами, сторінки в книжці, стукіт ложки, звук кроків по доріжці… Раптом починаєш чути те, чого не чув раніше, звертати увагу на те, чого ніколи не помічав, розуміти, яке це щастя — просто чути. Мирослав Слабошпицький розповів, що ідея показати життя глухонімих людей з’явилася в нього ще до того, як він побачив знаменитий фільм Тодоровського «Країна глухих». Тільки він cпочатку вирішив, що гратимуть у стрічці непрофесійні актори. Те, що вийшло в результаті, — ще один успіх молодого режисера. Всі ролі у фільмі блискуче виконали люди з вадами слуху, не актори.
Стилістика фільму вибудувана в кращих традиціях стилю нуар, для якого характерні кримінальний сюжет, стирання межі між героєм і антигероєм, відносна реалістичність дії й темне освітлення сцен. Емоційна сила впливу наростає впродовж розвитку подій, що теж характерно для фільму-шоку. Режисерська й операторська робота вражають майстерністю, а тему вселенського зла розкрито повною мірою. Тож з точки зору критика картина справедливо отримала нагороди.
Реалії потребують інших героїв
Але є ще одна іпостась сприйняття картини. Як глядач, який висидів у кінотеатрі дві години десять хвилин лише за службовим обов’язком (кілька разів намагалася втекти), вважаю, що за всіх кінематографічних достоїнств цей фільм має одну, але істотну ваду. Його не тільки неможливо, а й не хочеться дивитися. «Чорнуха», якою лякали нас фільми 1990-х, тут просто відпочиває.
Жорстоке знущання над новачками, дівчатка, що обслуговують уночі далекобійників, брудне кохання в підворітті, страшна смерть сутенера під колесами фури, майже натуралістична сцена кримінального аборту в туалеті, жорстоке вбивство у фіналі — жах, який відбувається на екрані, перевершує межу того, що може витерпіти глядач. І не тільки тому, що має слабкі нерви. Річ в іншому.
«А ти що, хочеш дивитися солодкі казки на кшталт «Кубанських козаків»? — запитали мене колеги. Зрозуміло, вони мають рацію. Мистецтво загалом, а кінематограф зокрема як потужний засіб впливу на суспільство повинні боротися зі злом. А щоб боротися, зло потрібно знати, так би мовити, в обличчя. І, звичайно, творець має право на збірний образ, гіперболу, концентрацію емоцій. Питання тільки: навіщо? Якщо заради естетських експериментів — можливо, не варто?
Колись Роберт Луїс Стівенсон написав книжку «Дивна історія доктора Джекіла і містера Гайда», де розділив сутність людини на абсолютне добро і абсолютне зло. І зло поступово, крок за кроком, стало перемагати добро, поки не вбило обох. Геніальне застереження великого письменника! Мистецтво, яке зображує абсолютне зло, в якому немає очищення через страждання, ніколи не навчить добра.
Знаю, що у світі є заклади, як ті, що показав у фільмі Мирослав Слабошпицький. Знаю, що обов’язок усіх небайдужих людей боротися з тим, що там відбувається. Але зізнаюся: після перегляду цієї картини в мене не виникло такого бажання, тому що все, що там показано, сприймається лише як творчий експеримент безумовно талановитого режисера. До речі, не помітила такого бажання в жодній із численних рецензій на цей фільм.
Стиль нуар з’явився в американському кінематографі у
1950-х. Він відображав атмосферу песимізму, зневіри й цинізму, характерну для американського суспільства того часу. Нині в Україні теж важкий період. І все-таки його основна риса — надія і віра в людей добра. Тож мені дивно, чому наші талановиті режисери (в цьому контексті можна згадати й фільм Сергія Лозниці «Щастя моє») створюють фільми, де зло зведено до абсолюту.
— Попри весь епатаж, це гостра соціальна драма про кохання і ненависть, про ізоляцію й безвихідь, — вважає режисер стрічки.
На жаль, епатаж тут превалює над соціальною драмою, а безвихідь — над вірою. Звичайно, тішить, що дебют українського режисера сподобався кінематографічній спільноті. Але, як на мене, сучасні українські реалії потребують інших сюжетів та інших героїв.