Коли на початку 80-х років минулого століття справляв новосілля і облаштовував щойно одержану квартиру, однією з перших покупок було трипрограмне радіо «Електроніка». І хоч коштувало воно у кілька разів дорожче за звичайний приймач, все-таки не роздумував: як-не-як, а три кнопки завжди краще, ніж одна. Відтоді жодного разу не те що не пошкодував, а навпаки — мав щоденну перевагу слухати будь-який із трьох каналів, кожен з яких по-своєму цікавий і корисний.

Утім, як співається в пісні, не довго музика звучала. Кілька днів тому з подивом помітив, що друга і третя програми (відповідно «Промінь» і «Культура») заніміли. Думав, що на годину-другу чи на якихось кілька днів, бо подібне траплялося й раніше… Ба ні.

З’ясувалося, що ПАТ «Укртелеком», якому належить право трансляції всіх трьох радіопрограм включно з першим загальнонаціональним, самовільно «відрізав» дві програми, запропонувавши натомість букет причин. Серед них — зношеність і застарілість обладнання, висока собівартість передач, маленька кількість слухачів, яких буцімто не більше 19-ти тисяч.

Стосовно останнього, то, мовлячи словами одного з літературних героїв, сумніваюся одначе. Насамперед: хто рахував абонентів «Променя» і «Культури», якщо обліку таких радіоприймачів, як моя «Електроніка», явно немає? Принаймні, у мене про те, яке радіо у квартирі, ніхто ніколи в житті не запитував (як, до речі, і кількох знайомих та колег у Сумах, які також мають такі приймачі).

Якщо з часом обладнання застаріло і собівартість трансляції  підвищилася, то чому ніхто жодного разу не вдарив палець об палець, щоб привернути увагу держави до цього животрепетного питання? Адже радіо — не якась іграшка чи соска для малюка: хоч би чим дитина тішилася, аби не плакала. Тим паче нині, коли країна фактично перебуває у стані неоголошеної війни і наявність подібної системи цивільного оповіщення населення конче потрібна.

То чи не може це бути такою собі пробною кулею на реакцію суспільства? А раптом слухачі «проковтнуть» свавільне рішення і, дивись, можна готувати підгрунтя до відключення якихось інших каналів?..

Між тим кількість радіоточок дротової мережі, яка нині — головне джерело отримання інформації населенням країни, впродовж останніх років катастрофічно зменшується. Якщо на зорі незалежної України їх було понад 19 мільйонів, то зараз — менш як півтора. Чи не занадто ризикуємо національною не тільки інформаційною, а й загальнодержавною безпекою? Адже сучасний ефір, як і святе місце, порожнім не буває — він аж кишить сусідніми радіоголосами, які на всі лади пропонують продукт власного виготовлення (якого гатунку — говорити зайве).

Не випадає розраховувати на телебачення, яке можна називати будь-яким, але тільки не національним, українським. З каналу на канал перекочовують несмак, хизування багатством і розкішшю (і це тоді, коли більшість українців ледь зводить кінці з кінцями та ще й війною пригнічена), зубоскальство, які не мають нічого спільного з програмами і передачами, що допомагали б дорослим і юним громадянам пізнавати Україну, світ, ідентифікувати себе у всепланетній спільноті.

Так, певні винятки є, однак вони мізерні й розчиняються між вєрками, вітальками, дешево-розважальними ерзац-шоу та іншим низькопробним мотлохом, який усіляко намагаються впарити під виглядом телевізійного продукту.

Водночас згадані радіопрограми істотно заповнювали духовну порожнечу. За останні роки журналісти «Культури» і «Променя» напрацювали ефективні й дійові програми духовних координат, що приносили слухачам надзвичайну користь у пізнанні культурно-мистецької України, давали змогу об’єктивно оцінювати події в усіх сегментах суспільного життя.

Та проблема ще й у тому, що тепер і в світі білому не знайдеш трипрограмного приймача. Ось де вільна ніша для промисловців — у місті Путивль на Сумщині, де колись працював радіозавод, а нині від нього залишилися тільки спомин. І якщо українці здатні виготовляти ракети і запускати їх у космос, то невже складно налагодити виробництво радіоприймачів?

На щастя, «відрізання» двох програм не залишилося непоміченим на загальнодержавному рівні, у Національній раді з питань телебачення і радіо, Державному комітеті телебачення і радіомовлення. Спільними зусиллями у столиці повернули мовлення двох програм, і нині це питання залишається відкритим.

Але, на жаль, у Сумах дві кнопки й досі мовчать. Коли озвуться — не відомо. Чи, може, власники ретранслятора вважають, що слухати «Промінь» і «Культуру» поки що мають право тільки кияни? І то — до пори, до часу?