Нікого не треба переконувати в тому, що нинішня війна на сході є, зокрема, й наслідком безпечного українського романтизму. Він, на жаль, панував у нас усі роки нашої державної незалежності. І грунтувався на принципі «ми ні до кого претензій не маємо, то чому хтось повинен мати якісь претензії до нас».
А ще — злочинної недбалості верхівки нашого колишнього державного апарату. Який, як показують нинішні реалії, у недалекому минулому замість того, щоб забезпечувати будівництво задекларованої правової європейської держави, в основному грів лоба над тим, як роздерибанити спадщину УРСР.
Дерибан, як відомо, — це не те саме, що крадіжка. Бо за вкрадений шматок кабелю чи тонну металобрухту можна легко сісти. У в’язницю. За вдало проведений дерибан, що свого часу відбувався на рівні державної політики, теж можна сісти. Якщо він справді масштабний — навіть у крісло народного депутата. Чи міністра. Або стати зятем глави держави. Чи… Варіантів багато.
Мабуть, безпрецедентний український дерибан став однією з причин відторгнення Криму. Бо якщо «вони самі для себе успішно крадуть», то чому «російському ведмедю» цього не можна зробити? З благородною метою. Наприклад, для відновлення колишньої слави російської імперії. А заодно — провести розвідку боєм. Вже на українському сході. Яка й перевіряє нині міцність нашої держави, спроможність нас як народу змобілізуватися. А ще — зробити висновки з цієї не останньої спроби розширити «русскій мір». Хоч як це прикро констатувати, але за чверть століття наша держава так і не спромоглася виробити належну українську гуманітарну політику. Таку, що була б спрямована на подолання наслідків тоталітаризму, консолідацію народу і побудову нашої нової держави. Така політика мала б довести до більшості сходу нашої країни правду про наше недалеке минуле. Найперше — про усі жахіття соціальних експериментів комуністичного режиму. Вони лише під час голодомору 1932—1933 років спровадили на той світ — вдумайтеся! — чи то сім, чи то десять мільйонів наших земляків. Дивись, і пам’ятників Леніну зменшилося б…Чому, наприклад, книгу Роберта Конквеста «Жнива скорботи» волинське видавництво «Терен» видало лише п’ятитисячним накладом? Правильно, бо не було державного замовлення! А книгу «Розсекречена пам’ять. Голодомор 1932—1933 років в Україні в документах ГПУ — НКВД» Видавничий дім «Києво-Могилянська академія» благословив у світ двотисячним накладом. З тієї ж причини.
А фундаментальне видання Національної академії наук України «Реабілітовані історією. Волинська область», в якому майже на тисячі сторінок розповідається про репресії радянської влади над моїми земляками, узагалі видали накладом аж…750 примірників!
Вплив на людську свідомість гарної книжки, вважаю, можна сміливо порівнювати з дією потужної зброї на живу силу противника. Бо книга «Жнива скорботи» або «Реабілітовані історією…» не гірше від «смерчів» чи «градів» зносить укріплення тоталітаризму в свідомості людини. Навіть тієї, що вже піддалася шовіністичній облуді відновлення «русского міра». Так де ці наші інтелектуальні боєприпаси? Немає! А своєчасне виготовлення їх мільйонними тиражами у вигляді «білих книг» і поширення у східних регіонах України, впевнений, суттєво ускладнила б тріумфальний марш великоімперської путінської пропаганди, продовженням якої і стала неоголошена війна. А без правди її не виграти! Як і не збудувати нормальної держави!
На виготовлення і поширення таких книг свого часу державі потрібно було виділити десятки мільйонів гривень. Ми тоді зекономили. І нині вже змушені закладати в бюджет десятки і десятки мільярдів — на ведення війни з російським агресором, ідеї якого сприйняли совковим мисленням чимало українців нашого сходу.
А ще — платити за свою минулу недолугість у відкритті всієї правди про комуністичний режим тисячами і тисячами людських доль. Убитих. Покалічених. Переселених. Тих, хто залишився сиротами. Вдовами. На старості літ — без свого кутка і будь-якого майна…
Дев’яносто чи скільки там мільярдів гривень, що виділили нинішнього року на оборону нашої держави, — це плата і за те, що досі у нас фактично було дві історії — Західної та… решти України.
…На останній сесії Волинської обласної ради депутат Микола Давидюк порушив питання про те, чому в підручнику для 5 класу загальноосвітніх навчальних закладів «Історія України (Вступ до історії)» автори — О. Пометун, І. Костюк, Ю. Малієнко — розповідають про російську імператрицю Катерину ІІ, французького архітектора Андре Ленотра, Кастилію, замок Мансанарес в Іспанії… Натомість жодного слова підручник не дає про Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку.
А про УПА, воїни якої тисячами лягли в сиру землю під омофором тризуба і нашого національного прапора, автори озвалися й взагалі мимохідь: «Наприкінці 1942 року на території Волині і Галичини утворилися загони Української повстанської Армії (УПА), яка також брала активну участь в русі Опору. Діяльність радянських партизанів та учасників УПА і досі оцінюють по-різному».
«Невже розповісти більше про боротьбу українського народу за свою незалежність Табачник в бутність свою міністром не дозволив? — запитує Микола Давидюк. — Але ж його вже немає! І не буде! А ми так само продовжуємо вчити наших дітей за підручником, написаним так, щоб не образити «старшого брата»! Коли ж наша держава правду про тоталітаризм нарешті доведе до відома всіх людей?» Що йому відповісти? Тоді, коли у видавничій справі Україна матиме забезпечену грішми державницьку позицію.