Завжди, коли чую славнозвісну пісню «Два кольори», яка хоч інколи звучить по радіо, пригадую епізод кількарічної давності. Літньої суботи в одному з під’їздів нашого будинку готувалися до весілля. Як і заведено, вранці до нареченої приїхала «команда» жениха. Доки тривала підготовка до виходу винуватиці урочистостей, троє хлопців-дружків унизу почали… співати «Два кольори». Та так піднесено, дзвінко, з душею, що неможливо було не почути!
Не витримав — вийшов на подвір’я. Молоді співаки-студенти охоче пояснили, що самі родом із сіл різних районів Сумщини, свого часу разом із батьками брали участь у художній самодіяльності. Ось дещо з репертуару і запам’ятали. Щоб не нудьгувати, вирішили зробити розминку перед застіллям, бо там без співу ніяк не обійдешся.
Що так, то так. Варто за столом не пропустити кількох тостів — і пісня гарантована. Але ж вона штучно підігріта градусами: тоді співає не душа, а горілка. А ось щоб просто так заспівати — без якогось свята, дати чи події та ще й без допінгу?!
Випадок із весільними хлопцями — приємний і водночас винятковий. Бо чи часто можна почути гарну пісню, яку б співали не на сцені, не учасники художньої самодіяльності (на щастя, на Сумщині вони не переводяться), а звичайні жителі насамперед сільських населених пунктів, де народна пісня з глибоких віків була їхньою візитівкою?
Сьогоднішній висновок ні в кого не викликає заперечень: зникає, затихає пісня — і в містах, і в селах, скрізь, де ще кілька десятиліть тому звучала повносило, бадьоро, життєствердно. Навіть у важкі повоєнні часи (бабуся і мама розповідали) жінки йшли у поле на роботу з мелодією на вустах, а ввечері, повертаючись із ланки, хоч і втомлені, неодмінно заводили особливо улюблені. І ніхто їх не змушував співати — все було природно, невимушено, щиро і душевно.
А що ж тепер? Спробуйте ввечері в якомусь селі почути спів! Не почуєте, хоч як би вслухалися. Хіба що якийсь не зовсім тверезий чоловік чи кілька знічев’я затягнуть один-два рядки приспіву та й замовкнуть. Виходить, зникає в людей потреба виспівати свою душу, за допомогою поетичних слів і мелодії висловити-перелити почуття. І не просто в пісню, а в сотні, тисячі, навіть десятки тисяч народних творів, якими так славиться Україна.
За твердженнями фахівців, українці — одна з найпісенніших націй у світі: наша національна фольклорно-музична скарбниця налічує принаймні сто тисяч творів. Таким багатством не може похвалитися жоден народ у світі. А якщо пісню не співають — її неодмінно забувають. І не за горами часи, коли значну частину нашої спадщини можемо втратити назавжди.
Цими міркуваннями якось поділився з уславленим земляком співаком Анатолієм Мокренком. На його думку, народна пісня справді опинилася під загрозою забуття і зникнення. І причин цього — десятки. Тому нині потрібні енергійні практичні кроки для її збереження.
Одним із виявів такої турботи став обласний конкурс «Співаймо разом!», що вже впродовж десяти років проходить на батьківщині співака в селі Терни Недригайлівського району. Анатолій Юрійович — незмінний голова журі. Щотравня до сільського будинку культури приїздять сотні школярів сільських шкіл — учасники хорових колективів, які залюбки демонструють свої співочі таланти. Недавно починання підхопили Запоріжжя та Дніпропетровщина. А там, дивись, до співочого дійства долучаться й інші області.
Чим не приклад, гідний наслідування? Адже український народ неможливо уявити без пісні. Бо й справді — хто ми без неї?