XV Всеукраїнський фестиваль «Тернопільські театральні вечори. Дебют» присвятили 130-річчю від дня народження Леся Курбаса, життя якого тісно пов’язано з нашим краєм і створенням у нас першого професійного театру «Тернопільські театральні вечори». Він тривав вісім днів, за які на великій і малій сценах драмтеатру й театру актора та ляльки зіграно 12 вистав, які йшли з аншлагом. Приїхали творчі колективи з Києва, Львова, Тернополя, Луцька, Чернівців, Рівного.
Відкрив творче змагання на малій сцені перфомативний театр BEDLAM, якому немає ще й року. У своїх лавах він згуртував студентів Київського національного університету культури і мистецтв. Вони показали трагедію Ф. Г. Лорки «Криваве весілля», за яку, а точніше, за кращу режисуру, вже встигли отримати Гран-прі фестивалю «Румбамбар», що відбувався на Львівщині.
.jpg)
Режисерові-постановнику четвертокурсниці Анастасії Вервейко вдалося переконливо й емоційно витворити гілку апельсинового дерева — символу добробуту, який знищують під час весілля. Настя підкреслює, якщо людина йде проти власної природи, то на неї чекає неминуча трагедія. Так сталося з молодими героями: хоч і закохані до безтями юнак і дівчина все-таки не змогли піднятися над життєвою суєтою й розійшлися. Леонардо одружився, а дівчина мала стати під вінець з іншим. Та вогонь їхньої пристрасті й любові не згас. Наречена просто зі свого весілля втекла з Леонардом на коні. «Вони обнялися й полетіли вихором», — сказала дружина Леонардо. Назустріч трагедії.
Лише смерть розмотала тугий любовний вузол і в драмі-феєрії «Пристрасть». Її показали останнього дня фестивалю учасники незалежної творчої майстерні «сінемАтографЪ». Грають у ній магістранти, аспіранти, викладачі КНУКіМ. Режисер-постановник доцент вишу Олександр Балабан стверджує, що нині українська класика цілковито занедбана на сцені. Тож вирішили звернутися до відомої п’єси Івана Карпенка-Карого «Безталанна».
«Авторського тексту не переписували, бо така історія може статися й нині», — каже режисер. Змінили тільки назву.
Важливу роль відвели українській музиці. Вона репрезентує всі регіони, як, зрештою, й самі актори. Скажімо, тернополянка Юлія Гринда втілює образ Софії, а Варки — Дарія Христинець з Донеччини. Є уродженці Криму, Запоріжжя, Херсона, Хмельницького, інших міст.
Вистава вимагала сучасного темпоритму, а від молодих акторів — чимало фізичних і духовних сил. Успішно впоралися з усім. Глядач сприйняв роботу молоді захоплено. Щоправда, дехто з фахівців театру класифікував спектакль як експеримент.
На фестивалі працювало два журі — експертне, яке очолював народний артист України лауреат Шевченківської премії Федір Стригун, і журналістське, до складу якого ввійшов і власкор «УК».
Диплом «Мистецька надія» вони віддали театру BEDLAM і Дарії Христинець за роль Варки у «Пристрасті». Відзначили BEDLAM і в номінації «Відкриття року».
Репертуар цьогорічного фестивалю хтось називав висвітленням нещасної жіночої долі, криком жіночої душі. «Життя над примарою», — каже героїня вистави «Кольори», яку за п’єсою сучасного українського драматурга і режисера Павла Ар’є втілив столичний театр «Золоті ворота». Гадаю, кращого визначення теми нинішніх «Театральних вечорів» і не треба шукати. Адже слово «примара» в нашій мові полісемічне, це і сон, і щось вигадане, химерне, ілюзія, неминуча загроза, те, що тяжить над кимось. З тим чи тим значенням долі персонажів усіх фестивальних показів обов’язково пов’язані.
Головна героїня «Кольорів» каже, що дерева мають довший вік, ніж люди, а їй вдалося «пережити цілий сад». Вистава, зупинившись на житті однієї пані, порушила одразу кілька досі актуальних соціальних проблем, зокрема самотньої старості, байдужості молодих до людини поважного віку.
Сильне громадянське звучання заклав у п’єсу «Блаженний острів, або Отак загинув Гуска» друг Леся Курбаса драматург Микола Куліш. За жанром це комедія; за життям персонажів і мільйонів українців, які потрапили у жорна більшовицьких репресій, — трагедія. Виставу привіз Київський академічний театр «Колесо». Експертне журі удостоїло її аж трьох дипломів. Хоч, як на мене, спектакль вийшов нудним.
Зате шквал овацій глядачів викликала рок-опера Геннадія Татарченка і Юрія Рибчинського «Біла ворона». Її тернополянам дарував Рівненський драмтеатр, поставив режисер Максим Голенко. Вона звучала у виконанні оркестру. Хоч і розповідає твір про знамениту француженку Жанну д’Арк, на сцені постають і наші майданівські події.
Окрім «Білої ворони», публіка з нетерпінням чекала ще на одну виставу —«Украдене щастя» за драмою Івана Франка Львівського національного драмтеатру ім. М. Заньковецької. Вистава не брала участі в конкурсі, але журналістське журі відзначило її номінацією «За вірність українській класиці».
Про всі вистави навіть побіжно не розповісти. Скажу лише, що чернівецькі артисти запропонували історію кохання «Сяй, мій божевільний діаманте!» за мотивами п’єси А. Менчелла, а заодно запросили й на… цвинтар, де відбуваються зустрічі жінок, чоловіки яких кілька років тому померли.
Великі сподівання глядачі покладали на Дикий театр із Києва. Але його вистава про жінок «Бути знизу», як на мене, виявилася своєрідно лекцією з використанням сучасних мультимедійних засобів чи то пак нудним тренінгом з проблем ставлення жінок до чоловіків.
Не збагну, чому в деяких виставах з’являється чимало ненормативної лексики, до того ж запозиченої чи скалькованої з мови країни-агресора. У певних ситуаціях лихослів’я було штучним, не додавало експресії ні персонажу, ні дії.
НАСАМКІНЕЦЬ. За словами голова експертного журі фестивалю Федора Стригуна, цьогорічний фестиваль був важкуватим, але в нього є одна позитивна якість — велика кількість молоді та репрезентація театрів, які щойно зароджуються. Тому можемо говорити, яким буде театр через 10—20 років.