Від минулих поколінь українці отримали багату історико-культурну спадщину, яка прийшла з глибини віків, символізуючи походження та етапи розвитку нашої держави. Наші предки оберігали їх як святині.
Підвищений інтерес сучасних дослідників до історії розвитку культурної спадщини України, активізація та розширення дослідницької проблематики є підтвердженням зростаючих потреб суспільства пізнати своє минуле, об’єктивно і неупереджено оцінити внесок окремих особистостей у розбудову української історії та культури.
Духовний меценат
9 листопада 2016 року минає 125 років з дня народження видатного діяча української національної культури Федора Ернста.
Народився Федір Ернст 28 жовтня 1891 року (9 листопада за новим стилем) у Києві у родині німецького колоніста. У 1900—1909 роках юнак навчається в гімназії міста Глухова. Закінчує гімназію зі срібною медаллю, а потім навчається два курси у Берлінському університеті на філософському факультеті. З 1910 по 1914 рік продовжує навчатися в Київському університеті на історико-філологічному факультеті (на кафедрі історії мистецтв). Одночасно працює завідувачем бібліотеки і картинної галереї академії мистецтв, співробітничає із журналами «Искусство Южной России» та «Україна». За працю, присвячену київській архітектурі 17-18 століть нагороджений золотою медаллю.
У цей час юнак зближується із Миколою Біляшівським та Дмитром Дорошенком, відвідує засідання «Старої громади», бере участь у революційних зібраннях.
Студентство університету не стояло осторонь громадського життя. Під час навчання слухачі залучалися до земляцтв, товариств, гуртків, вчилися формувати і обстоювати власну позицію, дехто займався політичною діяльністю. Київський університет став одним із головних осередків українського руху, де плекалися передові ідеї і готувалася національна інтелігенція. Університет готував державотворців-патріотів. Він закладав не лише знання, а й любов до всього українського.
З початком Першої світової війни (1914) як «неблагонадійного», бо німець за національним походженням, Федора Ернста заарештовують та засилають до Сибіру в м. Челябінськ. До Києва він повертається лише в 1917 році. Працює помічником діловода у новоствореному Генеральному секретарстві освіти.
Найбільший вплив на формування молодого вченого мав професор Григорій Павлуцький, який спрямував науковий інтерес Ернста на дослідження історії української архітектури та мистецтва. Фундаментальні праці «Київські архітектори XVIII ст.» (1918), «Українське мистецтво XVII—XVIII ст.» (1919) зробили ім'я Федора Ернста широко відомим і стали класичними в українському мистецтвознавстві.
Історик мистецтв, охоронець пам’яток культури та історичної спадщини Федір Людвигович Ернст, вихований на патріотичних почуттях студентства університету ім. Св. Володимира, у складний історичний період 1918-1933 років показав зразки відданості справі збереження від більшовицького нищення низки українських пам’яток історії та культури.
Надзвичайний і Повноважний Посол Німеччини в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот зазначав: «Такі люди, як Федір Людвігович, подають нам приклад того, наскільки важливими є збереження власної історії і піклування про неї. Він все своє життя обстоював мистецтво і культуру, зробив безцінний внесок у дослідження і поширення української культури».
Ще не забуті і не досліджені сторінки історії, коли нова влада, сповідуючи свою більшовицьку ідеологію й антирелігійні погляди, у 20-30х роках минулого століття знищила в Києві найдавніші історичні пам’ятки. З музеїв, церков, сховищ вилучалися найкоштовніші зразки предметів старовини і мистецтва.
У цих складних умовах Федір Ернст і плеяда українських науковців-патріотів стали на захист культурних надбань. Українські пам’яткоохоронці, розуміючи, звідки йде головна небезпека і куди буде спрямований черговий удар влади, виробили концепцію збереження київських святинь. Вона полягала у тому, щоб шляхом утворення в культових спорудах антирелігійних музеїв – на основі постанов самої ж влади – зберегти київські святині бодай від фізичного руйнування. Завдяки цьому були врятовані Софіївський собор, Андріївська церква, а на основі Києво-Печерської лаври був створений заповідник – Всеукраїнське музейне містечко.
Федір Ернст з однодумцями, використовуючи напрацьовану концепцію, розробили грандіозний план створення ще одного заповідника – «Київський Акрополь», який мав на меті організаційно об’єднати охорону визначних пам’яток культової архітектури найстарішої частини міста. Та створити «Київський Акрополь» було вже неможливо через будівництво урядового центру в Києві. Воно супроводжувалося масовим нищенням святинь Золотоверхого Києва.
Життя віддав за українське мистецтво
Федір Ернст став засновником в Україні мистецтвознавства як науки. Його праця на посаді завідувача художнім відділом Всеукраїнського історичного музею ім. Т. Г. Шевченка була спрямована на збирання творів митців, що пов’язані своїм походженням або творчістю з Україною. Успіх і цінність виставок зібраних творів визначило насамперед те, що при їхній підготовці було вперше застосовано саме національний принцип підбору експонатів.
За радянської влади Федір Ернст стає професором (Археологічного інституту та Художнього інституту в Києві), видатним спеціалістом з історії української архітектури та образотворчого мистецтва. Він був членом Комісії з організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї (нині — Національний музей російського мистецтва), Музею мистецтв ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), членом комітету з ремонту та реставрації Софійського собору.
У 1922—1933 роках Федір Ернст працював у Всеукраїнському історичному музеї ім. Т. Г. Шевченка. З жовтня 1923 року – завідувач мистецького відділу Всеукраїнського історичного музею в Києві.
У 1920-х роках брав участь у численних експедиціях для пошуків, дослідження і збереження пам'яток української архітектури і мистецтва, проводив археологічні розкопки, організовував виставки, формував музейні експозиції. Завдяки роботі Ернста та його колег вдалося зберегти значну кількість пам'яток, передусім сакральних, не лише Київщини, а й Чернігівщини, Волині, Поділля. Плідним був цей період і для наукової діяльності вченого.
Для розбудови музею ім. Тараса Шевченка Федір Ернст доклав найбільше зусиль, збільшивши кількість експонатів у десятки разів (досягла 5,5 тисяч). Формуючи музейну шевченкіану Ернст підготував і провів дві великі виставки – «Український портрет» (1925) і «Тарас Шевченко як маляр на тлі його доби» (1927). До виставки «Український портрет» був виданий каталог за цією тематикою. Федір Ернст особисто зібрав 24 твори Шевченка, написав статтю, в якій довів, що Тарас Шевченко був художником не «між іншим», а першорядним майстром, першим серед учнів Карла Брюллова. Також Ернст відіграв значну роль у впорядкуванні шевченкової могили в Каневі і спорудженні йому пам’ятника у Харкові.
Як це не дивно звучить, але матеріально бідний Ернст за характером своєї діяльності був меценатом. Своєю творчою працею він зібрав воєдино розпорошені колекції таких визначних майстрів України, як Т. Шевченка, Г. Нарбута, О. Мурашка, К. Трутовського, М. Ге, Г. Гольпайна, провів виставки і, фактично, дав їм нове життя. Федір Ернст виступав завдяки своїй праці покровителем українських майстрів мистецтва. Це було духовне меценатство.
Вивчення умов діяльності Федора Людвиговича і його однодумців показує абсолютно абсурдну ситуацію, коли влада проводила злочинні дії проти святинь держави, а її підлеглі намагалися перешкоджати цим діям. Влада жорстоко розправилася з охоронцями історичної спадщини репресіями і розстрілами.
На початку 1930-х років в Україні почалися «чистки кадрів» Наркомату освіти, що призвели до тотального погрому всього культурного життя в УРСР. Всі головні музеї України було оголошено «осередком розташування націоналістичних сил». 1933 року Ернста було звільнено з музею, заарештовано, пред'явлено звинувачення у «контрреволюційній діяльності і створенні ворожого осередку в музеї». А 23 жовтня 1933 року Федора Ернста заарештували вдруге. У 1934 році його засудили до трьох років виправних робіт на будівництві Біломор-Балтійського каналу. Після закінчення терміну заслання йому не дозволили повернутися до Києва. У засланні він створив музей історії Біломор-Балтійського каналу в м. Повенці (і завідував ним у 1936—1937 роках). У 1937—1938 роках працював заступником директора Казахської національної галереї, під його керівництвом було створено Казахську національну художню галерею в Алма-Аті (1937 рік). З липня 1938 року до 1941 року Федір Людвигович Ернст обіймає посаду заступника директора з наукової роботи Башкирського художнього музею в Уфі.
16 липня 1941 року Ернста заарештовано утретє в м. Уфі зі звинуваченням — «німецький шпигун», а 28 жовтня 1942 року його розстріли. Реабілітували Федора Людвиговича Ернста посмертно.
Що залишимо нащадкам?
Нині щорічно «гинуть» сотні історичних пам’яток через ігнорування пам’яткоохоронного законодавства, нахабства приватних забудовників, байдужості державної влади. Як писав відомий літератор і громадський діяч Максим Стріха у серії статей в «Українському слові»: «На наших очах протягом останніх років ми фактично втратили Київ кінця ХІХ – початку ХХ століття. Втратили безповоротно».
Ніхто не має права зазіхати на наші святині. Це необхідно закарбувати з однозначним тлумаченням в нормативно-правових документах, а порушення вважати злочином проти держави і народу. Збереження і охорону історичних пам’яток треба вважати важливою функцією держави, а не лише музейних працівників. Федір Людвігович вважав: «Перемоги на культурному фронті без факту державності були б просто неможливі».
Найважливішим завданням сьогодення є об’єднання сил науковців, музейників, пам’яткоохоронців у єдину організацію під гаслом збереження наших святинь, як це зробила у 20-ті роки ХХ століття передова київська інтелігенція, створивши Товариство охорони пам’яток старовини і мистецтва. Необхідно утворити народний рух за вивчення та збереження національної культурної спадщини під керівництвом впливових діячів культури, громадських організацій, Академії мистецтв України, бо, на жаль, є аналіз, критика, багато пропозицій щодо цієї проблеми, але вони розпорошені і опубліковані у різних виданнях. Їх треба об’єднати і рішуче спрямувати на поліпшення справи охорони пам’яток.
Обов’язково потрібен законодавчо затверджений народний контроль за діяльністю влади з охорони пам’яток історії. Крім того, потрібно розширювати мережу державних органів, які б контролювали стан історико-культурних пам’яток. У цьому напрямку, наприклад, вже створені Державна архітектурно-будівельна інспекція, Головне управління охорони культурної спадщини КМДА.
Наступним прогресивним кроком було б запровадження циклу теле- і радіопередач, публікацій у засобах масової інформації на тему «Київський Акрополь» з участю науковців, дослідників краєзнавчої діяльності Федора Ернста, представників української церкви, істориків, спеціалістів з охорони історичних пам’яток. Такі цикли передач започаткували б широку дискусію про сучасний стан охорони пам’яток, можливість створення «Акрополя» в наш час, що організаційно об’єднало б охорону визначних ам’яток культової архітектури Києва. Це важливо і тому, що і в наш час влада не займається проблемами збереження старовини, своєю бездіяльністю схвалюючи знищення унікальних архітектурних пам’яток.
ДОСЬЄ «УК»
Праці Федора Ернста
«Київська архітектура ХVІІ-ХVІІІ ст.», 1913;
«Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 году», 1918;
«Українське мистецтво ХVІІ-ХVІІІ віків», 1919,
«Український портрет XVII-ХХ ст.», 1925;
«Георгій Нарбут. Посмертна виставка творів», 1926;
«Київ та його околиця…», 1926;
«Українське малярство XVII-ХХ ст.», 1929;
«Київський провідник» / За ред. Федора Ернста. — К.: ВУАН, 1930. — 800 с.
Автор монографій про Т.Шевченка, І. Рєпіна, М. Мурашка.
Анна БОГДАНЕЦЬ
для «Урядового кур’єра»