Унікальний бандурист, дослідник і популяризатор кобзарства в світі, композитор, диригент. Це — про Віктора Мішалова, який народився в Австралії. Другою рідною країною йому стала Канада. Але все життя він нерозривно пов’язаний з Україною, звідки коріння його роду. Єство цього музиканта й науковця назавжди заполонила бандура.
— Пане Вікторе, для мене завжди важливо знати про відому людину від колиски, бо тоді розумієш, як формувався її світогляд, в якому середовищі зростала, як зуміла зберегти й примножити все найкраще свого роду. Про походження свого прізвища відаєте? .jpg)
— Знаю, що рід мій здавна мав прізвище Мішало. Це моєму прадіду додали те закінчення на «в», аби було на російський манер. А моє родове коріння з Чорнобаївки, що тепер на Черкащині.
— Хто ж тоді з рідні потрапив за кордон, до того аж в Австралію?
— Дідусь і батько залишили рідну землю під час Другої світової війни.
— Напевно, змушені були покинути рідну оселю?
— Мій батько називався Юрко, а дідусь — Марко. Власне, дідусь був науковцем, працював на дослідній станції лікарських рослин у Березоточі біля Лубен. Але його тата розкуркулили, отже, став неблагонадійним. Коли вибухнула війна, зголосився до армії, копав шанці навколо Києва. Коли прийшли німці, потрапив у полон, але потім його відпустили. Повернувся на Полтавщину. Усвідомлював, що з поверненням більшовиків життя йому на рідній землі не буде. Пішов з неї разом з 14-річним Юрком. В Україні залишив дружину та ще одного сина. Спочатку обидва потрапили до Відня, дідусь у сліпого фармацевта вирощував м’яту, а син згодом почав навчатися в гімназії Зальцбурга, в одній кімнаті мешкав з майбутнім владикою Любомиром Гузарем. За певний час дідусь отримав запрошення до США, проте поїхав до Австралії.
— На бабусю тим часом, мабуть, чекали репресії?
— Бабусю через це вислали до Азербайджану, потім — до Казахстану. Після повернення в Україну жила в Дніпрі, а згодом переїхала до Кишинева. За фахом вона була хіміком.
— Більше заміж бабуся не виходила?
— Ні. І дідусь удруге не одружився.
— Можна сказати, це було розірване кохання?
— Вони листувалися. Дідусь до неї писав від імені нібито своєї сестри Марфи Кононенко. Бабуся в мене росіянка, з Мурома. Вона в Україну потрапила за скеруванням на роботу.
— А батько ваш на кому одружився?
— Моя мати Людмила з Рівненщини. Її батько був у керівництві «Маслосоюзу», а ця молочарська організація мала зв’язок з національно-визвольним рухом, тож у його хаті бували різні відомі особистості.
— Як ви прийшли до бандури?
— У нашій родині була дуже велика прихильність до бандури. Дідусь трохи грав. В Австрії він потрапив до табору для переміщених осіб, де була капела бандуристів, якою керував Григорій Китастий, навіть мешкав в одній кімнаті з цими музикантами. Названа сестра моєї матері вийшла в Австралії заміж за бандуриста, який навчався в Гната Хоткевича.
— Коли вперше провели пальцями по струнах бандури, пригадуєте?
— Уперше почув бандуру трирічним, тоді приїхало до нас тріо бандуристок з концертом. У десять років батько купив мені бандуру-чернігівку, і я почав навчатися гри на ній у бандуриста Петра Деряжного. В Австралії зібрати інформацію про цей український народний багатострунний щипковий інструмент у ті часи було нелегко, але збирав.
Середню школу закінчив з поглибленим музичним вивченням, мав скерування до консерваторії, але не вступав, бо тоді вважалося непрестижно бути музикантом. Тому вступив на інженерний факультет Сіднейського університету. На першому курсі отримав стипендію для навчання на бандурі в США та Канаді. Поїхав. Там працював з видатними бандуристами Василем Ємцем, Петром і Григорієм Китастими, Петром Гончаренком і Леонідом Гайдамакою. 1979 року отримав запрошення навчатися в Україні.
— Насторожено до вас ставилися в тодішній радянській Україні?
— Коли я був у канадському Вінніпезі, заступник радянського консула був на моєму концерті. Подивувався, що Австралія дала мені гроші, щоб навчатися гри на бандурі в США та Канаді. «Ти поїхав би в Україну?» — перепитав він мене. Відповів, що так, бо знав, що є на материзні мого роду заочний курс гри на бандурі, листи туди пишу, а мені ніхто не відповідає. За певний час я отримав запрошення з України. Та їхати побоявся, але мене заспокоїв консул у Сіднеї. Почав навчатися в Київській консерваторії, два роки стаціонарно здобував тут музичну освіту. Але раптом захворів на рак батько, тож змушений був перевестися на заочну форму навчання, одночасно навчався й у Сіднеї в університеті. Це було вигідно: коли випадала зимова сесія в Києві, то в Австралії були саме літні канікули. Вечорами після занять виходив на сіднейські вулиці та грав на бандурі, виконував музику за навчальною консерваторською програмою. У такий спосіб заробляв гроші, щоб дістатися на сесію в Україну. За дві години вдавалося зібрати майже 200 доларів, продавав також свої аудіозаписи.
— З бабусею в Україні мали зустрічі?
— Уперше побачив свою бабусю 1979 року, поїхав до неї до Кишинева.
— І яка була та зустріч? Вам уже 19 років виповнилося, а ви її не бачили.
— Було важко з нею розмовляти, бо вона українською не володіла, а я російської не знав. Удома в Австралії в сім’ї спілкувалися українською, були школи з українською мовою викладання, активна українська громада.
— Цікаво було навчатися в Києві?
— З’ясувалося, що в столиці треба було шукати Україну, панувала ж російська мова. Прагнув мати знайомство з українськими філологами, вивчати народну творчість, автентичне кобзарство. В консерваторії був надзвичайно охочий до навчання, бувало, навіть по три години вивчав диригентуру, коли інші студенти не приходили на заняття. Скільки міг узяти тих знань, стільки й узяв.
— З тим багажем українських знань повернулися додому й узялися застосовувати їх на практиці?
— Ще закінчив університет і педінститут в Австралії та поїхав до Канади, аби тут навчатися на щойно відкритій кафедрі української фольклористики в університеті в Едмонтоні. Але познайомився з бізнесменом українського походження Миколою Морозом, який запрагнув зайнятися підприємництвом на материзні. Згодом створили першу канадсько-українську фірму «Кобза». Вона подбала про студію звукозапису, взялася за організацію першого фестивалю української музики «Червона рута» в Чернівцях.
— Усе-таки ви, образно кажучи, від бізнесової «Кобзи» повернулися до кобзи, бандури як музичних інструментів?
— Опісля повернувся до Канади, почав працювати в англомовній школі, заодно в українській громаді також навчав 80 дітей гри на бандурі. Ця дитяча капела тепер виросла у велику чоловічу капелу бандуристів.
— З часом знову повернетеся в Україну, але вже до Харкова.
— 2007 року в Харкові я став аспірантом державної академії культури, а в лютому 2009 року тут захистив кандидатську дисертацію на тему «Культурно-мистецькі аспекти ∂енези та розвитку виконавства на харківській бандурі».
— Як ви захопилися творами Гната Хоткевича?
— Захотілося відродити всі твори його кобзарської творчості, які він написав у 1930-х. В мене є його 70 рукописів, багато їхніх фотокопій передав в Україну. На початку двохтисячних років зі своїми харківськими друзями взявся видавати ці праці та писати до них вступні статті. Вийшли, зокрема, «Музичні інструменти українського народу», «Бандура та її можливості», «Бандура та її репертуар», «Бандура та її конструкція», «Твори для харківської бандури», інші. Ще є матеріали учня Хоткевича — Леоніда Гайдамаки, який заснував перший оркестр українських народних інструментів 1923 року. Дружина пана Леоніда була секретаркою Миколи Скрипника. Мені архів їхній передали й бандури. Вдалося знайти матеріали В. Ємця, М. Теліги, які в Україні були недоступні.
— Нині граєте на харківській бандурі, а загалом на яких бандурах граєте на концертах?
— У мене вдома є понад сорок інструментів. Серед них кілька чернігівок, на яких тривалий час переважно грав, у тому числі із симфонічним оркестром у Канаді та Австралії. Думи виконую на старосвітській бандурі, відтак став більше уваги приділяти бандурі харківського типу, бо якщо я це не зроблю, то хто тоді робитиме.
— Знаю, співаєте на бандурі не лише українською, а й англійською мовами. Як сприймає англомовна аудиторія такі твори?
— Певний час для українців я не виступав. Коли повернувся з України, то до мене трохи негативно ставилися, мовляв, насолоджував бандурою тих, хто знищував українців. Років вісім виступав суто для англомовної аудиторії. І багато більше успіхів мав, ніж серед української. Це було в Австралії, а потім переїхав до Канади й почав працювати з українською громадою.
Англомовній публіці грав переважно варіації на українські теми та європейську класику. Вклинював у концерт також українські думи. Дуже добре сприймали, із здивуванням, що існує такий епос. Перед тим я розповів про нього, переклав зміст дум. Є намір створити серію українських дум англійською мовою.
— Кілька слів про власну сім’ю.
— Моя дружина Марина закінчила Львівську консерваторію. Її батьки були пов’язані з УПА, пройшли через радянські табори ув’язнення. Познайомився з нею 1988 року в Києві на концерті тоді популярного українського гурту «Не журись». Донька від першого її шлюбу — Соломія, грає на флейті, композитор, дуже любить вивчати мови, захищає дисертацію в університеті в Англії з композиції та викладає там музичну теорію.
— Як гадаєте, де ви більш популярні: там чи тут?
— В Україну зрідка приїжджаю, люди до мене дуже добре ставляться. На материзні заряджаю свою українську душу. В Канаді я один з її жителів.
Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Віктор МІШАЛОВ. Народився 1960 року у столиці Австралії Сіднеї. Тут закінчив університет та педінститут. Навчався також у Київській консерваторії, аспірантурі Харківської державної академії культури, докторантурі Інституту мовознавства, фольклористики та етнографії ім. М. Рильського НАН України. Основоположник Канадської капели бандуристів. Кандидат мистецтвознавства. Заслужений артист України. Нагороджений українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Живе в канадському Торонто.