Під час однієї з попередніх моїх публікацій про сімейний квартет бандуристів Яницьких в «УК» 20 років тому написав: «Якось нас запросила у свою програму ведуча українського радіомовлення Емма Бабчук, — розповідає голова родини Йосип Кузьмович. — Скільки теплих слів і похвал пролунало тоді на нашу адресу — передача йшла у прямий ефір. Цікаво, що телефонували радіослухачі з Донецька, Луганська, Миколаєва, Херсона, Маріуполя, Криму. Вони просили частіше проводити такі презентації української пісенної творчості. На жаль, хай не ображаються керівники радіо і телебачення, за штучним блиском і вереском напівголих зірок близького і далекого зарубіжжя наше скромне національне мистецтво ледь пробивається на світ».
Багато змін відбулося в житті творчого колективу за ці роки. Йосип Кузьмович, його дружина Марія Станіславівна і син Тарас стали заслуженими артистами України. Після закінчення Національної музичної академії імені П.І. Чайковського Тарас став художнім керівником ансамблю бандуристів у Вищій школі кобзарського мистецтва в селі Стрітівка на Київщині.
Другий син Роман після закінчення цього самого вишу теж почав працювати за фахом — у Національній заслуженій капелі бандуристів.
Перейшовши на власний хліб, хлопці поодружувалися. Коли в жовтні 2009 року Йосип Кузьмович запросив мене на 60-річчя, то на вечорі виступав сімейний ансамбль бандуристів у складі семи Яницьких. Сім Я поповнилася солістами Надією, Людмилою й онукою Софійкою (донькою Романа та Надії). Пам’ятаю той велелюдний концерт, що відбувся у великому залі музичної школи джазового та естрадного мистецтва Дніпровського району столиці. Враження від українських народних пісень, романсів і дум, щедрівок і колядок, класичних творів Д. Бортнянського, В. Заремби, М. Лисенка, Я. Степового було настільки глибоким, що публіка не відпускала виконавців зі сцени тривалими оваціями та вигуками «Браво!» Подумалося тоді: «Чому б цій талановитій сім’ї на чолі з ювіляром — провідним тенором Національної заслуженої капели бандуристів України — не надати змоги виступити на одній з великих столичних сцен або в розкішній залі якоїсь телестудії?»
Після того концерту ансамбль бандуристів Яницьких у такому повному складі виступав дуже рідко. У кожного члена сім’ї — робота, різні адреси проживання, гастрольні поїздки. З Йосипом Кузьмовичем і Марією Станіславівною (вона веде клас бандури у згаданій вище школі джазового мистецтва) ми зрідка передзвонюємося, щоб привітати один одного з тим чи тим святом, поговорити про буденні справи.
Через якийсь час у мене з’явилася нагода згадати про цю чудову родину талантів. Через інтернет дізнався про виступ у столичному Будинку актора відомого в Україні й далеко за її межами Київського академічного ансамблю української музики «Дніпро». Немає слів, щоб висловити щире захоплення від концерту, на якому ми побували. Солістка заслужена артистка України Олена Кулик, музиканти-віртуози демонстрували на сучасних, класичних і народних інструментах неймовірно широку палітру українського національного мистецтва. Але як же ми були приємно здивовані, коли ведуча оголосила: «Зустрічайте заслуженого артиста України, бандуриста Тараса Яницького!» Не знаю, чи серед присутніх на концерті, крім нас, були ті, хто колись у цьому залі палкими оплесками вітали сімейний квартет бандуристів Яницьких, але сольний виступ Тараса публіка нагородила такою самою зливою овацій і вигуками «Браво!» Після концерту ми зустрілися з Тарасом.
— Тарасе, розкажи, будь ласка, про свій творчий шлях, що колись почався у Стрітівській школі кобзарського мистецтва і привів до такого знаного гурту.
— Патріотичні задуми моїх батьків — вийти з нашим сімейним ансамблем бандуристів хоч би на одну з великих столичних сцен — весь час розбивалися об залізобетонні вимоги: «Сплатіть за оренду зали», «Знайдіть спонсора, щоб наперед викупив квитки». Винятком був лише столичний Будинок учителя. Але потрапити у план заходів культурного центру освітян можна було раз на рік. Довелося кожному з нас іти власною творчою дорогою.
У Стрітівській кобзарській школі за високохудожнє оригінальне втілення українського національного характеру в творах літератури та мистецтва мене удостоїли звання лауреата премії імені Івана Нечуя-Левицького (заснована Українським фондом культури у 1993 році. — Авт.). Звання заслуженого артиста, лауреатство дали змогу піднятися на вищу сходинку професійної діяльності — мене запросили на посаду доцента кафедри бандури та фольклору до Київського національного університету культури і мистецтв.
— Пам’ятаю твої сольні виступи в сімейному ансамблі, твій оксамитовий бас. Стіни навчального закладу обмежили творчу діяльність?
— Мені пощастило. Моя гра на бандурі й голос припали до душі керівникові ансамблю «Дніпро» Любомирові Матейку. У цьому чудовому творчому колективі я почуваюся немов у рідній сім’ї. Хоч би де ми виступали — в Україні чи за кордоном, — усюди наші концерти проходять з великим успіхом.
— Під час Помаранчевої революції ваш сімейний ансамбль виступав на Майдані Незалежності. Як сприймаєш нинішні події — Революцію гідності, АТО?
— Патріотичні народні пісні, гомін бандури споконвіку закладено в генетичний код українців. Ось як написав в одному з віршів наш поет Володимир Коломієць:
Але народ не гине,
І смерть аж страх бере:
В бандурі Україна
Не вмерла і не вмре!
Нині багато мобільних творчих колективів виступає в гарячих точках на сході України. У складі ансамблю, з особистими сольними концертами я за сприяння волонтерських організацій «Мистецький спецназ» та «Мистецький десант» побував у зоні АТО в Авдіївці, Вугледарі, Волновасі, Костянтинівці, Маріуполі, Пісках. У цих населених пунктах усупереч ворожим обстрілам звучали патріотичні, сумні й жартівливі мелодії українських народних пісень, піднімаючи і зміцнюючи моральний дух наших воїнів-захисників.
— Ти обмовився, що концертував і за кордоном. Де пощастило популяризувати наше національне мистецтво?
— Упродовж останніх кількох років мої творчі шляхи пролягли до США, Австрії, Албанії, Іспанії, Німеччини, Польщі, Португалії, Словаччини, Угорщини, Франції. Між іншим, не Міністерство культури, не меценати і не дипломати організовували мені ці гастролі. Надійним менеджером став інтернет. Світове павутиння відкрило необмежені можливості шукати і знаходити осередки шанувальників українського національного мистецтва. А вони є на всіх континентах.
Недарма побутує вислів «Нашого цвіту по всьому світу». Торік у травні на web-сторінці про культурні події у світі я звернув увагу на оголошення про те, що у французькому місті Ансен відбудеться всесвітній фестиваль арфістів. Подумав: хіба українська бандура — не близька родичка арфи? Надіславши електронною поштою кілька записів творів у власному виконанні на адресу організаторів фесту, почав чекати на відповідь. І вона не забарилася.
Мало того, як запрошували взяти участь в унікальному святі музики, мені ще й запропонували відкрити його сольним виступом. На таку високу честь і відповідальну місію годі було сподіватися. Але, як кажуть, потяг рушив. Постало складне запитання: чим здивувати, полонити тамтешню публіку, мало обізнану з українським народним мистецтвом? Тож вирішив відкрити свято виконанням кількох творів французької класики.
Зокрема підготував Органну прелюдію та фугу Цезаря Франка, мелодії з кінофільму «Амелі» та з репертуару Шарля Азнавура. Успіх був неймовірний. Крізь бурхливі овації до мене на сцену долинали вигуки «Слава бандурі!» Після концерту втомився роздавати автографи. Фестиваль тривав три дні, й весь цей час перед спорудою концертного залу, серед знамен країн-учасниць фесту майорів державний прапор України. На завершення одержав приємне повідомлення — удостоєний виступити у фінальному концерті. Виконав інструментальну п’єсу Григорія Китастого «Гомін степів», народні пісні «Взяв би я бандуру» та «Бандуристе, орле сизий». Ці мелодії розкривають глибинний вплив звучання бандури на душу людини. Хоч би в якій країні їх виконував, публіка слухала із завмиранням серця, а потім зали вибухали палкими оваціями. Так було й цього разу.
Олександр Довженко назвав українську народну пісню бездонною душею народу. А я зайвий раз переконався, що наша музика, наша пісня здатні сколихнути щирі почуття іноземців не лише до окремого виконавця, а й до країни.
— Але ж кажуть, що нас знають тільки завдяки братам Кличкам і футболістові Шевченку…
— Не вірте заздрісникам високого рівня досягнень української культури і мистецтва. В усіх країнах, де я побував, знають Тараса Шевченка, провідників нашої національної культури — Національну капелу бандуристів, хор імені Григорія Верьовки, ансамбль танцю імені Павла Вірського — та хіба всіх перелічиш! Гасло «Слава Україні!» нині можна почути на всіх континентах.
Безумовно, резонатор і провідник щирих почуттів до нашої країни — представники української діаспори. Вони свято шанують прадавні національні традиції, мову і культуру. Саме такі символічні елементи української ідентичності, як бандура, дума, народна пісня сприяють зміцненню солідарності нашої нації на рідній землі і в далеких світах.
Павло ЛАРІОНОВ,
заслужений працівник культури України,
для «Урядового кур’єра»
Тарас ЯНИЦЬКИЙ. Народився 1977 року в Києві. Закінчив Національну музичну академію імені П.І.Чайковського та Національну академію управління. Завідувач кафедри бандури та кобзарського мистецтва Київського національного університету культури і мистецтв, доцент.
Насамкінець. Що можна додати до цих мудрих слів? Скласти щиру подяку Йосипу й Марії Яницьким, що виховали такого сина-патріота? Безумовно. Але з усього вищесказаного стає зрозуміло, що Тарас багато в чому самотужки знайшов вихід своєму таланту на світові обрії. А може, й справді в його душі з дитинства проросло зерно генетичного коду бандури, думи й української народної пісні? Нехай же від нього щедро галузяться нові пагінці майбутньої династії бандуристів Яницьких.
Ми в Google+