Коли в юності читав гумористичні оповідання Антона Чехова «Сільські ескулапи», «Хірургія», «Симулянти», «Аптекарша», «Біля ліжка хворого» й інші, в яких він критикує медицину імперської Росії, мені здавалося, що письменник спеціально показував пацієнтів наївними, а окремих медиків — байдужими і жадібними. «Такого не може бути», — думалося мені.
На щастя, до торішньої осені мені щастило обминати лікарняні коридори. Аж раптом я захворів і, займаючись самолікуванням, занедбав хворобу. Тож врешті-решт під тиском домашніх змушений був звернутися по медичну допомогу до лікаря-офтальмолога у звичайну міську лікарню, а не приватну. І там нарешті з моїх очей спала полуда. Я дуже швидко відчув усю приємність перебування в нашій лікарні, справжнє, а не показне ставлення медиків до своєї роботи і пацієнтів.
Свідомо пропускаю багато негативних моментів, з якими довелося зіткнутися у лікувальному закладі на етапі підготовки до операції, а мене-таки вона не оминула. Скажу тільки, що молода лікарка забула про мене відразу після того, як мене вивели з операційної й ще слабого посадили в людному місці на диван, у компанію до важкохворих. Усі ці люди перенесли те чи інше операційне втручання, а дехто й кілька, і про свої поневіряння голосно розповідали іншим, тому сидіти у тісняві поміж них було не дуже приємно.
«Посидьте з півгодини, потім вам поміняють пов’язку і скажуть, що робити далі», — сказала мені медсестра перед тим, як повернутися в операційну. Проте минуло кілька годин, а до мене ніхто не приходив. Тільки якась жінка в білому халаті, проходячи мимо, зробила мені комплімент: «Ура! Тепер ми Кутузов!» — і добродушно усміхаючись, почовгала далі коридором.
Поступово мої сусіди розійшлися хто куди, і на мене стали звертати увагу працівники лікарні: мовляв, хто ви, чому тут сидите так довго. А лікарка, яка зробила мені операцію, не виходила на зв’язок. Я побачив її здоровим оком випадково, коли вона, вже одягнута в цивільне, прямувала до виходу з відділення. Мабуть, у неї закінчилася зміна.
«Я попросила, щоб поміняли вам пов’язку й повідомили, що далі робити. Хіба вам не казали?» — байдуже повернула вона до мене голову. Можливо, втомилася після якоїсь серйозної операції. Але, мабуть, цю байдужість можна пояснити іншим.
Тож коли в цьому році я знов захворів на око, вирішив звернутися в іншу лікарню до іншого спеціаліста.
Не знав я, що поміняю шило на швайку. У цій лікарні до пацієнтів ставляться так само байдуже. Крім того, тут іще й медперсоналу не вистачає. І хоч офтальмологи офіційно працюють до 14 години, на цю пору на робочому місці застав тільки літню завідувачку відділу. На запитання «А де ще лікарі?» вона розвела руками і загадково сказала: «А я знаю, де вони? Бачите ж, що їх немає. Я сама тут. Тому як хочете — або лікуйтеся в мене, або не лікуйтеся».
Щойно я сів біля неї на стілець, стала щось писати на папірці. Як згодом зрозумів, писала найменування імпортних ліків, які «можна купити в аптеці через дорогу навпроти».
Вона ні про що не розпитувала і майже не хотіла нічого слухати. По-перше, в неї не було часу на таку розкіш. По-друге, за дверима своєї черги напружено чекали інші пацієнти, частина з яких — післяопераційні хворі. А по-третє, в її робочому кабінеті не було жодного, навіть елементарного медичного обладнання.
І почалося. Виконаю призначення лікаря, через два-три тижні приїду до неї, вона на відстані подивиться на мене і випише нові краплі й мазі. До речі, недешеві. Залишається сподіватися на її багаторічний досвід. Тільки непокоїть, що з дня звернення до неї минуло вже два місяці, а я все ще ходжу із захололим ячменем на оці.
Можна, звичайно, розв’язати проблему радикальним способом, але так не хочеться повторної операції.
Доки їздив на прийом і обстеження в лікарню, багато наслухався від хворих про місцевих офтальмологів. Одна пацієнтка з багатим досвідом лікування очей, до речі, за її словами, лікар-кардіолог за фахом, стверджувала, що в Полтаві нині немає «зірок» у цій галузі навіть серед власників приватних офтальмологічних клінік. І що всі вони, перш ніж братися за лікування, заглядають у кишеню до хворого. Про лікарів, яких ми того дня не застали на робочому місці, вона сказала, що вони підробляють у приватних клініках.
Вважаю, державі, місцевій владі треба змінити традицію, що склалася ще з дочеховських часів, і з огляду на соціальну значущість професії забезпечити всіх працівників медичної галузі, зокрема санітарок, гідною заробітною платою. Тоді вони з радістю ходитимуть на роботу й зосереджуватимуться на якісному виконанні службових обов’язків, а не залежатимуть від так званих добровільних пожертвувань пацієнтів.