Ви звернули увагу: люди починають дивуватись, на перший погляд, звичним явищам? Так було і цього разу. Після вихідних колега прийшла на роботу з величезним пакетом, наповненим усім, що виросло на присадибній ділянці.
— Олю, це тобі! — подала подрузі, щиро всміхаючись.
Чого там тільки не було: огірки, салат, ягоди і букетик квітів.
— Рідненька моя, спасибі! — засяяла вдячною усмішкою колега, — я тобі гроші дам.
— Олю, ти що? Схаменись! Я ж від щирого серця. Розумієш, я сама виростила, а з тобою радістю ділюсь…
Разом засміялися, пригорнулись одна до одної й стали до роботи. Хто бачив усе те, теж радів. Бо тепло двох зігрітих сердець передалось навколишнім.
Чи часто так буває? На жаль, щирості й доброзичливості у стосунках стає дедалі менше.
За останні роки людей відучили радіти одне одному, бути безкорисливими, ставитись до ближніх так, як хочеш, щоб ставилися до тебе. Холодний практицизм, бізнесовий розрахунок, а то й звичайне прагнення поживитися за рахунок інших беруть гору. Приклад неповаги і неуваги до людини показують ті, що називають себе слугами народу. Вони видаються мисливцями, а діють, як вовки. Ось і привчили всіх і всього боятись, з людьми по-людському не спілкуватись. Їхня мета — надприбуток. Так поділили суспільство на тих, хто оббирає, і тих, із кого шкуру знімають.
Каламутники води, звісно, здобиччю не ділитимуться. Дарують від щирого серця лише зроблене власноруч. Прихоплене намагаються приховати. Рано чи пізно, як мовиться, воно на сонце вилазить і, звісно, добра кривдникові не приносить.
Скажімо, кілька років тому спритники скуповували сільгоспугіддя (звичайно, незаконно, але влада цього не бачила), на яких замість хліба сіяли котеджі. Чимало їх виросло під Києвом. Не всі добротні. Є такі, що будували сяк-так із надією «сплавити» нерозбірливому багатієві. Не вдалось. Ось і стоять неподалік траси Київ—Житомир хатинки з вивіскою: «Продаю». Але хто купить, коли вчорашні новобудови вже валяться? Як кажуть, жадібність погубила. А ще — і сам не гам, й іншому не дам. Ось і сидять собаки на сіні, позбавивши себе щастя радіти людям, яких вважають лише потенційними клієнтами.
Так поділили суспільство на мисливців і жертв. Звідси й вовчі закони. Лише з однією особливістю. Звір зайвого не бере, а лише стільки, щоб вистачило на життя. Загребущий новоукраїнець межі не знає. Такі гноять товар на базарі, але ціну не збавляють. Миють зіпсований крам у магазинах і оновлюють на ньому дату упаковки, торгують повітрям і не гребують кривдити старих і малих, підробляти ліки.
Щоб відновити в суспільстві нормальні людські стосунки, дорослим варто частіше спостерігати за поведінкою дітей (звичайно, не тих батьків-багатіїв, які з пелюшок ізолюють своїх чад, втовкмачуючи їм, що ніхто їм не рівня) Так-от. У вагоні метро — три молоді мами з дітками. Хоч як дивно(!), їм поступилися місцем. Малята сіли поруч і одразу ж потягнулись одне до одного, почали гратись і ділитись іграшками. Вони виявляли людську потребу спілкуватися без усякої вигоди. Добре тієї миті було не лише їм. Раділи всі, хто їх бачив. Чи зуміє підростаюче покоління зберегти такі стосунки з роками?