Чому до цього автомобіля неможливо підібрати ключі, але потрібен навісний замок? Що таке «докатка» і що краще: Hummer чи пікап? Як це — мчати в нічнику без штурмана, щоб вкрутитися за пів години? Чому вскочити в «поворот не туди» смертельно небезпечно? Як краще підготуватися до важливої місії? Чи правда, що бути водієм на передовій важливо і почесно, проте важко й небезпечно?

Про ці та інші військові будні за кермом потужного броньованого автомобіля розповідає старший солдат 21 окремого батальйону спеціального призначення Окремої президентської бригади імені Богдана Хмельницького Артем з позивним «Павлик».

Донбаським пластиліном

На фронті захисник України з березня 2024 року. На службу в ЗСУ пішов без вагань, щойно отримавши повістку. Проте на передову потрапив не відразу, оскільки спершу охороняв адміністрацію Печерського району міста Києва. Та потім перевівся в бойову бригаду і відтоді несе службу в зоні бойових дій.

У цивільному житті Артем працював трактористом, а строкову службу недавно відслужив саме водієм. Цей набутий досвід, певна річ, став у пригоді: «Павлика» призначили на посаду водія. Відтоді він проїхав по передовій понад 2 тисячі кілометрів на Hammer, намотав ще більш як 60 тисяч на пікапах. А ще була стрімка місія на броньованому «форді» й досвід на турецькому Kirpi. За цей час Артемові довелося виконувати численні логістичні та рятувальні місії, доставляючи бійців та вантажі на передову і забираючи звідти поранених.

— Заїхати, завезти, вивезти — все це моя робота, мої завдання. Залітаю на точку, висаджую чи забираю хлопців, везу їм воду, їжу, боєкомплект, — стримано розповідає він про свої фронтові будні за кермом.

Долати фронтові дороги «Павликові» випало на різній техніці, але найбільше — на пікапі та Hammer. Пікап, каже боєць зі знанням справи, швидший і має вищу прохідність, але в ньому майже немає захисту.

— Можна їхати зі швидкістю 100—120 кілометрів на годину, він витягне навіть по багнюці, але ж немає жодного захисту, хіба що РЕБ можна ставити, — каже Артем.

А ось Hummer, за його словами, трохи повільніший, та й прохідність у нього гірша. Водій пояснює, що цей автопанцерник більше пристосований для пустельних рівнин, ніж до донбаського ґрунту, де земля в’язка і тягуча, немов пластилін. Однак цей броньовичок має значно серйозніший захист.

— Hammer їде повільніше — 80—90 кілометрів на годину й жере багато пального: 35 літрів на 100 кілометрів. Ще й прохідність має гіршу. Це істотний мінус, бо в донбаському пластиліні машина не грузне, а просто пливе. Але цей «Фунтик» міцний, витримує багато вибухів, захищає від уламків і навіть від прямого влучання, бо в нього гарна бронекапсула, — пояснює Артем.

Уявлення, начебто водій — відносно безпечна професія, на передовій хибне. Фото Руслана Тарасова, АрміяInform

Дуже покоцаний, однак живучий

Як розповідає водій, йому навіть довелося трохи перевчатися, бо ж Hammer — машина як машина, але габарити ширші. Та й важкий він — аж п’ятитонний. А ще Артем показує навісний замок на дверях. Навіщо? Виявляється, автомобіль не має штатного заводського замка, тож замкнути його неможливо. Так само не потрібен і ключ запалювання, бо заводиться техніка з пів оберту тумблера.

— Траплялося, що із цієї причини автомобіль викрадали, тому й знайшли ось такий вихід із ситуації — замикати двері на навісний замок, — пояснює він новацію.

До речі, незвичний пристрій на дверях американського автопанцерника робить його схожим на вхід до переоблаштованого під бункер підвалу: броньовані двері поставили, а замок до них вмонтувати забули.

Як доказ надійного захисту автомобіля під час обстрілів тощо «Павлик» показує місця влучання уламків від вибухів гранат, мін та вибухового заряду FPV-дрона. Глибокі шрами у броньованих дверях та кузові Hammer свідчать про силу вибухів, а пакетне бронескло, судячи з усього, витримало навіть пряме влучання з автоматичного гранатомета.

— «Фунтик» і в Бахмуті під обстрілами їздив. А FPV-дрон залетів ззаду під раму і там вибухнув. Але автомобіль і це витримав, а я додав газу і доїхав на двох пробитих колесах, — розповідає Артем.

Тоді доїжджати довелося на докатці — пресованій гумі всередині коліс, яка дає змогу рухатись навіть після того, як дорога з’їла гуму покришок. Водій пояснює, що під обстрілом головне — не розгубитися, не скидати швидкості, а різко маневрувати. Тоді шанси, що в автомобіль зможуть прицільно влучити, істотно зменшуються. Для цього необхідно бути фахівцем своєї справи, майстерним водієм. І не тільки це.

«Страх іноді допомагає»

— Так, страх у деяких ситуаціях навіть допомагає. Бо коли він з’являється, то гострішою стає реакція: ти швидше все розумієш, оцінюєш обстановку, маневруєш. У спокійній ситуації, буває, їздиш розслаблено. А там їдеш вжух-вжух-вжух, тобто бігом. Реакція, маневри, більше газу: знаєш, відчуваєш, що треба робити, як виїжджати, — пояснює водій.

Також, каже він, треба бути дуже швидким і ніде не затримуватися, не зупинятися довше, ніж на кілька хвилин, а ще краще — кількадесят секунд. Тому «Павлик» завжди підганяє хлопців, особливо тих, хто виходить із позицій, бо вони, вантажачись в автомобіль на виїзд, часто заспокоюються і занадто розслабляються.

— Той, хто не боїться, буде повільно їхати, розслаблено. А його снаряд чи міна наздожене: бабахне — і все! Отож потрібно більше відповідної реакції на все це. Хлопців треба підганяти, щоб вони швидше завантажувалися і розвантажувалися, бо в них страх зникає, коли вони виходять із позицій. А остерігатися і трохи побоюватися потрібно, аж доки не виїдеш, — переконаний бувалий у бувальцях Артем.

Однак, звичайно, тільки на страху й адреналіні далеко не поїдеш: до кожної місії необхідно ретельно готуватися і ніколи не порушувати певних базових правил: заїжджати лише вночі або в сутінках, у жодному разі не вмикати фари, ретельно вивчати маршрут руху.

— Я їду в нічнику, щоб ніяк себе не виявити. Рухаюся дуже швидко, на максимально можливій на цій дорозі швидкості. А ще перед виїздом ретельно вивчаю карту, щоб запам’ятати маршрут, навіть рахую кількість поворотів, — ділиться досвідом водій.

У нього немає штурмана, тому весь маршрут він ретельно вивчає перед виїздом на карті, тримає його в пам’яті, щоб орієнтуватися на місцевості, пересуваючись на високій швидкості. Випадково через недогляд вскочити в «поворот не туди» смертельно небезпечно, адже часу на те, щоб розвернутися й вийти на правильний маршрут, може й не бути.

— За пів години треба вкрутитися. А краще за 20—25 хвилин доїхати, вивантажити-завантажити і повернутися, — пояснює Артем.

Найважча місія — вивезти поранених та загиблих

«Павлик» згадує, що за час місій йому довелося вивезти тіла трьох загиблих і понад 30 поранених бійців. Найважчою стала місія, коли одночасно слід було вивезти одного загиблого і трьох поранених, але з нею водій також упорався.

— Заїжджати по поранених і загиблого довелося тією дорогою, якою я раніше ніколи не їздив. Отож на карті майже дві години вивчав і обмірковував маршрут: як це все зробити, як проскочити небезпечну ділянку. І зрештою все вдалося: заїхав, забрав, вивіз, — каже він.

Ще водій уточнює, що їхати тоді довелося розбитою польовою дорогою, на одному з відтинків якої часто бив ворожий міномет. Однак зрештою вміння, досвід та ретельна підготовка допомогли виконати цю складну місію.

Артем розповідає, що автомобіль на передовій — головна ціль для наявних у ворога засобів ураження, бо всі намагаються в нього поцілити. Ще й тому, що піхотинці на передовій критично залежать від логістики останнього кілометра.

— Якщо ворог бачить транспорт, який рухається, намагається його мерщій пошкодити чи взагалі знищити. Бо автомашина завжди когось або щось везе: бійців, боєприпаси чи інше забезпечення. Тому уявлення, що водій — начебто безпечна професія в армії, дуже хибне. Навпаки, на передовій ми, ті, хто за кермом, — серед найперших мішеней, — зітхає він.

Однак з визначенням себе як водія особливого призначення «Павлик» погоджується лише частково. Він наголошує, що всі ми не створені для війни, проте комусь необхідно виконувати цю важку роботу, і він її виконує. За одну-єдину ніч в Артема може бути від одного до трьох-чотирьох складних виїздів. Інколи йому годинами доводиться чекати на місію, перебуваючи в повній готовності, і стартувати тієї самої секунди, коли отримано наказ. Проте й після завершення місії, розповідає водій, він може по кілька годин чекати, доки бійці, яких він привіз, дійдуть до позицій та відзвітують про прибуття.

— Вони можуть ще йти і три, і чотири години, а я в цей час не сплю, бо непокоюся за них. Розумію, що від мого чекання нічого не залежить, але все одно прагну дочекатися бажаного повідомлення, — каже «Павлик».

«Значить, виїдемо!»

Таке ставлення водія вже помітили й самі бійці, серед яких він здобув неабияку повагу, адже вони знають, що він ніколи не покине їх напризволяще, а зробить все можливе, щоб допомогти. Артем пригадує одну зі своїх численних місій, під час якої йому довелося на незнайомій машині, броньованому «форді», вивозити з напівоточення дронарів. Ворог уже з’явився позаду їхніх позицій, тож якби до ранку їх не вивезли, бійцям неминуче довелося б вступати у прямий стрілецький бій. Водій «форда» тоді відмовився їхати, а «Павлик» разом з командиром поїхав на не знайомій йому автомашині, вони вихором залетіли на позиції і витягнули звідти хлопців. Усе це трива приблизно 40 хвилин.

— Ми примчали, завантажилися приблизно за хвилину. Бійці нас чекали і вже зібрали речі. А поки я розвертався, вони застрибнули в машину, і ми погнали звідти. Звичайно, всі були дуже задоволені й дякували за те, що ми звідти вирвалися, — згадує Артем.

Пізніше дронарі розповідали, що полегшення відчули навіть не тоді, коли вже вихопилися з напівоточення, а коли тільки дізналися, що по них виїжджає саме цей водій. «Якщо «Павлик» по нас їде, значить, обов’язково виїдемо!» — упевнено казали вони.

Антон ПЕЧЕРСЬКИЙ,
АрміяInform, онлайн-медіа Міноборони