— Олексію Сергійовичу, розкажіть про зйомки в серіалі «Гвардія». Яку роль на себе приміряли цього разу?
— Фільм «Гвардія» вийде на каналі «2+2». Це перша стрічка про Національну гвардію України, яку створено торік. Художній фільм з документальною основою. Все починається з Майдану, потім — події на Донбасі. Загалом це реальні історії окремих людей, які пішли служити до лав Національної гвардії. Всі вони різні за віком, соціальним статусом, професією, але записалися добровольцями. Різні, іноді конфліктні хлопці повинні пройти школу справжнього бійця.
Працювалося дуже добре. Переконався, що в Україні багато молодих талановитих хлопців. Сподобалося зніматися в нашого режисера Олексія Шапарєва. Гарна задумка, яку втілили в художньому кіно завдяки творчому підходу, темі патріотизму, простим життєвим історіям.
Моя роль зрозуміла. Я не вживався в образ. Граю воїна-афганця, який пішов воювати в Нацгвардію. Я 1961 року народження. Багато моїх однолітків першими пішли в Афганістан. Це мої хлопці із сусіднього двору. Мені та війна знайома. І людей знаю чудово. Моя роль — це збірний образ. Складного нічого немає — я теж знаю армійське життя: півтора року після інституту служив у Золочеві.
— На кого розрахований серіал?
— На живого глядача. Щиро кажучи, не люблю запитань на кшталт «Як ви працюєте над образом? Про що ваша роль?» Не знаю. Мені складно говорити.
Тема війни, АТО і Майдану кривавою раною ятриться в усіх людей — молодих і середнього віку, бабусь-дідусів. Картину знімали чесно, щиро, від серця, за копійки. Робили для таких людей, як ми з вами. Адже всі ми хвилюємося за все, що сталося з нашою багатостраждальною Батьківщиною. Вважаю, що цю картину знімали для тих, хто воює.
Я в захваті від наших хлопців. Саме вони нині показують приклади мужності, героїзму. І це бере за серце. Ця картина потрібна насамперед їм. Як ковток повітря, як моральна підтримка. Та й усім нам потрібна, бо кожен — на власному фронті.
— Ви для себе обрали допомогу бійцям. Виступ у Миколаєві з гуртом «Грусть пилота» благодійний. Розкажіть про ваш колектив.
— І співати можу, і танцювати — я ж артист кіно і театру. Нас усього навчали.
Гурту «Грусть пилота» десять років. Нині випускаємо третю платівку. Нас знає дуже вузьке коло — ми не попсова бригада. Кожен із музикантів «Грусть пилота» грає у своїй групі. Я більше знімаюся в кіно, граю в театрі.
Щастя у простих речах. Помічаю, що люди так втомилися від драматичної ситуації, що, коли на концертах виконуєш пісні Окуджави або Висоцького, у них очі починають сяяти. А коли ще й підспівують, розумію, що всі скучили за добрим і світлим. Крім Окуджави, Висоцького, Розенбаума, Цоя, в нашому репертуарі багато дворових, народних пісень. Чого я підлітком навчився в дитинстві грати, те й граємо. Власних пісень майже немає. Кілька пісень на слова Олександра Кабанова. Це дуже талановитий київський поет, кайфовий. Хочу нову платівку зробити на його вірші.
Через останні події здебільшого перебуваю в Україні. Подружилися з хлопцями із благодійного фонду «Територія життя», вони запропонували нам дати кілька концертів. Кошти перерахували бійцям. Напевно продовжуватимемо. На жаль, дедалі важче збирати гроші. Тому що ті, хто їх має, настільки жадібні, що навіть Батьківщині допомогти не хочуть. Ось це мене вражає. А бабуся останню пенсію йде віддавати хлопцям, волонтери з ніг валяться. І хірурги, яких я бачив у Дніпропетровську (вони два тижні безупинно оперували бійців), — справжні герої. Чому тих, хто обкрадав нашу країну, а згодом і накликав на неї біду, досі не покарано? Не розумію, чому так відбувається.
Страшна війна всіх об’єднала. Кожна порядна людина намагається допомогти. Ми проходимо важкий шлях, стаємо новою країною. Дай Боже, щоб наші політики так працювали, як ті, хто захищає Батьківщину.
— Знаю, що ви не дуже любите відповідати на запитання політичного змісту, про російсько-українські відносини. Проте вас сьогодні багато людей вважають якщо не політичною фігурою, то патріотичною напевно. Як змінилося ваше ставлення до Росії, Москви, росіян? Чи не змінилося?
— Москві все життя був вдячний. За те, що в найважчий мій період, 1993 року, саме там я отримав роботу. І коли після «Графині де Монсоро» я спивався в Києві й продавав усе, що було в хаті, мене врятував Володимир Попков. Його вважаю хрещеним батьком у кіно. 1984-го я дебютував у його картині «Вантаж без маркування». Через 12 років він запросив мене на роль у «Графині де Монсоро». Я грав Шико, про якого мріяли багато російських акторів, але він затвердив мене. І Жигунов затвердив. А черга з артистів, навіть дуже крутих, стояла величезна. І за останні десять років усе, що зі мною відбувалося найкращого, було в Москві, всі картини там знімали. Для мене Росія — не політика.
Мій батько із Сибіру, двоюрідна сестра, брат, племінники — всі живуть у Барнаулі (це Алтайський край). А мама з Луганщини, з Перевальська. Там похований мій дід. Це родина шахтарів. Як і багато людей, я розрізаний навпіл. Але працюю. У мене роботи вистачає в Україні, в Польщі, в Німеччині. У цей важкий час мені зрозуміло, що треба бути тут і переживати про все те, у що ми потрапили. А потрапили не з власної вини.
Знімаюся в кіно, граю в театрі, записую радіопрограми, дитячі казки. Тому не маю часу думати, як і хто до чого ставиться, бойкотують мене в Росії чи ні.
— Торік у грудні ви заявили, що не зніматиметеся в російському кіно. Які причини? Політичні, творчі?
— Усе разом. Не знімався в Росії, тому що ми знімали «Гвардію». Нині дуже хочу, щоб було продовження «Гвардії». Наступна історія повинна бути про «кіборгів» з донецького аеропорту. Це унікальна когорта. Їх мають славити не тільки в кіно, а й у прозі та віршах.
Для мене Росія — це не політика. Для мене Росія — це Висоцький, Шукшин, старший Бондарчук, В’ячеслав Тихонов, з яким я знімався, Євген Євстигнєєв, Олег Янковський. Це люди, які вплинули на моє життя. Армен Джигарханян. Вони всі мені багато допомагали. Микиті Михалкову я вдячний. До нього ставлюся як до режисера і до людини, яка взяла мене на роль за два тижні до початку зйомок фільму «Дванадцять». А те, що він говорить і як поводиться, — то він дорослий, повинен розуміти. Ставлюся до нього виключно як до режисера, на чиїх фільмах я виріс. Тому що фільм «Раба любові» я дивився 20 разів, «Свій серед чужих» — разів із 30. Один з моїх найулюбленіших фільмів — «Незакінчена п’єса для механічного піаніно». Ми, радянські студенти, відкривши рот дивилися ці фільми і знали їх. Ніколи не говоритиму так, як наші політики: тут чорне, тут біле, а потім усе перекреслюють. Як можна вірити політикам? Можу повірити лише Че Геварі. Покажіть мені, де у нас Че Гевара?
— Даруйте, але знову про війну й політику. Як ви вважаєте, коли завершиться війна?
— Не знаю. Але все одно хочу вірити в краще. Цей рік був важким. Нам цієї війни вже вистачило на багато років наперед. Гадаю, навіть якщо вона зараз закінчиться, стільки людей ще довго її переживатимуть! Я тільки за те, щоб вона закінчилася якнайшвидше, щоб перестали гинути наші найкращі хлопці. Якби від мене щось залежало, я взяв би чарівні сірники, запалив би й загадав бажання. А воно в усіх нас одне.
Не знаю, що завтра буде. Не знаю, чи повернусь і коли до Росії. Не думаю про переслідування. У нас кровоточить країна. Коли приходжу в госпіталь, бачу важкопораненого — не можу співати, сльози застилають очі. А він, покалічений, ще й підтримує мене.
— У вас тисячі шанувальниць. Яку роль у вашому житті відіграють жінки?
— Найкраще, найсвітліше — від жінок. Жінки в моєму житті означають усе. Особливо наші українські жінки. Наші киці, кицюні. Вони — така сама сила і зброя, як і мужні чоловіки. Надя Савченко, за яку ми всі молимося, показує нам величезний героїзм і мужність. Хай береже всіх їх Господь!
Олена ІВАШКО,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Олексій ГОРБУНОВ. Народився 1961 року в Києві. Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого (курс Костянтина Степанкова). Працював у Театрі-студії кіноактора, Київському національному театрі російської драми імені Лесі Українки.
Заслужений артист УРСР.
Фільмографія актора налічує понад сто картин.