Артема Гаріна чудово знають не тільки в Сумах, а й в Україні, світі. Він належить до феноменів людської пам’яті, адже входить у десяток найпам’ятливіших людей світу. Його досягнення у царині цифр після коми знака Пі вже стали легендарними і посіли належне місце у рекордних реєстрах. Сьогодні Артем ГАРІН — гість «Урядового кур’єра».
— Артеме, вас справедливо вважають одним із небагатьох на планеті, хто володіє унікальною пам’яттю. Як ви самі дізналися про це і чи стало це несподіванкою?
— Якось на другому курсі університетського навчання, коли складали іспит з фізики, викладач Василь Нефедченко запропонував мені заклад. Він був готовий поставити мені трійку, на яку моїх знань навряд чи вистачало, якщо наступний іспит влітку я складу по-чесному на п’ятірку. Я, звісно, з радістю погодився. Але коли надійшла пора іспиту, я заскочив себе без знань і надії скласти іспит на відмінно: потрібно було вивчити три томи фізики за два дні.
У мене була сильна мотивація: не зганьбитися перед шанованою мною людиною, не втратити стипендії й не вилетіти з університету. Тож вийшов на тривалу прогулянку біля будинку, під час якої провів сам із собою доленосні розмови, які переконали мене, що можу запам’ятовувати дуже багато. У підсумку я таки вивчив оті три томи за два дні.
На екзамені сів за першу парту перед викладачем, узяв один білет, потім другий, видаючи якомога більше інформації, — аж до номера сторінки і малюнків. Василь Федорович поставив мені «5», ми з ним посміялися із ситуації, а я зрозумів, що можу запам’ятовувати.
— Як до цього поставилися батьки? Можливо, у сім’ї хтось мав чи має феноменальні здібності?
— Поставилися скептично, що, як мені здається, цілком закономірна реакція, коли син приходить до батьків і каже, що встановлюватиме рекорд із запам’ятовування 5 тисяч знаків після коми числа Пі. Адекватне запитання «навіщо?» в мене самого постійно крутилося в голові, не кажучи про навколишніх. Безумовно, у мірі просування в підготовці скептицизм змінювався на здивування, а згодом і схвалення.
Хорошу пам’ять мав мій дід Ігор Петрович, який у 96 років легко запам’ятовував на слух номер вагона, місце і час відправлення потяга.
— Розкажіть про нинішню ситуацію у змаганнях на запам’ятовування кількості знаків Пі й насамперед про свої успіхи і плани.
— Число Пі давно стало міжнародним ментальним снарядом для демонстрування об’ємної пам’яті. Цей вид змагань відрізняється від сучасних турнірів із запам’ятовування на швидкість, масовіших і захопливіших. Змагань з моєї дисципліни немає — ми просто встановлюємо рекорди у своїх країнах і порівнюємо підсумки. Нині займаю восьме місце у світі за офіційно встановленими рекордами. Останній був на 23 тисячі знаків, який ще рік тому вважали рекордом Європи. Але 7 березня цього року швед Джонас фон Єссен досяг показника 24 063 знаки.
Наступні рекорди — світові, які залишалися неперевершеними впродовж певного часового відрізку. Досягнення понад 24 тисячі знаків належать азіатам. А світове досягнення становить 70 тисяч.
Цього року планую встановити рекорд 30 тисяч знаків, перевершивши рекорд Європи з чималим відривом.
— Чи пов’язані зорова та розумова пам’ять?
— Безумовно, найсильніша складова — візуальна. Без того, щоб побачити інформацію, запам’ятати добре не вдасться. Але крім візуальної, зміцнюю якийсь сформований спомин іншими видами. Наприклад, цифри числа Пі запам’ятовую десятками, тому що десять цифр прекрасно вміщуються у фокус зору з 14-м шрифтом на моїх аркушах із цифрами.
Із цих десятків формую візуальний ланцюжок в аркуш, на якому 500 цифр. І якщо мені потрібно згадати якийсь десяток, то бачу у своїй свідомості цей аркуш, але він розмитий. Шукаю потрібне місце і наче наводжу фокус свідомості, згадую, що має стояти на тому місці. Якщо не бачу, то допомагає структурно-логічна пам’ять.
Запам’ятовую різні співвідношення цифр у десятці, те, які в цієї десятки відносини з іншими десятками у рядку чи стовпчику. Десь повторюються дві двійки після якогось уривка телефону знайомого з далекого минулого — і ці самі дійки повторюються через три десятки, але вже на номері автомобіля мого сусіда. Так два десятки мають своє місце, логіку і співвідношення із сусідніми.
Якщо не спрацьовують ці два методи, користуюся м’язовою пам’яттю. Коли повторюю цифри, то набираю їх на комп’ютері. І тому кожен десяток має свій малюнок рухів на клавіатурі.
І з часом зробив висновок: малюнки рухів, узори, які створюють пальці, доки набирають цифри, — дуже надійний спосіб їх запам’ятовувати. Тобто коли мені слід згадати цифру з порядковим номером 19 364, то шукаю в голові потрібні сторінку, абзац, десяток і цифру. Відповідь пропускаю через три сита зорового, структурного і м’язового сприйняття, аби переконатися, що немає помилки, і відповідаю. Із часом це стало відбуватися дедалі швидше, й інколи важко сказати, який саме вид пам’яті відіграв головну роль — просто відчуваю відповідь.
— Чи допомагає запам’ятовуання у повсякденному житті?
— Так, дуже допомагає. Немає іншого інструменту управління інформацією, крім пам’яті. Вона дає змогу фіксувати власний досвід, запам’ятовувати помилки, переживання, тож можна вибудовувати характер послідовніше і точніше.
Мій внутрішній світ набув архітектури тільки завдяки тому, що кожна думка має власне місце. Не можна навести порядок у голові, якщо не пам’ятаєш, про що думав. Це позбавляє безрезультатних роздумів про одне й те саме, дає змогу враховувати досвід інших людей і в деталях порівнювати із власним.
Іншими словами, пам’ять дає змогу виконувати результативну роботу з організації думок, що має наслідком тверезу радість як основний стан свідомості.
До того ж, коли вивчаю нове (дуже люблю це), приходять дедалі нові ідеї, які неможливо замінити гуглом. У ньому можна знайти відповідь на якесь запитання, але часто трапляється, що питання неможливо сформулювати. У гугла не можна запитати ідею, а в себе можна. І щоб зуміти синтезувати нове, потрібно пізнати старе, вкинути це все у казанок і чекати, доки осяє. Гугл не осяває — він просто відповідає.
— Може будь-яка людина навчитися запам’ятовувати чи це талан обраних?
— Ми всі вміємо запам’ятовувати, адже кожна наша розумова дія — результат роботи пам’яті. Навіть якщо це щось надзвичайно творче, то синтезувати нове можна лише із вивченого старого.
Питання в тому, чи кожна людина може запам’ятовувати багато. Ні, далеко не кожна. Як не кожен з нас може гарно навчитися грати на якомусь музичному інструменті чи водити автомобіль. І вирішальну роль у розвитку будь-якої навички, зокрема багато запам’ятовувати, відіграє воля.
Воля, як підтверджує моя практика навчання людей, — це основний дефіцит на шляху досягнення мети. Річ у тім, що клітини мозку мають настільки потужний природний потенціал, що в умовах рівномірного розподілу волі між людьми кожен міг би запам’ятовувати скільки завгодно. Але самого потенціалу замало — потрібні тривалі зусилля, дисципліна.
Тож відповісти можна так: теоретично всі можуть запам’ятовувати багато, але не робитимуть цього. А це те саме, що не можуть.
— Якими допоміжними вправами користуєтеся для розвитку і зміцнення пам’яті?
— Насамперед правильний спосіб життя: спрямоване на зміцнення мозку харчування, режимний сон, щоденний спорт, гра на піаніно, вивчення і пізнання нового. Дотримуючись цих правил, можна без додаткових тренувань істотно підвищити власні здібності на означеному напрямі. Щодня проводжу цілеспрямовані розмови із собою, сеанси наведення порядку в голові, ревізію правильних установок. Наприкінці кожного дня і тижня згадую, як я їх прожив. І періодично занурююся на 5—6 годин у глибокі спомини прожитого і пережитого.
Безумовно, в чиїхось очах можу видаватися диваком, але це цікавий атракціон — коли не відчуваєш, що пам’ятаєш, що було з тобою рік тому якоїсь середи о 12.30. Саме не відчуваєш. Ігноруєш це і віриш, що пам’ятаєш. І починаєш розслідування. Що саме можу пам’ятати в цьому часовому відрізку? Від якої події можу відштовхнутися? Що було перед цим і після? І так, дістаючись мети, згадуєш багато цікавого із життя. Це формує сильну навичку розслідування того, що здається забутим назавжди.
— Чи є у вас записна книжка, куди занотовуєте пункти, аби не забути? І чи трапляється, що забували щось зробити?
— Так, у мене багато різних додатків для записів на мобільному телефоні. Різні для різного. Є текстові документи на домашньому ПК, де зберігаю роздуми і думки. Звичайно, трапляється, що забуваю щось зробити, — без цього не обійтися. Але не забуваю щось зробити, а просто не згадую в той чи інший момент.
Інколи мене настільки захоплюють роздуми, що пропускаю поточні завдання і потрапляю в комічні ситуації. «Невже ти забув?» — кажуть мені з усмішкою. Так, забув. Хоч причиною стає натренована за роки концентрація, яка безкомпромісно забороняє думати про щось інше, крім того, що цікавить. Вчасно згадати і забути — різні речі.
— Як рідні ставляться і оцінюють ваші здібності?
— Батьки пишаються моїми результатами, багато років поспіль під час моїх виступів непокояться, аби я сам себе не зламав. Дружина вважає, що моя основна здатність не в пам’яті, а у феноменальній волі. Особливо це помітно під час підготовки до рекордів, коли син щоп’ять хвилин забігає в кімнату, відволікає, знову вибігає, а я терпляче повертаюся до монотонної роботи і повторюю безладні рядки цифр.
— Чи розвиваєте синову пам’ять?
— Ні, не розвиваю. Чого-чого, а перетворювати власну дитину на полігон для опрацювання своїх інтересів нізащо не хочу. Безумовно, турбуюся про його розвиток і докладаю всіх зусиль, аби навчити сина думати, пояснювати різницю в тих чи тих речах, їхній сенс.
Доки не станеш батьком, не стикаєшся із цікавим завданням: пояснити дитині те, що неможливо пояснити і дорослому. Що таке енергія? Що таке вітер? Чому падає? Що таке солодко? На ці запитання намагаюся знаходити дохідливі відповіді, а не відмахуватися «ну, тому…» Цікаво спостерігати, як формується інтелект сина, як розуміння нового залежить від того, що він уже розумів до цього.
Але повернуся до запитання. У такому віці дитині більше потрібен емоційний розвиток, хоч її здатність до запам’ятовування колосальна. Тож більше люблю свого сина, ніж змушую його щось учити. Тож він у свої чотири роки вже не може жити без шахів і залюблений у цю мудру гру. Грає зі мною, дідусем, дядьками в інтернеті. Звичайно, в такому віці ще не може довго концентруватися, але довести пішака до ферзя і зробити довгу рокіровку просто обожнює.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Артем ГАРІН. Народився 1990 року в Дрездені (Німеччина) в сім’ї військового. Закінчив Сумський державний університет за спеціальністю «машинобудування», інженер-технолог. Займався бізнесом із проєктування, експлуатації машин та механізмів. Засновник і директор Школи розвитку пам’яті при СумДУ (2015—2018). Веде практичні консультування з питань розвитку пам’яті, організації свідомості й розв’язання психічних проблем.
Триразовий рекордсмен України та Європи із запам’ятовування надвеликих обсягів інформації. Рекорди — 5000, 10 101 та 23 000 знаків. Суперфіналіст проєктів «Дивовижні люди».
Одружений. Синові Марку 4 роки.