400 РОКІВ МОГИЛЬОВСЬКОГО ПОВСТАННЯ

ПАРАЛЕЛІ. Коли активний прибічник унії архімандрит Кунцевич у 1618 році спробував зробити візит до православного Могильова, містяни закрили перед ним ворота. У Речі Посполитій це розцінили як повстання. Два десятки його організаторів стратили, православні церкви передали уніатам, а на жителів наклали величезний штраф.

Не дивно, що коли 1654-го під ворота Могильова підступило московське військо, йому здалися без бою і щиро вітали «асвабадітєлєй», які нібито розпочали війну лише задля захисту єдиновірців. Однак невдовзі з’ясувалося, що «руські» — ніякі не русини (так тоді називали жителів Руси-України), а московити, які нещадно грабували жителів та силоміць замінили місцевих священиків на привезених із Московії.

Після шести років окупації обурення могильовців досягло межі й спровокувало справжнє повстання. Уранці 1 лютого 1661-го, коли вільні від служби солдати московського гарнізону вже звично почали обхід ринку, грабуючи торгівців, несподівано розчинилися ворота ратуші. Із них вибігли члени магістрату на чолі з бургомістром, який розмахував мечем. Вигукуючи «Пора! Пора!», вони атакували московських стрільців, 7 тисяч яких перебили за три години, визволивши Могильов від окупантів. А нинішній герб міста досі нагадує про цю подію.

165 РОКІВ ВСТАНОВЛЕННЯ ПАМ’ЯТНИКА ВОЛОДИМИРОВІ В КИЄВІ

Загадки київської святині

ПОГЛЯД. Встановлений у тодішньому губернському Києві монумент хрестителеві Русі мав утверджувати спадковість Московією-Росією чужої історії. Насправді так званий латинський, а не восьмиконечний московський хрест у руках святителя нагадує, що це руський, а не російський князь.

95 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА СІКОРСЬКОГО

Академік музейної справи

ПОСТАТЬ. Його стараннями райцентр Переяслав-Хмельницький, у якому нині лише 30 тисяч жителів, став туристською Меккою із 26 створеними Михайлом Сікорським музеями, в яких понад 380 тисяч експонатів. Уже важко повірити, що коли 1951 року майбутній подвижник приїхав до міста на роботу, краєзнавчим музеєм гордо йменували три кімнати у будівлі сиротинця. Тут відвідувачі могли побачити 32 експонати, серед яких увагу привертало хіба опудало якогось птаха.

Не дивно, що спантеличене районне начальство відразу відмовилося від направленого зі столиці молодого спеціаліста, заявивши, що випускникові Київського університету в Переяславі завідувати нічим. Тож осиротілому ще в роки Голодомору хлопцеві довелося продати на місцевому базарі єдину цінність — годинник, щоб заплатити за квиток у зворотному напрямку.

Однак на вищому партійному рівні вже ухвалили рішення про створення у Переяславі спеціалізованої експозиції до 300-річчя Переяславської ради, і місцевим начальничкам довелося примиритися з нав’язаними згори клопотами. Під музей вивільнили всю будівлю сиротинця, який колись був домом лікаря Андрія Козачковського, де гостював і написав «Заповіт» Тарас Шевченко.

Усе інше стало турботами Михайла Сікорського, який за три роки фактично на голому місці створив музей із 22 тисячами експонатів. Саме подвижництво музейника стало причиною першого звільнення молодого директора, який, сподіваючись отримати із запасників музейних установ додаткові реліквії, свідомо применшив свої здобутки. Уже за день єдине у його біографії справедливе стягнення скасували, а хитрий задум Сікорського про поповнення колекції експонатами увінчався успіхом.

За лічені дні до початку урочистостей, присвячених ювілею Переяславської ради, місцеві вождики вирішили, що у директора, який навіть свою зарплату витрачав на музей, нереспектабельний вигляд. Так він знову втратив улюблену роботу, і лише особисте втручання майбутнього академіка Петра Тронька відновило справедливість.

Гірко це визнавати, але фанат музейної справи Сікорський майже все життя був незручним і для місцевих начальничків, і для ревнителів «ідеологічної чистоти» зі столиці. Упродовж 17 років директор музею не мав навіть власної квартири, доки її не допомогла отримати чергова спроба позбутися подвижника, який не давав спокійно жити переяславським чиновникам.

Пильні ревізори ніяк не могли відшукати фінансових порушень, доки, на радість начальства, не звернули уваги, що Сікорський, не маючи житла, мешкав одинаком у кімнатці при музеї. Директора звинуватили в тому, що він нічого не платив ні за електроенергію, ні за опалення. Завдані збитки оцінили аж у півтори тисячі радянських рублів, що з тодішніми зарплатами 125 рублів було вагомим злочином і підставою для чергового звільнення. Ніхто не переймався, що Сікорський весь цей час безплатно виконував роботу сторожа, двірника й опалювача, топлячи взимку дровами численні грубки музею. Отож покарали не історика, а його ворогів, нагадавши, що молодого фахівця, яким він приїхав до міста, давно вже мали забезпечити житлом.

Згодом уже знаного музейника, заслуги якого у створенні десятків музеїв і порятунку від втрати сотень тисяч раритетів оцінили поданням на присвоєння звання Героя Соціалістичної праці, замалим не виключили із Комуністичної партії за відкриття музею Шолом-Алейхема у Переяславі-Хмельницькому. Врятувало те, що дискусії довкола єврейського письменника набули міжнародного розголосу.

Свята правда, що створення більшості музеїв потребували величезної праці й авантюризму та особистої мужності, бо навіть за музей хліборобства і діораму «Битва за Дніпро у вересні 1943 року» Сікорського звинуватили в «ідеологічних помилках» і «марнуванні народних коштів». Нині це унікальні музейні установи, що стали предметом гордості і зразком для наслідування.

Уже в незалежній Україні ще за життя подвижника почали нищити збережені ним безцінні скарби. Гірким почином став музей народного одягу Середньої Наддніпрянщини. Його експозиція була в колишній будівлі Михайлівської церкви, яку повернули Московському патріархатові. На жаль, ідеться про всеукраїнську тенденцію, коли будівлі, що мають слугувати духовному розвиткові українського народу, перейшли у фактичне володіння сусідньої Росії.

75 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ РАЇСИ КИРИЧЕНКО

Істинний голос України

ТАЛАНТ. За радянських часів майже обов’язковим правилом стало, що українські народні пісні в сольному жіночому виконанні звучали в оперній інтерпретації, яку годі було повторити в сільському клубі чи під час роботи в полі й на вечірніх посиденьках. Тож наша пісенна спадщина номінально нібито була і на радіо, і на урочистих концертах. Однак фактично те, що звучало там, перетворили на високе мистецтво, далеке від духу народу.

Чи не єдиним винятком тривалий час залишалися пісні у виконанні Раїси Кириченко, чий унікальний талант зробивив воістину народними навіть твори, написані сучасними композиторами. Старше покоління українців пам’ятає, як від проникливого до глибини душі «Степом, степом» ридали слухачі й у величезних концертних залах, і біля радіорепродукторів у міських квартирах і сільських хатах. Щемка «Мамина вишня» навіть у зачерствілих серцях пробуджувала любов і вдячність до непоказних і згорьованих сільських матерів, а «Пане полковнику» нагадувала українцям, якого вони роду-кореня.

Біографія Раїси Кириченко, як її пісні, невіддільна від долі народу. Сільська дівчина, ще з дитинства змушена важко працювати разом з родиною на колгоспному полі за тоді ще символічні трудодні, спромоглася закінчити лише 8 класів. Єдиною втіхою в житті молодої доярки та її односелів і чи не всієї України була народна пісня, яка віками об’єднувала українців.

Голос талановитої аматорки, яка пробилася на районний фестиваль самодіяльності, привернув увагу Павла Оченаша, який працював керівником хору при будинку культури Кременчуцького автозаводу. Однак для переїзду до міста безпаспортній і фактично закріпаченій селянці потрібна була згода керівників колгоспу, яку довелося вимолювати впертому хористові.

Робота на КрАЗі, здобуття середньої освіти у вечірній школі й заняття у самодіяльному хорі стали нелегким випробуванням для молодої дівчини, яка ще не раз доводила, що вона справжня козачка. У професійному хорі Полтавської філармонії талановиту початківицю прозивали «мольоком» за її сільський діалект. Насправді велике щастя для України, що Раїса Кириченко консерваторій не закінчувала і здобула вищу освіту в Харківському інституті мистецтв аж наприкінці 1980-х.

На відміну від десятків давно вже забутих народних і заслужених артисток з академічними дипломами, берегиня народної пісні спочатку здобула всенародну любов і шану, а вже потім — високі звання.

Її багатством стали пісні, а не маєтки чи банківські рахунки. Прикро і ганебно, що, на сором нашим дипломатам і заокеанській діаспорі, навіть аудіодиски з піснями Раїси Кириченко, розтиражовані в Америці від Канади до Аргентини і Бразилії, дали прибуток тільки аферистам, які, мовляв, переймалися лише «популяризацією творчості».

Отож коли співачка захворіла, не товстосуми-можновладці чи держава, а прості українці своїми кревними гривнями довели, як шанують в Україні народну пісню і співачку, чий голос навіки з нами.

Авторська рубрика лауреата премії ім. Івана Франка Віктора ШПАКА
(«Урядовий кур’єр»)
(ілюстрації надані автором)