Зворушливе оповідання Івана Тургенєва «Муму», яке було обов’язковим для вивчення в радянських школах, написано півтора століття тому на реальних подіях, що відбулися в одному з московських будинків. І цей твір, підтверджуючи вроджену пришелепкувату покірність росіян перед господарем чи владою, страх та брак найменших намірів піти проти їхньої волі, став своєрідною прелюдією до теперішнього рабського плазування пересічних людей з рф. Та й головні герої ті самі. Тільки й різниця, що замість одного глухонімого здорованя Герасима фігурують мільйони росіян. Небораки також глухі, бо нічого не чують, окрім брехливої і згубної кремлівської пропаганди. І теж німі: щоправда, не мукають, повторюючи класичне «Муму», а спроможні на інші звуки: «пупу».

Дарвін безсилий

Далі в сучасному сюжеті чимало серйозних і водночас трагічних змін. Бо те «пупу» — не тільки блохасте щеня з пітерського підворіття, а ще й чимале кремлівське цабе з манією власної геополітичної величі, що тепер стала найбільшою смертельною загрозою для самих росіян. Виконуючи божевільні плани і накази владного цуцика, вони десятками тисяч покірно гинуть на території сусідньої держави, щоб хоч трохи вгамувати імперські амбіції того, чия шия досі з незрозумілих причин вільна від нашийника чи міцної мотузки.

Боязке, брехливе, підле й підступне скрізь і завжди, воно навіть повномасштабне збройне вторгнення в сусідню Україну назвало «спеціальна військова операція». Хоч тепер уже очевидно: насправді в назві «сво» йдеться про самовбивчу так звану операцію. Тому з огляду на величезні втрати рашистської живої сили, військової техніки, міжнародні санкції та засудження дій «пупу» у всьому світі, внутрішні економічні, фінансові та соціальні проблеми у вигляді абсолютної деградації колись потужного ВПК, міжусобні війни владних кланів і нарешті загрози розпаду агресивної й токсичної імперії у знаної премії Дарвіна з’явився серйозний конкурент.

Відомо, що віртуальну щорічну премію імені одного з авторів теорії еволюції Чарльза Дарвіна вручають особам, які загинули, точніше, самознищилися незвичним чи взагалі ідіотським способом. Зазвичай претендентів на посмертну трагікомічну відзнаку не бракує, оскільки ідіоти не перевелися. Проте після 24 лютого 2022 року на сумнозвісні лаври поза конкуренцією претендує кремлівське «пупу». А оскільки в цьому разі йдеться про самогубство не якогось кретина-одинака, а крах донедавна великої й потужної держави, буде започатковано іншу премію.

Проте навряд чи цій химерії вживатимуть офіційне прізвище найпершого кремлівського лауреата. Бо воно, самі знаєте, стало синонімом популярного нецензурного словечка, яке застосовують значно охочіше і частіше, ніж те, що в паспорті. Тому, мабуть, це буде «премія «пупу»: самому диктаторові і всьому російському народові, позбавленому можливості й бажання вільно висловлюватися. Хоч, можливо, відзнаку назвуть «хуху», позаяк під цим назвиськом геополітичне щеня відоме на всіх континентах.

Згадаймо: які найперші самогубні кроки зробив насамперед плюгавий кремлівський цуцик понад два десятиліття тому, отримавши безмежну владу? О! Раптом відчувши себе нарешті грізним вовкодавом, він почав затято дзявкати, мовляв, пора вставати з колін. Пора, то й пора. Хоч насправді йшлося тоді не про всіх пересічних людей великої держави, які, доки тверезі, рівно собі стояли й ходили.

Вставати почав сам ініціатор цих закликів, який тоді аж згинався під вагою багатьох хворобливих комплексів і маній. Адже змалку щеня навколішки стояло перед дужчими ровесниками в пітерських підворіттях. У схожій незручній позиції невдахи і лузера воно довгенько перебувало вже в погонах офіцера держбезпеки, про що свідчать зневажливі прізвиська від колег: «міль» чи «недопалок».

Ледь-ледь піднялося, коли з кислою мармизою тягало валізи за відомим і успішним владним земляком. Але образа за минулі роки, безцільно проведені навколішки, була такою гіркою й пекучою, що воно, вирачкувавши за підтримки олігархів на верхівку влади, вирішило поставити на коліна весь підлеглий люд. Щоб знали!

Цуцик на троні нітрохи не сумнівався в успіху цієї божевільної затії, оскільки на росії завжди поважали, боялися і потребували «сильної руки». І справді люд навіть трохи зрадів, адже владне щеня подивилося вовком, затупотіло ніжками і загарчало: «мочить в сортірах!» Коли вибухали житлові будинки начебто від рук терористів, воно закликало до помсти, коли вибухнув і пішов на дно найсучасніший і «аналоговнєт» підводний човен «Курськ», воно довго утримувалося прийняти допомогу міжнародних рятувальників, щоб витягти з уцілілого відсіку субмарини бодай частину ще живого екіпажу, а потім з ідіотською посмішкою цинічно бовкнуло: «анаутанула».

Скільки не пнися, а кінець відомий

Уже відтоді, з початку 2000-х років, уся росія справді «утанула» в морі цинічної брехні, корупції, переслідувань і жорстоких убивств представників опозиції й незалежних журналістів, безмежного збагачення столичних наближених до «самого» осіб та безпросвітних злиднів у провінції, рабської покірливості пересічних людей та (увага!!!) люті й ненависті росіян до сусідів з колишнього срср та інших країн. А цю рису їм вперто нав’язувало і навіть прищеплювало кремлівське щеня із чіткими ознаками геополітичного сказу.

Завиваючи про намір об’єднати колишні республіки і відродити «союз», воно, навпаки, оголошувало всіх довкола ворогами і особливо нацьковувало росіян на людей сусідніх тепер незалежних держав. А до України у кремлівської «молі» завжди була особлива найлютіша «любов».

Перетворивши перемогу у Другій світовій війні на сучасну державну релігію, кремлівський цуцик не тільки приватизував її на користь рф, а проігнорував величезний внесок і втрати всіх народів тодішньої спільної країни та величезну допомогу союзників з Європи та світу. Огидне щеня публічно потопталося по пам’яті героїв та всіх тих мільйонів українців, які спільно з росіянами і представниками інших національностей воювали за перемогу. Адже воно ще задовго до того, як навішало на українців ярлики «бендерівців», «неонацистів» тощо, публічно бовкнуло на весь світ: «Ми пабєділі б даже бєз Украіни, ми народ пабєдітєлей».

Якісь хоч натяки на вибачення за таку дипломатію з печери, а точніше, з підворіття чи із собачої будки? Овва! Не на того напали. Однак карма чи розплата за цинізм, блюзнірство і святотатство вже геть здичавіле кремлівське щеня та його агресивну псюрню рабів таки наздогнали після 24 лютого. І дуже справедливо, що саме українці, мужньо захищаючи свою землю, розвіяли міф про «народ пабєдітєлєй» і взагалі поставили під великий сумнів військову спроможність «другої у світі армії». Весь світ побачив: в Україну увірвалася здичавіла орда, здатна воювати здебільшого проти цивільного населення.

Зазнавши за рік від початку «самогубної військової операції» багатьох поразок і колосальних втрат, військові терористи рф тепер ще частіше ведуть ракетні обстріли українських міст, свідомо вбиваючи мирних людей, серед яких чимало дітей, і знищуючи інфраструктуру. А геополітичне щеня, наважившись торік у лютому на фактично самогубство своє та всієї імперії, тепер знову тремтить навколішки в передчутті чогось ще страшнішого, ніж колись приниження і стусани в запльованих підворіттях.

Трагічна кінцівка оповідання «Муму» всім відома. Як пробелькотіло би «пупу» («хуху»): «анаутанула».

Як складеться подальша доля самого вже приреченого кремлівського самогубного щеняти, поки що невідомо. Однак очевидно, що робити якісь щеплення в разі такого геополітичного сказу вже запізно, бо потрібні інші, значно радикальніші методи. І схоже, вже й кремлівське щеня, нажахане, тремтяче і перехняблене від безсилої люті й розпачу, зрозуміло, що йде на дно політичного чи й загалом фізичного життя. Бо ж колись, мабуть, читало «Муму» і знає: російський люд звично б’є того, кого любить, а ще він спроможний, зітхаючи і витираючи сльозу,  погубити навіть найдорожчу для себе істоту. Особливо якщо ця істота створює йому певні труднощі і проблеми, від яких нині потерпає вся рф.