Людство в усі часи шукає свого героя, бо завжди прагне до ідеалу. Нам нудно без кумирів. Нам важко без поводирів. Саме тому мистецькі твори, присвячені героям, особливо реальним, які увібрали в себе ознаки часу, привертають увагу і стають популярними.
Гадаю, така доля очікує і на кінофільм Анджея Вайди «Валенса. Людина надії». І не тільки в Польщі, бо Лех Валенса без перебільшення став «батьком» нової Європи, яка народилася, звільнившись з-під радянського чобота. Не випадково ця картина висунута Польським інститутом кіномистецтва на «Оскар» у номінації «Краща робота іноземною мовою».
«Я такий, який є!»
На початку 1980-х відома італійська журналістка Оріана Фаллачі (Марія Розарія Омаджо), в образі якої мала з’явитися Моніка Беллуччі, але не склалося, приїжджає у Гданськ узяти інтерв’ю у лідера опозиційної профспілки «Солідарність» Леха Валенси. У норковій шубі з цигаркою і на мерседесі вона — яскравий символ «загниваючого» капіталізму! — опиняється у спальному районі новобудов на околиці міста, де живе родина її героя. Журналістка дивується поясненню перекладача, що тут помешкання її співрозмовнику надала держава: «Він узяв квартиру від влади, з якою бореться?!» На що чує: «У нього шестеро дітей…»
І ось у типовій панельці на тлі типового серванта з фарфоровою рибкою за склом відбувається бесіда з незвичайною людиною. Лех Валенса (Роберт Вечкевич) не ніяковіє перед представницею вільної преси. Він уже вміє справити враження. І разом з італійкою ми ніяковіємо від його відвертості і захоплюємося ним.
З одного боку, Валенса з легкістю формулює життєві постулати, які хочеться записати як влучні афоризми. З іншого, не приховує своєї неосвіченості, нелюбові до книжок і поблажливого ставлення до «професорів». Він складений із протиріч і парадоксів, чим власне і приваблює.
Валенса впевнений, що не може бути лідера без великого внутрішнього гніву. Він мав його в собі з дитинства — через бідність, приниження, несправедливість і брак справжньої волі. Про природу власної популярності каже: він говорить те, про що інші думають, але не можуть сказати. І ще про себе без зайвої скромності: я та людина, яка нині потрібна. А коли журналістка питає, чи не вважає він себе дуже самовпевненим, відповідає: «Я такий, який є!»
«Продаси, якщо не повернуся»
Інтерв’ю — це лише композиційна структура, рамка, в яку вбудовуються ігрові епізоди з біографії героя фільму. Їх доповнюють фрагменти документального кіно, в деякі частини якого вмонтовані чорно-білі акторські сцени, що створює цілісне життєве полотно. Супроводжує показ страйків, вуличних бійок музика популярного у 80-х панк-року, яка вдало передає настрої того часу.
Ці кінематографічні засоби не можна назвати супероригінальними режисерськими знахідками. Іноді здається, що Вайда просто йде за матеріалом, захоплюючись ним і своїм героєм. Хіба що лишається вибагливим до деталей.
Стертий шкіряний ремінець на годиннику, який тричі за фільм герой разом з обручкою залишає дружині: «Продаси, якщо не повернуся!» Портрет Папи Римського на стіні у квартирі — треба знати поляків, аби зрозуміти їхнє ставлення до Святого Отця. І малесенький окраєць хліба, виданий дружиною Леху до супу тоді, коли маленький син бере зі столу велику скибку і щедро посипає її цукром. Так деталями режисер підкреслює пріоритети свого героя. А ще ці деталі того часу явно адресовані нинішній молоді, аби відчули на власній шкурі недавнє минуле.
А воно — ще й у цифрах шаленого здорожчання найнеобхіднішого: манка зросла на 23%, молоко на 8%, джем — на 36%. Утім, саме в деталях розкривається увесь жах тогочасного життя польських пролетарів. І розумієш, чому вони виходили на вулицю. Одному «запроданцю» Лех прийшов бити морду, але, побачивши умови життя його родини (навіть двері туалету пішли в піч, щоб приготувати їжу!), тільки махнув рукою. Мурашками по шкірі пробирає й епізод, в якому Валенсу, який перевозив у дитячому візочку під дитиною листівки, забирають у тюрму разом із немовлям. Воно несамовито кричить від голоду, чим усіх дратує. І ось наглядачка бере на руки і годує дитину, вона сама недавно народила й пішла працювати куди було, бо чоловік залишив її з трьома дітьми.
Ціна свободи
Дуже парадоксальний герой вийшов у Вайди. Не замовчує режисер факту із біографії Валенси, як його під час робітничих заворушень 1970 року було завербовано радянськими спецслужбами. Він вийшов на вулицю, де танками придушували польських робітників, аби втримати їх не піддаватися на провокації. До кутузки кидали всіх, кийками по спинах проганяли через живий коридор, а потім катували — за спротив владі. Йому пощастило, що мав свідка — начальника міліції, який бачив, як він відмовляв товаришів чинити опір.
Дружина ось-ось мала народити їхнього первістка, тому Валенса мав якнайшвидше вирватися від тюремників. Залишилося тільки підписати згоду про непорушення законів і конституції — і ти на волі. Підписав. А ще ціна свободи — згода інформувати спецслужби. Підписав…
Так Вайда стверджує, що без помилок і огріхів залакований образ його героя не був би правдивим і переконливим, що він не може не відбивати реалій свого часу. І головне, розгортаючи сюжет, показуючи розвиток і зростання Леха Валенси, автор фільму доводить, що саме герой здатен вчасно зробити так, щоб його помилки не впливали на його вчинки, не заважали його діям. До речі, після того випадку лідер «Солідарності» нічого не підписував, бо знав справжню ціну навіть одного розчерку на папері…
А ще не було б такого Валенси, яким він став, без його дружини Данути. Здається, витримати його неможливо, а вона витримує. Тільки іноді в неї проривається: «У мене вже зовсім немає сил!» Не обійшла увагою її постать і журналістка. Запитала, а він дуже відверто: «Якби була інша, то був би розлучений чи мертвий, бо зарізала б мене ножем». А вони ж із Данутою он як багато кохаються — шестеро дітей! Спершу думаєш, що вона зовсім не має характеру, але коли виганяє з квартири купу журналістів і його разом із ними — бо вже жити не можна! — розумієш, що то в неї такий правильний жіночий характер. І навіть вищим партійним керівникам може в очі сказати: «А тепер він тільки мій!». І зачинити перед носом двері.
Переглядаючи фільм під кутом пошуку героя, зрозуміла, що людство не тільки завжди шукає свого героя, а й повсякчас створює його. Мене не полишала думка, що власне героєм Лех Валенса став деякою мірою не завдяки, а всупереч умовам життя та особистим обставинам. Однак невідома сила підштовхувала його до тих учинків, які він робив, нерідко починаючи з протилежного. Ним рухала і певна внутрішня сила, яка підказувала слова і надихала на дії.
Вайда зізнавався, що адресував свій фільм молоді, яка, до речі, і була здебільшого у глядацькому залі під час київської прем’єри, і аплодувала у фіналі. Гадаю, що це була вдячність режисерові, який сказав їм те, що молодь прагне почути у всі часи: все можливе в цьому житті, навіть одна людина може змінити світ.
ПРЯМА МОВА
.jpg)
Анджей ВАЙДА,
кінорежисер:
— Валенса — справжній сучасний герой, а вся сучасна Європа народжена бурхливим Гданськом. Він був найскладнішим моїм героєм за всю 55-річну кар’єру в кіно. Це справжній геній — тільки геній міг узяти на себе відповідальність і впевнено заявити у 1980-му, що радянські танки ніколи не ввійдуть у Польщу. Мені було цікаво подивитися на події очима Данути, його дружини. Тож цей фільм не зовсім про Валенсу. Гадаю, насправді він дещо кращий, ніж усе життя вдавав із себе. І мені було цікаво, чому він прикидався.
ДОСЬЄ «УК»
Лех ВАЛЕНСА. Народився 29 вересня 1943 року на території анексованого нацистською Німеччиною Поморського воєводства. Працював електриком на Гданській судноверфі. Активіст і захисник прав людини. У 1980 році створив першу в Східній Європі незалежну профспілку «Солідарність». Наприкінці 1981 року режим генерала Войцеха Ярузельського оголосив її поза законом і відправив Валенсу за грати, де він просидів один рік. 1983 року Леху Валенсі присуджено Нобелівську премію миру за підтримку прав робітників. На президентських виборах 1990 року був обраний президентом Польщі, набравши 74% голосів. Із дружиною Данутою має восьмеро дітей.
Ми в Google+