Керівник клініки патології стопи
й складного протезування 
Інституту травматології 
та ортопедії АМН України 
Андрій ЛЯБАХ

Є низка хвороб, що небезпечні не стільки самі собою, скільки тими змінами в організмі, до яких вони поступово призводять. Лікарі не втомлюються наголошувати, що лише одним із наслідків цукрового  діабету може  стати ампутація ніг. Але навіть у разі, коли медики не виключають таку перспективу, можна знайти порятунок, аби й далі  відчувати щастя ходити власними ногами, без милиць та протезів. І вихід полягає не в застосуванні захмарно-дорогих технологій чи останніх досягнень фармацевтичної галузі.

Про те, як за допомогою нескладних заходів вберегтися від ампутації тим, кому доводиться жити з хворобами, здатними призвести до цього, ми запитали в доктора медичних наук, керівника клініки патології стопи й складного протезування Інституту травматології та ортопедії АМНУ професора Андрія Лябаха.

— Андрію Петровичу, передовсім з’ясуймо, внаслідок яких хвороб людина може зіткнутися із загрозою втратити ногу?

— Насамперед це така поширена нині недуга, як цукровий діабет, котрий останнім часом дуже «помолодшав», а також захворювання судин. Це два основні чинники, котрі призводять до ампутації загалом у світовій практиці. Інше (пухлини, травми тощо) посідає другорядну роль.

Цікаво, що нинішні успіхи медицини і фармакології насправді жодним чином не зменшують кількості ампутацій. Захворювання, котрі  призводять до ампутацій, практично не лікуються. Це підтверджує  низка опублікованих наукових досліджень. Усі цивілізовані країни мають національні реєстри всіх захворювань, зокрема й кількості ампутацій. Такі реєстри свідчать, що абсолютна кількість ампутацій збільшується, проте це відбувається пропорційно до зростання кількості населення. 40 років тому було ухвалено Сент-Вінсентську декларацію, амбіційною метою якої було проголошено зменшення кількості високих ампутацій нижньої кінцівки на 50%, покладаючись при цьому на успіхи медичної науки.  Проте ці очікування не справдилися. Отож виходить, що медицина не  впливає на цей процес, котрий є загальнобіологічним.

Аби зберегти ногу, слід не захоплюватися ліками, а вчасно подумати про спеціальне взуття. Фото з сайту medtourismworld.com

— У такому разі чи може сучасна медицина зарадити людям, що зіткнулися з такою проблемою?

— З’ясувалося, що просте розумне поводження зі своїми ногами дає змогу пацієнтові надовго відтягти час ампутації, а можливо, навіть зберегти ногу.

Років 15 тому медики скандинавських країн провели два значимі  дослідження. Вони взяли великі контингенти хворих на цукровий діабет і, жодним чином не змінюючи медикаментозного лікування, забезпечили всіх недужих індивідуальними ортопедичними устілками та спеціальним взуттям, навчили дотримуватися правил особистої гігієни стопи. Ці прості правила зменшили кількість високих ампутацій кінцівок на 40%.

Уточню, що висока ампутація здійснюється на такому рівні, коли треба користуватися протезом або милицями. Низька — це ампутація  частини стопи, внаслідок якої нога лишається опороздатною, тобто людина може опертися на неї при ходінні.

Протягом багатьох років ми ведемо наукову тематику, займаючись проблемою цукрового діабету з ортопедичних позицій, зокрема питанням діабетичної стопи. Всі наші розробки підтверджують аксіому: нескладні ортопедичні заходи дають змогу уникнути ампутації. Крім того, існує низка простих оперативних втручань, завдяки яким  нормалізується живлення стопи. Таким чином, застосування дорогого медикаментозного лікування, судинної хірургії або зовсім недешевої клітинної терапії далеко не завжди є ефективним.

— У чому суть операцій, завдяки яким можна ще на певний час зберегти ногу?

— Попередній керівник клініки професор Едуард  Міхневич 1992 року застосував методику підшкірної фасціотомії гомілки, котра полягає в розітненні м’язових футлярів на нозі. Це малоінвазивна операція, яку роблять спеціальним інструментом через маленький отвір. Щоб донести її суть, вдамся до метафори. Уявіть собі, що людську шию стискає ремінь. Аби уникнути задухи, цей  ремінь треба перерізати. Перерізавши такий «ремінь» на нозі, ми звільняємо її від «задухи», що включає додаткові механізми організму й дає можливість на певний час відкласти ампутацію.

— Андрію Петровичу,  в такому разі конкретизуйте, які саме судинні патології загрожують втратою ноги?

— Облітеруючий атеросклероз, діабетична ангіопатія та  ендартериїт. Перший  — це  найпоширеніша причина ампутацій. Пацієнти, що страждають від цієї недуги, потрапляють до нас уже в кінцевій стадії захворювання, після загальних і судинних хірургів та лікування фармацевтичними засобами. Невмолима статистика свідчить, що хвороба невпинно прогресує, й за 3—7 років хворий однаково постає перед необхідністю високої ампутації: всі резерви організму вже вичерпано, а  фармакологічні та хірургічні засоби на певній стадії стають неефективними. Така ситуація дає змогу уникнути ілюзій щодо можливостей сучасної фармакології. Тому щоб якомога довше зберегти опороздатніть ноги, треба вчасно подумати  про  застосування спеціальних устілок та взуття. Такий підхід повністю себе виправдовує: понад 70% наших пацієнтів з глибокими трофічними захворюваннями ніг зберегли опороздатність, а кількість ампутацій на рівні стегна скоротилася до мінімуму.

— Чи є в нас практика застосування такого взуття та устілок?

— Вважається, що це входить у схему лікування хворого з діабетичною стопою. Проте насправді системи надання допомоги цим недужим немає. Все існує в роздрібненому стані.

— Тобто на загальнодержавному рівні проблема профілактики, завдяки якій у людини буде можливість ходити власними ногами,  не обговорюється?

— Так. Примітно, що зайшовши на сайт МОЗ чи ГУОЗ  із відповідним запитом щодо ампутації кінцівок, ви отримаєте відповідь: таких даних немає. А отже, і проблеми не існує…

На науковому рівні це питання, звичайно, обговорюється. Ми намагаємося поширювати інформацію через ЗМІ, проте, на жаль,  телебаченню потрібні переважно видовищні ефектні сюжети. Складні соціальні проблеми його не цікавлять, оскільки серйозна полеміка  відкриває такі недоліки, про які сьогодні мало хто хоче говорити.

— Отож, купувати таке взуття та устілки хворим доводиться за власні кошти. У скільки це обходиться?

— Приблизно в півтори-дві тисячі гривень. Варто сказати, що коли пацієнт скрупульозно виконує всі наші приписи, не запускає себе, вчасно звертає на себе увагу лікаря, то практично до кінця свого життя він ходить власними ногами. Це дуже важливо, адже таким чином людина зберігає свій руховий та життєвий стереотип. Якщо пацієнта вкласти в ліжко, ми лише прискоримо його кінець.

Крім того, ампутація в хворих на цукровий діабет, пов’язана з гнійно-некротичними процесами на стопі. Скажімо, людина натоптала мозоль, занесла інфекцію, в результаті ногу довелося відітнути. Але це не розв’язує проблему, оскільки на культі з’являються такі самі розлади, які призвели до ампутації ноги. Тому протезом після ампутації треба користуватися обмежено, не більше 2-3 годин. Таким чином,  ампутація дає змогу ліквідувати запальні процеси, натомість породжує інші проблеми. Загалом, за дослідженнями, лише 10—15 % недужих із захворюванням судин, котрим зробили високу ампутацію, здатні використовувати протез — передовсім через процеси, про які я вже говорив, але також і через те, що моральний стан пацієнта погіршується. Крім того, висока ампутація, особливо на рівні стегна, провокує підвищення артеріального тиску, що погіршує вже й так наявну серцево-судинну недостатність. Саме тому збереження ноги визначає не лише якість життя пацієнта, а й власне життя як таке.

— За радянських часів перевагу віддавали збережувальному лікуванню. Воно було виправдане?

— Справді, у травматичних випадках  медики лікували пацієнтів досить довго, боролися за кожен  сантиметр ноги. З’явилася навіть ціла категорія професійних інвалідів, котрі не погоджувалися на ампутацію,  переносили іноді до 20—30 операцій. Це, відповідно, забезпечувало їм першу групу інвалідності, що передбачало додаткову житлову площу, пільги  тощо.

На Заході доктрина лікування травм нижньої кінцівки та її наслідків була іншою:  якщо лікування займе багато часу й призведе до значних матеріальних перевитрат, показана ампутація та протезування, адже це дешевше для суспільства. Якщо людина в працездатному віці, це зберігає її для активного життя в соціумі. Мотив такої тактики може шокувати: якщо пацієнт лікується понад рік-півтора, в нього змінюється психологія, він звикає не працювати і,  власне, вже не хоче цього робити. Відповідно, суспільство несе збитки не лише через лікарняні, а й через те, скільки цей потенційний працівник через свою хворобу недодав соціуму. Через те, що змінився стиль життя й наші люди починають рахувати гроші, ми   починаємо розуміти деякі моменти західного менталітету.

Інша проблема полягає в тому, що вітчизняна протезна промисловість  дихає на ладан. Технології та  матеріали давно застарілі, а, скажімо, київське казенне підприємство «Київський протезний завод» нині працює два-три дні на тиждень. Анонсується державне фінансування, проте велике питання, чи воно достатнє й чи доходить за призначенням.

Тетяна МОІСЕЄВА,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Андрій ЛЯБАХ. Народився 1959 року. Закінчив Київський медичний інститут.  Доктор медичних наук, професор, керівник клініки патології стопи та складного протезування Інституту  травматології та ортопедії НАМН України.