Дивно, здавалося б, але факт: літня Олімпіада-80 у Москві була першою й водночас останньою і на теренах СРСР, і в колишніх союзних республіках, що давно стали незалежними державами. У липні виповнюється 40 років від старту ХХII літніх Олімпійських ігор, які й досі мають неоднозначні оцінки світового співтовариства.
Ми спілкуємося з людиною, яка сповна відчула ту олімпійську напругу зсередини: викладач французької мови Андрій Лук’яненко ніс службу в готелі «Москва» на посту номер один, де проживали одразу два президенти Міжнародного олімпійського комітету.
— Пане Андрію, як вам вдалося потрапити на найголовнішу на той час спортивну арену світу?
— Я тоді служив у Рівненському обласному управлінні внутрішніх справ, мав звання капітана. Наприкінці 1979-го тих офіцерів, які знали французьку та англійську, викликали в Москву. І без пояснень запропонували скласти психологічні тести: нібито як елемент самовдосконалення. Вони мали три сотні доволі складних запитань, але я впорався, отримав найвищий рівень.
Тих, хто набрав мало балів, одразу відправили на місця служби. Я ж продовжив вишкіл на тримісячних курсах із французької, склавши іспит перед московськими викладачами на відмінно. Ще нас учили етикету зустрічей закордонних делегацій. «У жодному разі не пропонуйте гостям сидіння біля водія!» — це була категорична настанова, яку запам’ятав на все життя. Хоча доти вважав саме це місце найбезпечнішим.
Курси затягнулися до травня 1980-го, потім нас відпустили додому. А вже наприкінці червня знову викликали в Москву й сповістили, що будемо нести службу на Олімпіаді: всім видали голубі костюми, бордові краватки і такі самі, під колір краваток, літні туфлі. І розподілили нас на групи: когось відправили в олімпійське селище, когось на митницю. Я потрапив у готель «Москва», та ще й на пост номер один!
— Що це означало?
— У мої обов’язки входила охорона і ненав’язливий супровід із необхідним спілкуванням із керівництвом Міжнародного олімпійського комітету. Його президентом тоді був ірландець лорд Кілланін, який приїхав із дружиною. А посол Іспанії в СРСР Хуан Антоніо Самаранч — із дружиною, дітьми та племінниками. До речі, під час Олімпіади відбулися вибори голови МОКу, і Самаранч змінив Кілланіна: причому, якщо не помиляюся, він затримався на посаді на два терміни. Так ось, вони всі займали кілька кімнат на третьому поверсі. Діти й племінники не їздили на олімпійські арени, а зранку до ночі дивилися телетрансляції. Їм чи не щодня міняли телевізори: вочевидь наші «Берізки» та «Огоньки» не були розраховані на таке навантаження!
У вестибюлі готелю стояла величезна плазма, яку привезли з Японії. Принаймні я її бачив уперше в житті. Але третього серпня, одразу після урочистого закриття Олімпіади, її вже не стало. Як зрештою й багато чого іншого. Скажімо, в кафе готелю продавали фінські ковбаси у вакуумних упаковках, банани, ананаси. І все відносно недорого.
— Ви теж мали можливість це купити?
— Так, завдяки спеціальній перепустці. Але не встиг, так миттєво все зникло в день закриття. Зате накупив буржуазних, як тоді вважали, газет — французьких, англійських! Коли привіз їх додому, батько здивувався: «Ну й навіщо ти стільки їхньої макулатури притягнув? Хіба в нас своєї мало?» Для мене ж із тієї періодики відкривалося зовсім інше життя…
А ще перепустка давала право побувати на всіх змаганнях! Звісно, коли вони не збігалися зі службою. Але ми прилаштувалися: кожен працював добу (що це для молодого організму!), а далі дві доби використовували на власний розсуд. Тож часу вистачило, щоб побачити Олімпіаду на різних її майданчиках.
Я найбільше цікавився легкою атлетикою, бо й сам нею займався, тому їздив у Лужники, де проходили ці змагання. Це фантастика: наживо побачити тих, хто досі був твоїм телевізійним кумиром. Пригадую змагання з бігу на 800 метрів серед жінок, тоді всі три призові місця вибороли радянські атлетки. При цьому Надія Олізаренко встановила світовий рекорд!
А мій улюблений воротар футбольної збірної СРСР Володимир Маслаченко разом зі мною купував в готелі газети. Пізніше він був спортивним коментатором. До речі, французька — мова олімпійського руху. Тож усі пресрелізи, оголошення звучали спочатку французькою, потім англійською і лише в останню чергу російською, тобто мовою країни, що приймає Олімпіаду. Такий порядок.
— А правда, що вже тоді розганяли хмари, щоб погода не підвела?
— Гадаю, так. Принаймні розмови такі були. А ще з Москви вивезли наркоманів, алкоголіків, жінок легкої поведінки, місто було напівпорожнє. До речі, в магазинах полиці порожніми не були, але й дефіцитів, як у готелі, там не було. Вочевидь, щоб не створювати черг та непотрібного ажіотажу.
— Під час Олімпіади, якщо не помиляюся, помер Володимир Висоцький…
— І була величезна проблема навіть для московських знаменитостей потрапити до нього на похорон. А йшли туди колонами, люди любили Висоцького! Упакувати життя в заплановані рамки не могла навіть усемогутня, на перший погляд, радянська машина.
— Наприкінці 1979-го Союз увів війська в Афганістан, тож Америка бойкотувала Олімпіаду-80…
— І не лише Америка, а й Канада, Японія, деякі ісламські країни відмовилися від участі. А спортсмени з Франції, Німеччини та Великобританії виступали кожен за себе під прапорами Міжнародного олімпійського комітету. Отаке половинчасте рішення ухвалили провідні країни Європи. З одного боку, так вони начебто підтримували Америку, з іншого — дали можливість змагатися своїм спортсменам.
Взагалі політизація спорту в усі часи — окрема складна тема. Спортсмени, на жаль, часто стають заручниками світових перипетій між країнами. Хоча в древній Греції на час Олімпійських ігор припиняли всі війни й оголошували перемир’я . Ось би й у сучасному світі поставити спорт над політикою!
— Добре пам’ятаю закриття Олімпіади-80. Величезний ведмідь — її символ — і п’ять олімпійських кілець підіймаються вгору. Звучить пісня Олександри Пахмутової та Миколи Добронравова…
— Так, церемонія була велична, хвилююча й сумна водночас. На п’єдестал пошани тоді піднялися представники 36 країн із п’яти континентів, а на олімпійських аренах побувало близько 5 мільйонів глядачів. Спроби бойкоту провалилися, було встановлено 74 олімпійських та 36 світових рекордів.
До речі, коли повернувся в Рівне московським поїздом, на пероні грав міліцейський оркестр. Так зустрічали український полк міліції, який ніс службу на стадіоні в Лужниках і яким командував тодішній начальник УМВС Рівненської області Олександр Боровик. Але про це я дізнався вже в момент прибуття: ми їхали одним поїздом, але в різних вагонах.
— А олімпійський костюм і туфлі у вас не відібрали?
— Ні, залишили. До речі, поїхав у відрядження в Донецьк, а мене колега запитує: «Ти на Олімпіаді-80 був? Я туфлі впізнав». І свої демонструє. А з костюмом така сама історія була в Одесі. До речі, туфлі зносилися, а костюм ще й зараз десь на дачі…
— Чи стало для вас знання іноземних мов мотивацією в житті?
— Безперечно! Тут скажу так: незважаючи на час чи, як ви кажете, епоху, професіонал без хліба не залишиться. Я зі школи мріяв бути перекладачем, дарма, що вчився в селі на Полтавщині. І в далекому 1970-му таки вступив до омріяного Київського державного педагогічного інституту іноземних мов (зараз це лінгвістичний університет). Першою іноземною була французька, другою — англійська.
Той, хто добре вчився, міг поїхати за кордон. Це ж яка мотивація для сільського хлопця в роки глибокої радянщини! І я таки поїхав на 5-му курсі перекладачем в африканську Республіку Малі! Моя посада називалася «перекладач із французької тресту «Зарубіжгеологія» Міністерства геології СРСР. Це так Союз допомагав Малі з розвідкою нафти. Рік роботи там утвердив у вірності життєвого вибору, ще й дав колосальний мовний досвід!
Щоправда, умови були надскладні: від малярійних комарів закривалися на ніч сітками, жили в хатинках-мазанках під соломою. Мені пощастило, я не захворів на малярію. А геологів, які інфікувалися, вона просто висушувала, забираючи сили на багато років! Отож 2020-й для мене рік ювілеїв: 50 років, як працював у Малі, і 40 — як на Олімпіаді-80.
— Мрії про закордон на цьому завершилися?
— За часів СРСР за кордон я більше не потрапив, хоча дуже хотів. Але працював перекладачем на спорудженні хімкомбінатів спочатку в Черкасах, потім у Рівному. В обох містах їх зводили французи. І світ укотре виявився тісним: у Рівному зустрів тих фахівців, які працювали в Черкасах.
А за кордоном, зокрема у Франції, побував 23 рази. У перші роки незалежності доля звела мене з асоціацією «Друзі Рівненської області»: її утворили небайдужі родини на півдні Франції після аварії в Чорнобилі. Вони запрошували на оздоровлення на Середземноморському узбережжі наших дітей — адже шість районів Рівненщини й сьогодні мають статус постраждалих. За цей час кілька тисяч дітей відчули французьку гостинність, чимало з них поїхали на навчання у Францію, утворили там сім’ї. Пишаюся причетністю до цієї доброї справи впродовж багатьох років.
— Ви нині викладаєте французьку та англійську студентам. Розповідаєте їм свої життєві історії?
— Нечасто. Сучасна молодь начебто й прагматична, але не дуже хоче вивчати досвід попередніх поколінь. Для тих, кого я вчу, іноземні мови не будуть професією, вони обрали інший фах.
Але якось так виходить, що країни, в життя яких втрутився СРСР, так і не стали успішними. І в Афганістані, і в Малі йдуть війни племен за незалежність, це, по суті, найбідніші країни світу...
А студентам кажу так: ставте перед собою високу мету і через наполегливу працю йдіть до неї. Якщо дуже хочеш, тоді й ангели допомагають.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
До речі. Війни тричі скасовували олімпіади. Через Першу світову в Німеччині не відбулися Ігри-1916, Друга світова завадила олімпіадам 1940 у Японії та 1944 років в Англії та Італії.
Через світову пандемію коронавірусу літні Олімпійські ігри в Токіо-2020 перенесли на 2021 рік. Це вперше за всю історію олімпійського руху.
ДОСЬЄ «УК»
.JPG)
Андрій ЛУК’ЯНЕНКО. Народився 1947 року на Полтавщині. Закінчив Київський державний педагогічний інститут іноземних мов. Підполковник міліції у відставці, викладач французької та англійської мов, перекладач. Живе й працює в Рівному.