З Андрієм Курковим випала нагода поспілкуватися під час бурхливих презентацій за кордоном його книжки «Щоденник Майдану», що розказує також про життя в період окупації Криму і після цих подій. Видання вже побачило світ німецькою, французькою, англійською, італійською, естонською, російською мовами, а ще заговорить польською, литовською, японською. Так Андрій Курков розповідає іноземцям правду про події в Україні. А на запитання цього інтерв’ю письменник відповідав у Словенії, де не тільки презентував «Щоденник», а й зустрівся із президентом цієї країни. «Говорили, звичайно, про Україну, але пан президент не дав жодного оцінювального коментаря. Я пояснив йому, як бачу ситуацію», — написав нам Курков.
«УК» розпитав відомого письменника про культурне сприйняття України європейцями, зміну нашої реальності, мазохізм українців та іншу українську літературу. Цікаво? Тоді читайте далі.
— Якою була реакція слухачів під час презентацій «Щоденника Майдану» в європейських країнах?
— Різною. Рік тому часто ставили запитання, за якими можна було зрозуміти, що люди беруть інформацію тільки з російських джерел. Тепер це трапляється рідко. Були й провокації. Якось у Берліні у книгарні одна колишня громадянка СРСР, що давно стала громадянкою Німеччини, намагалася зірвати мій виступ і оголошувала всім присутнім, що все, що я говорю, — брехня, насправді Україну захопили фашисти. Зрештою самі німці вивели її з книжкового магазину. Коли тільки почав їздити із презентаціями, бували і пікети перед книгарнями, де я виступав. Однак поступово людей, які вважали, що в Україні — фашистська влада, ставало дедалі менше, і якщо хтось і намагався зірвати мої виступи, то це були колишні жителі Радянського Союзу, Росії, які переїхали до Німеччини, Франції.
Загалом багато європейців, цікавлячись ситуацією в Україні, не можуть отримати достатньо інформації навіть з об’єктивних газет, бо такі видання дають журналістам обмежену кількість слів, щоб розказати про події. Але багато в цьому плані працюють звичайні люди, гастарбайтери. Я з ними зустрічаюся і з задоволенням спілкуюся, бачу, скільки вони роблять для прояснення ситуації. Це не письменники, не журналісти. А ось я знаю одного хлопця-кухаря, родом із міста Дубна, а нині живе в Бордо. Він влаштовує конференції для французів, присвячені українській ситуації. Наприклад, у Барселоні компанія українців бореться із суспільною думкою про нашу країну. Особливо активна молодь, вона об’єднується в різних регіонах.
— Як часто ви зустрічаєте людей, які вірять кремлівській пропаганді?
— Рідше, ніж раніше. Раніше досить часто зустрічав. Але тут треба розуміти, що всі європейці, які не люблять Америку, люблять Росію і Путіна як головних ворогів США. Вони й вірять кремлівській пропаганді.
— На ваш погляд, як змінилося культурне сприйняття України та Росії європейцями за останні півтора року?
— Не треба обманювати себе: українська культура залишається маловідомою, але українська історія стала медійним хітом. Російська класична культура не постраждала, а сучасна, природно, стала менш затребуваною. Навіть книжки нових сучасних російських письменників європейці не хочуть видавати. Вперше торік чи позаторік німецькою мовою переклали більше авторів з України, ніж із Росії, хоч порівнювати кількість письменників у нас немає жодного сенсу.
— В одному з інтерв’ю ви розповідали, що невеликі групи людей з європейських країн надсилали вам запит і ви проводили для них екскурсії Києвом. А останнім часом такий інтерес до серця України є?
— Таких екскурсій в останні два роки не було. Приїжджали поодинокі літературні туристи, яких я водив Києвом, але не групи.
— Які найяскравіші кадри вашого перебування на Євромайдані? Адже ви не тільки документували те, що відбувається, а й жили поблизу епіцентру подій.
— У мене в пам’яті залишилося багато епізодів життя Майдану, і виокремлювати той чи той у спеціальну течку не буду. Найтривожніша картинка була така: вночі з 22 на 23 лютого я їздив на машині містом і заїхав на Харківський масив. Там щокілька кілометрів край дороги стояла група 30—40 осіб з дубцями — патрулі, які охороняли свої будинки й вулиці. Вони виходили на середину дороги і вдивлялися в кожну машину. Я був сам, тому мене не зупинили, але за мною їхало авто з пасажирами, яке зупинили, щоб перевірити: хто, звідки і навіщо?
— Які, на вашу думку, найважливіші позитивні та негативні наслідки Євромайдану?
— Консолідація нації, унікальні приклади самопожертви і самоорганізованості. Негативні? Жертви, кров, окупація Криму тощо. Але іншого шляху залишитися незалежною і самою собою, схоже, в України не було.
— Існує думка, що Революція гідності не виправдала себе. Що думаєте з цього приводу?
— Запитайте мене про це через два роки.
— Якось ви розповідали, що під час перебування на Житомирщині ваш молодший син разом із друзями побудував блокпост і перевіряв документи в перехожих, — це була така гра. І подібні «дитячі» ігри нині справді популярні. На ваш погляд, це нормально, що переломні події в Україні саме так змінюють нашу реальність?
— Я народився в 1961 році, 16 років після Другої світової, і ми теж грали у війну, і ця гра була інституціолізована: кожна школа грала в масову військово-патріотичну гру «Зірниця». Не бачу проблем у тому, що діти будують блокпости та імітують новини й реальність. Головне, щоб держава не пішла у дітей на повідку і не ввела військові ігри у шкільну програму.
— Ви погоджуєтеся з тим, що українці у виборі влади трохи мазохісти?
— Нещодавно оприлюднено моє велике інтерв’ю у французькій газеті «Ліберасьон», де тільки в одному абзаці я говорив про дві українські традиції, що вплинули на ментальність і поведінку: анархізм і мазохізм. Так, ми — узагальнюю, звичайно, — любимо скаржитися. Деякі політики нав’язують нам синдром народу-жертви. Але при цьому ми змінюємося. Колись важко було уявити, що український народ може легко зібратися разом, щоб вимагати змін у системі, але тепер це повторювана реальність.
— Ви говорили, що українізацію потрібно проводити не політичними, а культурними методами. А якщо конкретніше?
— Конкретніше напишу, якщо мене запитають офіційні люди. Я вже багато разів відповідав на схожі запитання, однак у справу мої відповіді не пішли.
— Ви висловлювали думку про те, що до кінця 2015 року «ми увійдемо у фазу іншої української літератури». Якими будуть її найяскравіші риси?
— Вона стане жорсткою і войовничою, хоч до цього була м’якою, пухнастою й аполітичною. Але як довго триватиме ця фаза — залежить від ставлення держави до літературного процесу. Якщо держава захоче зробити так, як у Росії, тобто щоб література працювала на виховання патріотизму, то придумають стимули для войовничої й соціальної літератури. Не захоче держава — література поступово повернеться в майже минуле русло, хіба що ми тепер більше звикли до крові, тому й крові в книжках буде більше. Втім, раніше крові в українській літературі майже не було, за винятком Олеся Ульяненка і ще кількох авторів.
ДОСЬЄ «УК»
Андрій КУРКОВ. Народився 1961 року в селі Будогощ Ленінградської області (Росія). Закінчив Київський педагогічний інститут іноземних мов та школу перекладачів японської мови. 2012 року отримав відзнаку «Золотий письменник України». Найвідоміший на Заході український письменник, автор понад двох десятків творів, перекладених 34 мовами. За його сценаріями знято понад 20 фільмів.
У Російській Федерації його книжки прибрали із книгарень 2004—2006 років, а з 2008-го не продають і не видають. Мабуть, дмухнуло холодом із країни-сусідки у бік Куркова через його критику під час Помаранчевої революції втручання Росії у вибори в Україні. Андрій Курков — лауреат міжнародних літературних премій. Він єдиний автор із країн пострадянського простору, чиї книжки потрапили в топ-десятку європейських бестселерів. Сам письменник каже: «Я просто займаюся улюбленою справою — це, напевно, і є найбільший успіх у житті».
Дарина ФІАЛКО
для «Урядового кур’єра»
.jpg)
«Цей рік змінив життя кожного з нас, змінив пріоритети і плани, наші політичні симпатії та антипатії, відкоригував наші надії та мрії, нашу з вами реальність. Попереду – не найпростіші часи. Але нам треба пережити всі підготовані випробування, зберігши при цьому і гуманізм, і людяність, і вміння тверезо оцінювати те, що відбувається. У цей час ми повинні ще більше любити наших близьких, наші сім’ї, ще більше поважати наших родичів і ще частіше говорити з нашими дітьми та внуками. Ми – і учасники, і свідки цих подій, а отже, на нас ще й лягає додаткова відповідальність. Ми з вами стаємо носіями тієї реальності, яка стає дуже швидко важливою частиною новітньої історії України… Спробуйте записати свої думки, почуття і своє життя в цей непростий період, щоби залишити нащадкам свій особистий щоденник. Це не тільки допоможе їм потім краще зрозуміти події в країні, але й покаже, наскільки сильно нещодавнє минуле впливає на найближче майбутнє».
Андрій КУРКОВ, «Щоденник Майдану»