На зустрічах Анатолій Крим приваблює читачів не тільки текстами, а й європейським шармом: стрункий, із сивими скронями, схожий на актора. Але навіть у фільмі Євгена Євтушенка не захотів зніматися. Письменник декларує непублічність, йому зручніше за друкарською машинкою, хоч, кажуть, у кріслі чиновника Спілки письменників він мав зиск.
— Анатолію Ісааковичу, після фантасмагорійної сатири «Труба» наступний ваш роман про Шевченка став однією з найзапитуваніших книжок останнього часу.
— Роман «Українська каб(б)ала» я почав писати навесні 2011 року, закінчив улітку 2013-го. На мій погляд, Шевченко — нерозкрита постать. За життя був незручним для влади, друзів. Мені ж було цікаво, що сказав би Тарас Григорович, подивившись на наше сьогодення. Я обрав трохи легковажну форму, щоб книжка була, як кажуть видавці, читабельною. Впевнений, що ми зможемо пережити все, що відбувається в країні, лише з великою часткою сарказму.
Улітку 2013 року кілька видавництв відмовилося друкувати «Українську каб(б)алу», і тільки в Каневі Олександр Апальков видав її невеличким накладом. Роман набирався під час Майдану. Згодом його видали у «Клубі сімейного дозвілля» великим накладом.
— А чим Поет найбільше перейнявся, коли поринув у наше сьогодення?
— У книжці є тема народного лідера, поводиря. Герой каже, що українцям потрібен Мойсей. Шевченко зазначає, що справжній Мойсей відрізнявся від тих, хто вдає із себе сучасних месій, тим, що весь шлях пройшов з народом пішки. А наші «мойсеї» хочуть проїхати цей шлях у лімузинах, багажники яких забиті заводами, приватними банками, купою офшорів.
— Ви почали свою письменницьку кар’єру ще в армії.
— В армії я зрозумів, що не стану великим скрипалем, хоч були перспективи, а творча натура вимагала виходу. Мені пощастило, що поруч був Юра Рибчинський. Він підказав: пиши. Я посилав оповідання в журнали, але їх завертали.
Після армії поїхав до Чернівців, там зустрів свою дружину. Вона була актрисою театру і порадила написати п’єсу, бо у мене, на її думку, вдалі діалоги. Я надіслав п’єсу в Москву на творчий конкурс. У 1969 році вступив у Літературний інститут на семінар Віктора Розова. Відчував підтримку на вступних екзаменах, хоч у мене не було мохнатої лапи. Потім дізнався, що то була воля мого вчителя, видатного драматурга.
— Поруч із вами були талановиті колеги-студенти.
— З моїм другом Григорієм Остером, тепер уже класиком дитячої літератури, ми жили разом у гуртожитку, а потім наймали квартиру. У мене був ще один дуже хороший наставник. У той час у театрі Станіславського працював Лесь Танюк, якого вислали з України з печаттю «буржуазного націоналіста». Пам’ятаєте приказку: «Коли в Москві стрижуть нігті, у Києві рубають пальці»?
Леся Танюка забрав у Москву Віктор Розов. У 28 років за виставу «Казки Пушкіна» його висунули на Державну премію СРСР, але він підписав листа проти введення радянських військ у Чехословаччину.
— У вас є такі твори радянського періоду, про які ви не хочете згадувати?
— Звичайно є, наприклад, про «хорошого директора» і більш «прогресивного інженера». Та у 1981-му написав п’єсу «Фіктивний шлюб» і зрозумів, що знайшов себе в комедійному жанрі. За один сезон її поставило 16 театрів тільки в Україні. Зокрема в Чернівецькому театрі вона пройшла 700 разів. Тоді вранці я прокинувся не тільки відомим, а й багатим. І це була фатальна помилка.
Річ у тому, що Міністерство культури випускало щорічні звіти з підсумками театрального сезону. Моя п’єса очолила звіт, потім у списках ішов Старицький, Котляревський, а вже далі сучасні драматурги. Мої подальші п’єси міністерство за вказівками цих «добродіїв» активно не рекомендувало театрам.
— Напевно, спекулювали і на вашій національності?
— Я зробив єврея героєм роману про Шевченка недарма. Шевченка досі вважають антисемітом. Але мало хто знає, що він заступився в молодості за шинкаря, що побив горщики з другом Костомаровим, коли той на посаді віце-губернатора повівся як антисеміт. Коли йшлося про долю цілого народу, Шевченко був іншим.
— Ви називаєте себе руським письменником.
— Саме руським, а не російським. Мовний розподіл штучний, спекулятивний, але болючий. Як можна жити в Україні й не знати мови народу? Але я намагаюся переконати колег, що вони збіднюють себе, відкидаючи руську культуру, яка народилась і розвинулася в Україні.
— Анатолій Крим — це ваш псевдонім?
— Це татове прізвище. Він був службовцем у Москві, згодом повернувся до Вінниці. Мама працювала акушеркою, у неї дуже важка доля. Коли я почав цікавитися історією сім’ї, батьків уже не було. Шукаючи своє коріння, я в такі хащі заліз! Караїми казали, що Крим — це їхнє прізвище. А батько — що ми з Подолії.
— Наскільки вплинула родина на ваше становлення?
— У нас із дружиною хороший сімейний тил, тому я і ствердився. Молодший син, банкір за освітою і покликанням, працює в Національному банку. Старший син у Чернівцях має власний бізнес.
— Ви теж спробували себе в сільськогосподарському бізнесі.
— Я зрозумів, що народ відучили любити землю. З мене поганий бізнесмен, але цей період життя допоміг познайомитися з людьми, далекими від літератури. Тоді у мене почали зароджуватися справжні речі. Я пізнав у житті всю шекспірівську палітру.
— А хіба ви не пізнали шекспірівську палітру, коли сім років поспіль були правою чи лівою рукою Яворівського у спілці письменників?
— Можна по-різному ставитися до людей, які очолювали спілку в різні часи, — від Олеся Гончара і до Яворівського, за якого вона займала проукраїнську позицію. В перший Майдан у будівлі на Банковій, 2 був штаб — просто перед носом у Кучми. Я там днював і ночував, бо людей із 400 у нас їли, відпочивали і знову йшли на Майдан.
— Коли ви відчули, що другий Майдан переможе?
— Від початку вірив. До речі, «Українська каб(б)ала» вийшла того дня, коли почали стріляти. Я по телевізору бачив снайперів біля огорожі спілки, яка закрилась від народу, випустивши якусь бліду відозву «проти насильства». Якби відчинили двері, у приміщення спілки ввійшло б півтисячі майданівців. Спілку б не штурмували. Це був би міжнародний скандал! На жаль…
— Хто валив керівництво спілки за Януковича?
— Це робили і Ганна Герман, наші «академіки» і «лауреати» виступали на «підтанцьовках». Холуїзм у нас віртуозний. Пам’ятаю, коли Юрія Богуцького втретє призначили міністром культури, він запросив на своє представлення керівництво творчих спілок. На власні вуха почув привітання «геноциду української культури, що зібрався в цьому залі». Переплутав бідолаха генофонд із геноцидом!
Такі «вожді» — трагедія України. Не можна будувати державу тільки на економічних показниках. Держава — це передусім духовність, культура, історія. Інакше держава приречена і з часом зникне.
— В Україні розповсюджена практика, коли видавництва пропонують авторам видавати твори за власний кошт. І ви платите?
— Перша ознака письменника, коли його читають навіть після смерті. Друга — коли йому платять за професіоналізм. Не вкладаю у слово «графоман» щось різке. Трагедія в тому, що графомани вимагають статусу професійних письменників. Я вступав у спілку 1979 року. Тоді українське відділення налічувало менш як 600 членів. І це було багато.
Коли я прийшов на посаду секретаря Спілки письменників України, 2004 року вона налічувала майже 2200 членів! Звідки вони взялися, я зрозумів на першому засіданні президії. Переді мною лежала книжечка з кількома віршиками. Я здивувався, як можна за такі слабенькі рими приймати? А мені кажуть: «Анатолію Ісааковичу, в неї за часів Кучми в бібліотеці висів портрет Ющенка!»
Ось і відповідь, як їх приймали. Нема літературної критики, втрачені професійні редактори, які дотягували книжку до певного рівня, немає літературного процесу.
— Кого зараз читаєте?
— Дружу з Віктором Єрофєєвим. Півтора року тому він видав пророчий роман про сучасну Росію «Акімуди». У Росії такі письменники, як Єрофєєв, Сорокін, Пелевін, поховали радянську літературу.
— Прикро, що ви майже не пишете українською.
— Писати потрібно мовою, якою звик думати, хоч я із задоволенням спілкуюся з вами українською. Але в нас дійшло до того, що один херсонський депутат заявив, що російської мови нема, що це північний діалект української! На книжковий форум у Львові не запросили авторів-росіян, які не бояться заявити свою проукраїнську позицію. Заборонами нічого не зробиш, тим більше в епоху Інтернету. Треба дати гроші на наші фільми, а забороняти хіба що відверто антиукраїнське.
— Роман Балаян чекає на ваш сценарій, а В’ячеслав Криштофович шукає гроші на фільм за вашим сценарієм. А який фільм з восьми, знятих завдяки вам, вважаєте найбільш вдалим?
— Ахтем Сентаблаєв вдало зняв свій перший фільм за моєю п’єсою «Квартет для двох» з Аристархом Лівановим у головній ролі. Проблема в тому, що кіно нині вимагають зняти за три тижні. Отак і зробив покійний Андрій Бенкендорф за моєю п’єсою «Заповіт цнотливого бабія», вистава йде в театрі Лесі Українки та за кордоном, зокрема у Греції, Польщі, Болгарії, Уругваї, куди мене нещодавно запросили.
У кіно потрібно все обдумати, створити фільм у собі і вже потім переносити на плівку. Так знімали Тарковський, Балаян.
— І насамкінець про ваші творчі плани і торішні здобутки.
— У мене минулий рік був вдалим. Вийшла «Українська ка(б)бала». Відбулася прем’єра в Національному театрі в Баку п’єси «Дзвінок з минулого». Вона йде і в київському театрі на Лівому березі. Саме там відбулася прем’єра «Жіночої логіки». У Миколаєві український театр запросив мене відразу на три прем’єри за три вечора. А нині випускниця університету імені І. Карпенка-Карого поїхала ставити мою п’єсу в Херсон. Виявляється, молоді цікаво, що я пишу. Закінчую нову п’єсу для театру на Подолі, з Юрієм Рибчинським є цікавий задум.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Анатолій КРИМ. Народився 1946 року у Вінниці. Ще коли був студентом Літературного інституту в Москві, його п’єсу поставили в Саратовському академічному театрі. Працював на Чернівецькій студії телебачення. Передусім відомий як драматург, його п’єси увійшли до репертуару багатьох театрів Україні і зарубіжжя, твори перекладено багатьма мовами світу. З 2004-го по 2011 рік обіймав посаду секретаря Національної спілки письменників України.