«Анадир»: курс на тропіки

У 2014 році мільйони українців пережили шок від погроз Москви застосувати проти нас ядерну зброю. Родини в розпачі збирали тривожні валізи і чекали… Бо кожен день міг бути останнім... Подібне відчували в житті мільйони американців, для яких були неймовірно важкими та тривожними 13 днів через ядерну загрозу з Москви.

Далекий похід на Кубу СРСР планував ще в травні 1962 року. На початку червня Москва та уряд Фіделя Кастро домовилися про розміщення на острові Свободи 24 ядерних ракет середньої дальності Р-12 та 16 ракет Р-14. Кремль планував цю операцію за неймовірної секретності: про неї знали лише голова Ради міністрів СРСР Микита Хрущов, маршал Іван Баграмян, генерали Семен Іванов та Анатолій Грибков. Щоб дезорієнтувати спецслужби противника, дали їй зовсім нелогічну північну назву «Анадир».

Брав участь у Карибському поході і нинішній генерал-лейтенант Ігор Пустовий. У нього й досі свіжі спогади про той виклик долі й Америці.

— Ігоре Васильовичу, як починалося ваше відрядження на Кубу?

— Я тоді був 22-річним лейтенантом після Чорноморського вищого військово-морського училища. З військової частини в Поті вирушали ми в липні 1962 року на суховантажі «Металург Кураков», на палубі якого ракети перевозили в дерев’яних ящиках з написом «Агроекспорт». Ніхто, навіть капітан, не знав, куди прямує судно. Операція була засекречена. Лише повідомили, що ідемо в країну зі спекотним і вологим кліматом. На трьох різних етапах походу відкривали таємні конверти з вказівкою про наступний етап маршруту. Навіть минувши Туреччину, ми не знали нашого пункту призначення. До речі, для успішного проходу через Босфор у сейфі капітана було заготовлено хабар для турецького лоцмана (20 тисяч доларів), щоб він не перевіряв наш корабель.

Матроси перебували в твіндеку, в якому було обладнано дощаті шестиярусні нари. Усі перевдяглися в цивільний одяг. Коли було безпечно, твіндек відкривали, а коли на горизонті з’являлась чужа авіація, його закривали, щоб не можна було сфотографувати велику кількість людей. Але розвідка та авіація країн НАТО таки зафіксували активність радянського флоту в Атлантиці, хоч він був не військовий.

Усі на кораблі були впевнені, що йдемо в Африку. Та після Гібралтара відкрили в Атлантиці пакет №1, де було вказано: курс на Кубу.

— Мабуть, тоді вирушали військові й з наших чорноморських портів?

— З України відбуло на Кубу кілька тисяч військовослужбовців у складі військових частин протиповітряної оборони, Чорноморського флоту, 51-ї ракетної дивізії, вінницького та київського військових шпиталів. До речі, 51-ша була сформована на базі ракетної дивізії в Ромнах на Сумщині.

— Якою була головна причина розміщення радянських ракет на Кубі?

— На той час Штати розмістили свої ядерні ракети «Юпітер» у Туреччині та Італії, що загрожувало СРСР і давало змогу американській ракеті за 10 хвилин долетіти до Москви, скажімо, з турецької території. Тож у відповідь СРСР вирішив розмістити і свої ракети досить близько від США — за 120 кілометрів.

Я очолював відділення радіолокаційних та центральних постів, яке по суті було відділенням управління крилатими протикорабельними ракетами. Кілька стратегічних ракет поставили там на бойове чергування на відкритих майданчиках у пальмових гаях, але то більше для розвідки ФРН, яка все фотографувала і передавала американцям світлини з ракетами у вертикальному положенні. Відтоді почались обльоти американського літака-розвідника У-2. Так було виявлено радянське ракетне угруповання.

З початком кризи в Маямі запрацювала російськомовна радіостанція. Усі новини вона передавала об’єктивно. Лише місяців через два, після візиту на Кубу першого заступника голови Ради міністрів СРСР Анастаса Мікояна (посередника під час Карибської кризи), почали приходити наші газети. Листи не дозволяли писати ще кілька місяців. Рідні довго не знали, де ми і що з нами.

— А чи відчувало військо хід напружених переговорів між президентом США Джоном Кеннеді та головою Ради міністрів СРСР Микитою Хрущовим?

— Ми не знали, що відбувається на найвищому рівні, а продовжували виконувати накази — встановлювати ракети, відслідковувати американців на морі і в повітрі. Отоді наші служби ППО збили американський літак-розвідник… Особливо шокував американців виступ Джона Кеннеді по телебаченню (тепер стало відомо, що США реально готувалися до радянського нападу), в якому президент поінформував співвітчизників, що з території Куби радіус дії балістичних ракет досягав Нью-Йорка, Вашингтона, Сан-Франциско. Білий дім поставив тоді ультиматум Кремлю: якщо не приберете свої ракети з Куби, будемо їх бомбити. А коли на тринадцятий день важких таємних переговорів у США чекали відповіді з Москви, то нам дали команду приготуватися до нападу, який міг розпочатися вже за чотири-шість годин.

— Під час російської військової агресії на Донбасі у 2014 році там були нібито «шахтарі» й «трактористи». А як було у вас?

— На Кубі нас всіх вважали фахівцями сільського господарства, які приїхали допомагати братньому народу піднімати агросектор. Тож ходили у звичайних сорочках і штанах. Я, наприклад, носив у кишені посвідчення «меліоратора». Наш ракетний дивізіон розташовувався в авокадовому гаю, і широке листя цього дерева надійно захищало від палючих променів тропічного сонця. Загалом на Кубі я прослужив три роки. Рік у Групі радянських військ. Потім почали передавати кубинцям техніку, рік їх навчали. Залишили мене на прохання кубинської сторони радником, незважаючи на те, що був неодружений, й підвищили на посаді до начальника радіотехнічної служби бригади. Я тренував свої підрозділи при фортеці Ель-Моро — колишній тюрмі, що збудували ще іспанські конкістадори, з кріслом для тортур, щоб ламати хребет; з гаками, щоб вішати за ребра. У цій фортеці утримували й контрас. А навпроти був штаб артилерії, командувачем якої був майор Педро Мірет — відомий кубинський політичний діяч, одна із наближених до Фіделя Кастро осіб. Мірет свого часу побував на моїй станції, і коли в мене вийшов з ладу складний електродвигун точного супроводу цілі, я вирішив звернутися до нього по допомогу. Мірет відповів, що він не інженер, але при мені зателефонував міністру промисловості Че Геварі.

— Самому Че Геварі!?

— Так. Мовляв, тут у мене перебуває совьєтіко, якому потрібно допомогти. Че Гевара запросив мене у президентський палац. Коли я розповів йому про двигун, Че Гевара відповів, що не вміє ремонтувати, він дантист. «Давай вип’ємо кави і подумаємо». Принесли каву. Він питає: «А де ти стоїш?» — «У Санта Крусдель Норте». Він каже: «Там є електротехнічний цех, де працює російський інженер Берг, я йому зараз зателефоную». За кілька хвилин я сів у машину і поїхав до Берга.

Пам’ятаю, заходжу в якусь майстерню, мене зустрічає дідусь. Каже: «Я офіцер, інженер російської імператорської армії. Від вас, більшовиків, аж на Кубі заховався, але ви мене й тут знайшли. У 1918-му через Фінляндію емігрував у Швецію. Там пройшов перекваліфікацію, закінчив електротехнічний університет і переїхав в Америку. Якось побував на Кубі, мені так сподобалось, що залишився. Я не боюся вас, бо мені вже 78 років».

Я не міг залишити йому техніку, тож Берг ремонтував її при моєму сержантові. Коли приймав роботу, запитав, чим можу віддячити? Берг здивував запитанням: «А оселедці у вас є? Ми з дружиною будемо вдячні, бо вже сто років не куштували оселедця». Я повернувся до себе, набрав газет, загорнув у них з десяток оселедців (їх у нас мало їли, та й на складі повно бочок з оселедцями було). Взяв ще й з десяток яловичих тушонок (ми її не дуже полюбляли), борщ у скляних банках.

— А вам місцева кухня подобалася?

— Запам’ятався мені перший карнавал на Кубі. Там продавали смачні бутерброди салчичакон рана. Їмо з друзями, запиваємо пивом, а вранці відкриваю словник і читаю переклад: бутерброд з жаб’ячим м’ясом.

— А яким було ваше життя після Куби?

— Наприкінці служби на острові Свободи я подав рапорт і вступив до військово-інженерної академії імені Фелікса Дзержинського, де здобув нову військову професію «ракетник». З часом закінчив академію Генштабу імені Климентія Ворошилова. А наприкінці існування СРСР п’ять років був командувачем 31-ї ракетної армії (місто Оренбург). 7 серпня 1988 року вранці виходив з дому як заступник командувача армії. На службі отримав пропозицію обійняти посаду командувача. За годину вилетів у Москву (на цю посаду затверджували на найвищому рівні), де зустрівся у Кремлі з Михайлом Горбачовим. Дружина на вечерю зустрічала мене вже як командувача армії.

— А як вам вдалося повернутися в Україну?

— У 1993 році мене в Київ запросив тодішній міністр оборони України генерал Костянтин Морозов. Та й мені самому хотілося додому, я ж ніколи не поривав зв’язків з Україною. Але з Оренбурга не зміг швидко виїхати: мене відразу відсторонили від командування і два місяці я як номенклатура президента Росії чекав указу Бориса Єльцина. В Україні у 1993—1994 роках був залучений до процесу ядерного роззброєння.

— Ігоре Васильовичу, який, на вашу думку, найголовніший урок зробило людство після тих тринадцяти днів, коли світ опинився на межі атомної війни?

— Думаю, що і в СРСР, і в США всі зрозуміли, що ядерна війна неможлива, бо це нікому не вигідно. Вона може бути лише як шантаж.

Аріадна ВОЙТКО
для «Урядового кур’єра»