Найвища вершина світу — гора Еверест (Джомолунгма) висотою 8 тисяч 848 метрів — єдина, яка ще не підкорилася 58-річному костопільцеві Юрієві Кравчуку. Але тільки через те, що найдешевший дозвіл на сходження коштує від п’яти тисяч доларів на особу — немало як на пересічного українця. Решту вершин український альпініст, який перетворив своє захоплення на стиль життя, уже приборкав. І розповідає про це так легко й просто, що дивуєшся, адже спілкування з горами — надскладна праця. А втім… Чим самодостатніша й внутрішньо вільніша людина, тим вона щиріша, відкритіша й доброзичливіша.
— Юрію, як там у Висоцького: «Лучше гор могут бать только горы, на которых еще не бывал»?..
— Підписуюся! Вони просто тягнуть до себе, наче потужний магніт, і силу того тяжіння перебороти неможливо. Та й чи треба?
— Це захоплення у вас давно?
— Мама розповідала, що коли мені було два тижні від народження, до нас прийшла медсестра, щоб мене оглянути. Не встигли вони відвернутися, як я перекотився на ліжку. «Хлопець буде мандрівником», — сказала тоді медик. Чомусь запам’ятав ту мамину розповідь. Може, й справді щось у цьому є.
У Костополі мій класний керівник була географом, вона й прищепила любов до гір. Спочатку були схили Надслучанської Швейцарії в сусідньому Березнівському районі, куди ми поїхали всім класом. Потім — Кременецький кряж, похід у Карпати. А вже після закінчення Рівненського педінституту вів туристичний гурток у районному Будинку школяра, водив підопічних у гори. У 1989 році наша команда стала чемпіоном України за похід до Якутії, на хребет Черського. Згодом долучився до Українського географічного товариства, став членом збірної з альпінізму та учасником акції «Прапор України на вершинах світу»: ми встановили його на Ельбрусі, Монблані, Кіліманджаро! На Ельбрусі був п’ять разів, на Монблані — чотири. Коли був у Гімалаях, познайомився з французом, який і запропонував зійти на Монблан.
— А які ще гори і на яких континентах вам підкорилися?
— Найвища вершина Південної Америки Аконкагуа висотою майже сім тисяч метрів, Північної — Мак-Кінлі (нині Деналі), до речі, найхолодніша гора світу, вона на Алясці, в Австралії — Костюшка, в Новій Зеландії — Маунт-Кук, в Африці — Кіліманджаро, найвища точка Європи — Монблан. Колись легше було повірити в те, що ти станеш космонавтом, аніж у те, що побуваєш в Америці чи Австралії. Втім, людські можливості безмежні, потрібне лише бажання. Тепер маю відкриті візи: американську та шенгенську. Цього року піднявся на вершину Матергорн в Альпах, на кордоні Італії та Швейцарії. Словом, побував на всіх континентах, крім Антарктиди. Звісно, з прапором України. Роблю по 2—3 походи за рік, веду їхню хронологію.
— А що у планах?
— У найближчих — сходження на Фудзіяму в Японії, куди запросив японець Джон, з яким познайомилися на Алясці. А ще — масив Вінсон в Антарктиді, що закутий у крижану броню. Поза сумнівом — Джомолунгма. Це найсуворіша та найзагадковіша гора планети: вона нікого не жалує і не кожному вдається сходження. Хоч і на інших вершинах бувають різні ситуації. Скажімо, на висоті понад п’ять тисяч метрів з нами сталася пригода: побачили двох альпіністів, які були у зв’язці, але зірвалися й повисли на скелі. Один із них уже був травмований і висів головою вниз, а другий — дуже переляканий: під ногами у хлопців чорніла кількасотметрова прірва… Щоб їх урятувати, нам теж довелося працювати не лише м’язами, а й головами, щоб і самим не стати жертвами. Майже дві години боролися за їхнє життя. Коли ж вибралися із небезпеки, наші нові знайомі (тайванці) дякували та запрошували в гості. «Я в буддистському храмі за вас свічку поставлю», — сказав один із них.
— Кожне сходження — це, напевно, ще й знайомство з країною, і різноманітні життєві ситуації…
— Так. Часто, спустившись з гори, беремо машину й подорожуємо визначними місцями країни з українським прапором — він для нас там як реліквія. Наприклад, на Алясці три доби поспіль падав сніг: ні відлетіти, ні прилетіти. Тож 80 людей утоптували його, щоб літак нарешті приземлився. Ось так і вийшло, що прожив там два тижні, адже лише сходження на Мак-Кінлі тривало вісім днів угору та два — вниз. Альпіністи кажуть: треба ловити погоду за хвіст. І це справді так. Скажімо, на Монблані сезон сходження триває лише три місяці. Підйом був непростим — ішли через так званий кулуар смерті, де постійно падає каміння. Але на висоті 4807 метрів замайорів синьо-жовтий прапор.
А в Новій Зеландії осів наш колишній марафонець Володимир Фомін. Він має свій готельчик, допомагає туристам, альпіністам. Нас попросив привезти з України бодай шматочок сала. Але його в літаку перевозити не можна, а ми летіли туди з Австралії. «What is this?» — питає митниця. «For shoes», — відповідаю. І показую: мовляв, це така річ, щоб взуття чистити. «O’key», — сказав. Так і потрапило сало в Нову Зеландію.
Зазвичай ми беремо машину і подорожуємо: звичаї, традиції, рецепти традиційної кухні кожного народу — це дуже цікаво. До речі, рецепти везу додому, бо сам люблю куховарити. От після Монблану залюбки прогулялися містом Шамоні, яке вважають колискою альпінізму, це візитівка французьких Альп, справжня туристська Мекка. А ще подорожую Європою автостопом — прекрасний спосіб для тих, у кого бракує фінансів. Так за 70 доларів побував у королівстві Монако, двічі — у Скандинавії. Моєї побутової англійської вистачає, щоб спілкуватися з людьми всього світу, хоча постійно її вдосконалюю.
— А яке харчування в альпіністів, адже це теж важливо?
— Особисто я неодмінно беру шматок сала, а ще — сублімоване м’ясо, щоб добре й швидко готувати. Скажімо, на Алясці, аби щось приготувати, топиш сніг, бо води в горах ніде немає, а тягнути її на собі нереально, й без того вистачає спорядження. Щоправда, там продають їжу для альпіністів у вакуумних упаковках та спеціальне спорядження. До речі, саме тут був такий випадок: з київськими колегами вирішили розпити пляшку дорогого чилійського вина в холі готелю. Але до нас одразу підійшла чергова і… демонстративно вилила його в умивальник. І вказала на табличку, де написано про заборону вживання спиртного в громадських місцях. Шоколад, мед, курага, горіхи, сухарі — ось мій традиційний харчовий набір, який беру з дому. Вживаю вітаміни.
— Вочевидь, важлива і фізична підготовка: розслабишся — не візьмеш вершину?
— Я б сказав так: успішність експедиції на 80% залежить від підготовки. Тому готуюся, бігаю кроси, навіть з протигазом. Стилем життя для мене стало моржування, а ще — лижі, велосипед, щоденна зарядка. Адже на висоті різко змінюється атмосферний тиск, відтак у людини звужуються судини, починаються головні болі. Для непідготовлених це просто небезпечно. Дуже важливо мати професійне спорядження: хороше взуття, спальники, бо поринати у сон доводиться й при мінус 40. Найхолодніше було в Північній Америці, де спав при мінус 45: викопуєш напівпечеру, встановлюєш намет і відпочиваєш — романтика! Є таке поняття, як лінія вічних снігів: чим ближче до екватора, тим вона піднімається вище. На Алясці на 700—800 метрів над рівнем моря уже сніг і лід. А в Гімалаях до чотирьох тисяч метрів ще живуть непальці — зрештою, як і наші гуцули в Карпатах. Щоб одягнути альпініста, потрібно близько п’яти тисяч доларів.
— Одне слово, захоплення ваше не з дешевих. А як ставляться до нього в сім’ї?
— Адекватно. І дружина, й донька морально підтримують мене хоча б уже тим, що знаю: вони мене завжди чекають удома, в тихій та надійній сімейній гавані. Тому з далеких і високих подорожей, ніби на крилах, лечу в рідний Костопіль. Щоб розповісти не лише їм, а й моїм слухачам про щось нове, яке звідав сам. Адже працюю на районному радіо. Хтось свої емоції викладає пензлем, хтось — віршами, а я у радіостудії, в спілкуванні із земляками, зокрема в прямих ефірах. Ніколи не дивлюся на годинник, коли йду додому.
— То ви щаслива людина?
— Скажу так: якщо людина зможе розірвати коло побутових проблем і вирватися в гори, вона по-іншому оцінить життя. Бачте, гору не можна підкорити — вона стояла і ще стоятиме віки. Приборкуємо ми себе, свій дух. Такі походи — це не просто випробування для тіла, то насамперед упорядкування цінностей людини, що відбувається в екстремальних ситуаціях. Адже в побутовій гонитві ми не бачимо головного в житті, а саме спілкування з природою, яким Всевишній наділив кожного з нас. Тільки не кожен поспішає цим скористатися. Не треба скаржитися, що тобі погано живеться, якщо маєш голову, руки і ноги. У мене є родич, який осліп у 30 років, — оце біда. А я, попри те, що живу приблизно так само, як і решта українців, почуваюся щасливим.
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Юрій КРАВЧУК. Народився в Казахстані у 1957 році. Закінчив Рівненський педагогічний інститут, за фахом український філолог. Член Українського географічного товариства та збірної України з альпінізму. Працює редактором Костопільського районного радіо на Рівненщині. Очолює первинну організацію НСЖУ. Захоплюється авторськими піснями.
Ми в Google+