ПОДВИЖНИЦТВО
Доба незалежності дозволила дістати з письменницьких шухляд і з архівів те, що не дійшло до читача з ідеологічно-кон’юнктурних та інших причин
Микола МАХІНЧУК,
член Національної спілки
письменників України
А нагромадилось в утаємничених від стороннього ока сховищах доволі ще з позаминулого століття. То наша історія, не стороннє бачення її і тлумачення свідками минулих часів.
В останні два десятиліття з’явилося чимало історичної, саме документальної літератури про славні імена, яких ми зовсім не знали, або ж раніше вони доходили до нас у викривленому світлі. Чого варті вже оприлюднені щоденники Т. Шевченка, М. Куліша, У. Самчука, О. Довженка, В. Симоненка, О. Гончара, спогади про діяння видатних особистостей, які дозволяють об’єктивніше судити про минуле – складні етапи нашої історії. На жаль, економічні негаразди гальмують українську видавничу справу – і досі ми обділені тим, що мали б знати з історії вітчизняної культури і зокрема її літературної складової.
Реставрація часу, заглиблення в драми ідей і доль
Тож знаковою подією є вихід у світ довгоочікуваного другого тому альманаху «Рукопис», що містить значний масив спогадів, щоденників, листів, документів і світлин. Ця понад 600-сторінкова великоформатна ошатна книга народилася наприкінці минулого року у київському видавництві «Криниця» з ініціативи і за підтримки Комітету з національної премії України імені Тараса Шевченка.
«Криниця» довго працювала над «Рукописом», розповів директор видавництва, лауреат Шевченківської премії Леонід Андрієвський. Майже десять літ. Ідея народилася ще 2002 року. Шевченківські лауреати Іван Дзюба та Володимир Стадниченко ініціювали видання бібліотеки цього комітету. До доброї справи підключився «Шевченківський фонд – XXI століття». Проекту надали державну підтримку, бо розуміли: рукописна спадщина, яка не могла з’явитися раніше, має велику документальну цінність з духовної історії України. Тож і розпочався її збір. Своє плече підставили літературознавці Сергій Гальченко і Микола Шудря, журналіст Євген Ямпольський, видавець зі Словаччини Іван Яцканин. І 2004 року видавництво постало вже перед іншою проблемою: для наявних в редакції матеріалів не вистачить найгрубезнішого фоліанта. Тому видали лише перший, понад 600-сторінковий том альманаху. Його поява була помітним явищем у суспільстві. Книга швидко знайшла свого читача. І пішли листи: коли буде продовження реставрованого часу та заглиблення в драми ідей і доль.
Але надалі забракло коштів. Та підготовча робота тривала. Врешті на допомогу знову прийшов Державний комітет телебачення і радіомовлення України, і другий том альманаху «Рукопис» побачив світ за державною програмою «Українська книга» 2011 р.
У цьому виданні, наголошує головний редактор видавництва «Криниця» Тетяна Майданович, грунтовно продовжені всі розділи і рубрики, які не змогли вмістити багатющого історичного літературознавчого та мистецького матеріалу, що був зібраний редакційною радою альманаху та авторами-упорядниками, переданий до видавництва «Криниця» численними шукачами і хранителями невідомих або маловідомих, загублених у часі або зловмисно проскрибованих із різних причин прихованих від широкого загалу скарбів багатовікової української культури.
Додаються нові риси до «Реставрованого часу» в документальній добірці «Спогади і роздуми в епістолярному жанрі». Стараннями Володимира Стадниченка народилися й нові розділи, зокрема «Сковородинівська криниця».
Іван Франко дав людській спільноті поему «Мойсей», яку вже понад сто років усі дочитують лише до «краю обіцяного». Фото з сайту tarasskeptik.blogspot.com
«Люди не винайшли мови, якою можна розповісти, що ми пережили»
Маніфест творців альманаху, які, йдучи за Т. Шевченком, проголосили: воскресити словом «діла добрих» не став лише амбітним наміром. У цьому переконуєшся, заглибившись у пропоновані читачеві публікації.
Перший розділ — «Реставрований час» — склали передусім листи до Івана Дзюби колег-шістдесятників: Івана Драча, Євгена Сверстюка, Івана Світличного, Ірини Жиленко, Володимира Дрозда, Віктора Некрасова, Михайла Рудницького, Ніла Гілевича, літературних побратимів з Латвії, Болгарії, Словаччини, Грузії… Вони яскраво віддзеркалюють літературні процеси в тодішньому СРСР. Відверті і щирі автори кількома фразами влучно характеризують як «стовпів» тодішнього суспільства, так і колег з письменницького цеху. І хоч би як хтось відхрещувався від тих характеристик, але їх не заперечити. Особливо, коли йдеться про слова і діяння шістдесятників. Це надзвичайно цінні документи тієї доби. Переказати їх неможливо.
Перегортаєш цю сторінку і натрапляєш на гіркі спогади про перші дні «полоненого» гітлерівцями Києва. Здавалося, цю тему всеохопно висвітлив письменник Юрій Краснощок, але читаєш «Літо сорок першого» Михайла Кирпиченка і натрапляєш на нові деталі радянського вандалізму, що позначав столицю України, відступаючи за Дніпро…
Не менш трагічна й доля самого автора цих спогадів — київського вченого з академічного Зообіологічного інституту, якого радянська влада звинуватила у співробітництві з окупантами й відправила у табори на Північ та на довічне заслання до Сибіру. Відомий та авторитетний дослідник Півночі Іван Папанін не зміг допомогти вченому повернутися в Україну. Навіть на 96 році життя він сподівався на те, але не судилося. І як згадував згодом, «люди не винайшли мови, якою можна розповісти, що ми пережили». Трагедія його долі багато чим схожа на життєпис відомих нам нині вчених, відкритих науковцем-подвижником Василем Шендеровським («Урядовий кур’єр», 27.12.2011 р.). Але цього разу відкриття зробив син колеги М.Я. Кирпиченка — журналіст Андрій Топачевський.
Наш пророк бачив далі
А от про життя і творчість Івана Франка ми знали, здається, майже все. Про Каменяра-революціонера-демократа. І навіть соціаліста. Про його зв’язки з помітними тогочасними постатями, які стояли біля розвитку української справи. Та як про Мойсея, якому довелося вести свій народ з рабства у майбутнє. І раптом далеко не традиційне бачення всього того в уривку з роману Левка Різника «Самотність Пророка, або Добрий ангел Івана Франка».
«… з ним поряд ішли… завзяті, славні… Але без Франкової віри, безоглядності, жертовності, сили духу чи енергії Франкового слова навряд чи що зрушилося б з місця насерйозно…».
«… роман «Борислав сміється»… випередив славнозвісну річ Еміля Золя «Жерміналь»… Драгоманов, якби не мав Франка за «хлопчика на побігеньках», а таки розплющив напевно свої премудрі очі та переклав «Борислав сміється» французькою і пустив світами, то й світи, очевидно, відгукнулися б …».
«… Іван Франко був такою людиною, що Ангелові доводилося з ним дуже нелегко… пророк-поет усе життя лише ускладнював собі умовини існування, а своєму Ангелові – роботу…».
Порівнюючи Франка з Мойсеєм, автор наголошує: наш Пророк бачив далі. Бачив те, чого не зрозумів у мудрості Єгови його біблійний попередник: «вихід народу до «краю обіцяного» не основне. Се лише спосіб… Скарби, добро, багато м’яса, багато хліба, золота — се пусте. «В злотім океані вас буде спрага томити, і не зможе вас хліб золотий ані раз накормити». Основне – здобути скарби духу!»
Проектуючи ту ситуацію на недалеке наше минуле, автор відзначив: «… весь народ за священиками молиться щиро, сердечно: «Боже, Україну спаси!» Із свічками стоять під час молебню Грушевський, Винниченко, Петлюра… а одне місце вільне… місце поета-пророка!»
Нічого не скажеш: актуально на всі часи. Тож не випадково Іван Франко напередодні всесвітніх потрясінь на початку ХХ століття дав людській спільноті поему «Мойсей», яку вже понад сто років усі дочитують лише до «краю обіцяного». І тепер прямують до нього. Але ж виведення з рабства — то ще не все. Не можна забувати, за що покарав Єгова Мойсея. Це конче важливо пам’ятати і нам, нині сущим. Ось чому в другому томі альманаху «Рукопис» чільне місце відведено й лібрето опери «Мойсей» Мирослава Скорика за однойменною поемою Івана Франка. Композитор і видавці альманаху не «в лоб» дають це зрозуміти і нашим нинішнім поводирям.
Докори нашому несправжньому сумлінню
На те, без сумніву, спрямовані й оприлюднені в альманасі «Нотатки зі сторінок робочих зошитів» Євгена Маланюка. Соціально документальні, з яких світиться епоха, а не приватний інтерес, що переважає нині частенько в «літописах» навіть тямковитих літераторів. Ну як не задумаєшся над актуальністю фрази: «Примітиви наші беруть все друковане для директиви, а не матеріал для власного мислення». Ох, не застаріло сказане ще в серпні 1961-го… Або це: «Щось є «безблагородне» в тій «українській справі», що ми її вели і ведемо…», народжене місяцем пізніше, але таке, що й досі докоряє нашому несправжньому сумлінню.
Та хіба тільки це? Творці альманаху густо мережать «Літопис» подібними думками «Із щоденникових записів» Станіслава Тельнюка 1971-1973 років, підготовлених до видання його дочкою Галиною. 35 сторінок міркувань не лише на навкололітературні теми – а в них епоха. І значний обшир літературного процесу в Україні тих років. Кілька штрихів — і постать на повен зріст… І суспільне тло.
Його, це тло, яскраво доповнює погляд з-за рубежа — «Віддзеркалення» Степана Гостиняка, українського письменника зі Словаччини, добре обізнаного з літературним процесом в Україні та суспільним життям словацьких українців.
Ще одна відкрита «Рукописом» помітна постать в українській культурі, зокрема в шевченкознавстві – Павло Зайцев. Редактор і видавець, оборонець української державності в перші два десятиліття минулого століття змушений був емігрувати. Його другим пришестям до нас маємо завдячувати літературознавцеві Миколі Шудрі, який підготував для альманаху цілий розділ «Із листів до Павла Зайцева». А писали йому на літературно-мистецькі та суспільно значущі теми такі відомі постаті в українській культурі та громадські діячі, як Микола Біляшівський, Олексій Новицький, Григорій Вашкевич (видавець «Кобзаря» 1867 р.), Володимир Дорошенко, Сергій Лазаревський, Микола Сумцов, Василь Щурат, Сергій Єфремов… І в тих листах 1912-1920 років — теж цікавий аналіз тогочасного духовного життя українства, що проектується на сьогодення.
Неймовірно багатющий на відкриття цей альманах. І неймовірно цікавий. Тому він потребує не обширних розповідей про нього, а вдумливого прочитання. До чого я й закликаю любителів та поціновувачів документального і мудрого слова. Задля духовного збагачення.