Два роки тому довелось мені у своїй журналістській практиці зіткнутися з жахливою темою. В селі помер самотній чоловік і пролежав у своїй хаті майже два місяці, поки пацюки не залишили племінниці, що жила за сто кілометрів, на поховання одні лиш кістки.
Село те було із сільрадою, але без голови - священик, війт і дільничний міліціонер доїжджі.
Коли нещодавно на прес-конференції начальник УМВС в Івано-Франківській області генерал-майор міліції Василь Варцаба, наводячи відрадну статистику криміногенної ситуації, тут однієї з найспокійніших в Україні, сказав, що правоохоронців за покликанням побільшає, зрозуміла: і керівник силової структури відчуває - час вимагає не механічних реформ. Не лише оптимізації штатів, а й механізмів, щоб "очі і вуха міліції"- дільничні уповноважені зокрема, мали ще й душу. Перших за штатним розкладом в області передбачено 324, а других - мудрих і з душею, як вдалося з'ясувати, - не більше двадцяти.
У пам'яті сплив той трагічний випадок, бо дільничний уповноважений у цій відносно благополучній області, і в сусідній з менш відрадними цифрами, де до покійного кількадесят днів навідувалися лише щурі, мають одного правоохоронця на 3-4 села із зарплатою 1700- 2500 гривень. Тож його навіть при святочних заходах в Будинку культури на Різдво та Великдень ніхто не бачить.
Кілька років тому зобов'язали було дільничних оприлюднювати номери своїх мобільних телефонів. Писали навіть на сільських дошках оголошень і на стовпах. На що "змислі селяни" казали: "Дурний би м був викликати вовка з лісу".
Хороший проект прикарпатців під назвою "Візит" передбачає відвідування уповноваженим міліціонером кожного обійстя і вручення газді своєї візитівки. Та чи передбачає ефективний контроль і громадську довіру?
Відчувається: головним героєм в оцінці нинішніх силових структур є її величність паперова Цифра. Громадськість не знає живих дійових осіб, тож його Бойова скромність Аніскін залишається радянською кіноказкою. Чого гріха таїти, від нинішніх доморощених Бондів скоріше чекають підступності, ніж допомоги. Найбільшим є дефіцит простих людських стосунків між податкодавцями і міліцією та їх взаємозалежності - чесно служити, бо на гідну зарплату знайдуться гідні конкуренти. Чи мають у суспільстві авторитет, може відповісти не лише цифра статистики, а й живі люди через анкетування, збори ОСББ і вуличних комітетів - складових громадянського суспільства. Скажете, забагато? А менше й бути не може до Обличчя влади та держави.
Ми, майданно-вуличні діти покоління 50-х, запам'ятали зі свого дитинства Валентину Терешкову і дільничного Шпака. Коли він приходив, як каже моя мама, щось записати в домову книгу (може й свій черговий візит), вона просила "поговорити з дітьми, бо нечемні". Коли дорослий сусід образив мого малого брата, той йому в захист випалив: " А мій тато Шпак!", який навіть і далеким родичем не доводився. Цього дільничного, здається, капітана, поважали і боялися. Так, йому й не належало бути матір'ю Терезою. Після тих далеких 60-х більше такого й не було. Хоч норма населення, вже не на душу, а на плечі дільничного, - 2300 мешканців довго не змінювалась. Тепер вони мають вже й не мешканців, а вражаючу статистику - 5-6 тисяч...
Торік одна заїжджа торгова дама спокусилася на речовому ринку обрахувати мене на 50 гривень. Я добре знала, що ніхто свідчити не буде, але щоб не задихнутися від образи, на автопілоті попрямувала в райвідділ внутрішніх справ. Черговому нервово виклала суть справи, добре розуміючи, що він може задати мені одне-єдине питання: хто це бачив і відправити. Ет, ні - викликав працівника відповіднго підрозділу, який, о диво, пішов зі мною "на місце злочину", запросив її в кабінет і після, повірте, інтелігентної професійної розмови неперебірлива в методах заробітку бізнесменка повернула мою кровну п'ятдесятигривенну!
Коли принесла у відділення подяку, черговий міліціонр довго не вірив очам своїм. Потім трепетно поклав переді мною "Журнал чергування", в якому моя подяка була першою.
Для доброго одвіту, кажуть, треба доброго привіту. Може тоді реформи і у цій сфері нашої безпеки підуть в людському руслі