Алік (Олександр) Шпилюк — людина, яка створила сама себе. Він відчуває запит часу і вміє обрати саме той формат діяльності, де будуть затребувані його таланти та освіта.
Ми зустрілися у фойє Будинку кіно — ледь не рідного йому дому.
— У вас чимало кінообов’язків. Які з них найбільш до душі?
— А ще я один із 30 українських фахівців у Європейській кіноакадемії, що затверджує кінопризи, які раніше називали «Фелікс». Якби щось було не цікаво, не займався б ним. Мені дуже пощастило в житті — нарешті прийшов до кінематографа і перестав займатися тим, що не подобалося.
— Ви презентуєте себе українською мовою. Порадьте, як це зробити тим російськомовним патріотам, які вагаються говорити українською.
— Мої батьки — вкорінені кияни. Тато як радянський офіцер часто переїжджав, отож я і мої дві сестри народилися в різних містах СРСР. 1960-го, після демобілізації батька, наша сім’я повернулася до Києва. Материнська мова в сім’ї — російська. Але з другого класу в нас у 57-й школі з поглибленим вивченням англійської викладали українську. На певному етапі кінокар’єри у 2000 році я пішов із кінофестивалю «Молодість» і став працювати заступником головного редактора Володі Войтенка в журналі «KINO-КОЛО». Він ввів у редакційний обіг українську. Я вичитував тексти наших авторів. Перехід на українську в офіційному обігу був природним.
— Економіст Олександр Савченко у книжці «Антиукраїнець» стверджує, що Україна зробить ривок у всіх галузях, коли англійська у нас витіснить російську, бо саме країни із загальним знанням англійської успішні в світі — від Скандинавії до Нової Зеландії.
— Цілком згоден. Англійська потрібна, щоб вийти за межі власної країни і презентувати на світовому рівні те, що можеш. Щоб отримувати потрібне, слід володіти міжнародною мовою, а перша у світі — англійська.
— У таких настановах виховували своїх дітей і онуків?
— Усе набагато простіше: вони стали громадянами США і Великої Британії — живуть біля Вашингтона і в Лондоні (скрізь столиці). Але вони не забувають рідну мову.
— Рідні не радять вам відпочити від кінообов’язків?
— Коли приїжджаю до сім’ї, поділяю час на сімейний і професійний. Вночі можу сісти за комп’ютер працювати. Коли спілкуєшся з дітьми, треба на них зосереджуватися, інакше і їх втратиш, і не досягнеш успіху в роботі.
— Ваші діти та онуки мають стосунок до кінематографії?
— Тільки як глядачі. Мене вони питають, що дивитися, і погоджуються з моєю оцінкою.
— Пане Олександре, у вашій об’єктивці я не знайшов даних про фахову кіноосвіту.
— У мене в кіно самоосвіта. Я за фахом програміст-комп’ютерник. З 8 класу батьки перевели мене в математичну школу. Після вишу працював у київському інституті — створював автоматизовані системи управління для заводів і їздив по всій Україні. Але завжди цікавився західним кіно, зокрема кіношедеврами, про які дізнавався з польських, угорських журналів. Або читав наші книжки, як занепадає західне кіномистецтво. Через кіно навіть прогулював уроки, бо переглядав за 25 копійок вранішні кіносеанси.
У Москві жив поряд з кінотеатром «Ілюзіон», де йшли фільми з кінофонду — радянська і західна класика, німе кіно. Іноді було щось свіже. П’ять років навчання в інституті по п’ять днів на тиждень я дивився фільми.
Уже в Києві в середині 1980-х вступив до кіноклубу «Діалог», де познайомився з Андрієм Халпахчі. Тоді покинув роботу в інституті й став організовувати кінопрограми, матеріали для яких привозив з різних посольств та культурних центрів у Москві. Іноді сам ці стрічки перекладав.
— Чи не могли ми почути ваш голос за кадром у кінобойовиках та еротичних фільмах, коли вони заполонили наші відеосалони, що було дуже прибутковим?
— Ми не цікавилися піратськими кінокасетами, а показували фільми у кінозалах, зокрема в малому залі Жовтневого палацу. Навіть у звичайних кінотеатрах («Кінопанорама», скажімо) ми з успіхом демонстрували невідоме італійське кіно — від Пазоліні та Бертолуччі. Цей успіх наших кінопрограм спричинився до того, що 1990 року мене запросили на фестиваль «Молодість». Тоді постала нова держава Україна, в Києві з’явилися посольства й культурні центри. Ми зробили фестиваль справді міжнародним. Уперше 1991-го ми поїхали потягом за кордон через кілька столиць до Швейцарії як представники «Молодості».
— А тепер вирішуєте в експертній комісії, що нам дивитися в нечисленних кінозалах?
— Комісія зветься «з отримання прокатних посвідчень». Я в ній багато років. Її мета — не заборона, а з’ясування віку, з якого можна дивитися певні фільми в загальній аудиторії, а які слід обмежити для перегляду. Наприклад, до 12 років, хоч це питання більше до батьків. Ми повинні їм підказати. Такі комісії існують у кожній країні. Раніше максимальне обмеження було до 21 року, а тепер — до 18. В експертній раді 15—20 професіоналів. За місяць дивимося один-два фільми, за перегляд одного нам платять 80 гривень. Ми забороняємо те, що прописано для заборони в українських законах, — порнографію, пропаганду національної ворожнечі, приниження національної гідності, демонстрування людей, імена яких внесено у список небажаних в Україні. Закон у нашій країні не обов’язковий для виконання, але ми користуємося ним. За експертизу несемо персональну відповідальність.
— У Держкіно вирішуєте, на який фільм давати бюджетні кошти?
— Каденція агентства вже закінчилася, але її подовжено до формування нового. Відповідно до конкурсних засад, кіноорганізації подають своїх претендентів. В агентстві нині 16 фахівців, і сформовано його з професіоналів різних категорій: продюсери, режисери, сценаристи, актори, кінознавці, дистриб’ютори. Але в новій каденції будуть нові принципи і новий закон.
— Суспільство збурило вилучення сцен про адвоката Медведчука зі стрічки про Василя Стуса, які були в затвердженому агентством сценарії. Хіба людина не відповідальна за свої минулі вчинки?
— Зйомки фільму — тривалий процес. Готову стрічку може приймати вже інший склад агентства, який не знає, із чого все починалося. У цьому разі приклад художнього фільму — «фікшен», тобто вигадки, на зйомки якого автори отримали частку державних грошей. Якщо це не державне замовлення, то кожен митець має право вирішувати, що йому робити зі своїм твором. Думаю, це глухий кут, якщо якась спільнота почне давати режисерові вказівки, що і як знімати у вигаданому фільмі. Не хочу коментувати майбутній фільм лише за його сценарієм.
— Нещодавно ви вирішили, що від України претендуватиме на «Оскар» фільм Сергія Лозниці «Донбас» — копродукція з Німеччиною, Францією, Нідерландами та Румунією, який отримав приз у Каннах за режисуру в програмі «Особливий погляд». Чи є у фільму шанс?
— Колись у фільму «Плем’я» Мирослава Слабошпицького було багато шансів потрапити в номінацію у США. Ми, обираючи претендента, повинні думати, які фільми цікаві американським кіноакадемікам, незважаючи на актуальність і громадянське значення нашого кіно для нас. Маємо висунути стрічку, яку можуть помітити у Штатах. Треба, щоб там захотіли його просто подивитися. Успіх фільму на національному рівні для кіноакадеміків не має значення, хоч їм треба щось знати про стрічку, щоб вона їх зачепила.
— Війна з РФ на Донбасі й анексія Криму їх не зачіпають?
— Американські кіноакадеміки про війну мало знають, про голодування Сенцова теж. А Європейська кіноакадемія знає.
— У нас майже щотижня кінопрем’єра українського фільму. Який радите не пропустити?
— Подивіться ті, які були номіновані у нас на «Оскар»: «Коли падають дерева», «Донбас», «Брама», «Кіборги», «Міф» і «Вулкан». Але попереду ще багато цікавого, тож не пропустіть жодного!
— Очікуємо на ваш вибір фільму для авторської програми в Будинку кіно.
— Моє завдання — обрати з фільмів, які виходять на широкий екран, один, вартий уваги кіноспільноти. Не обираю комерційні та успішні. Намагаюся показати те, що важко було знайти в кінотеатрах, але фільм має художню вартість, хоч його подивилося мало глядачів, а я зацікавлений в його успіху в Україні. Ця програма продовжиться з жовтня.
— Які вбачаєте плюси і мінуси кіноосвіти в Україні?
— Наші державні навчальні заклади мають бути більш мобільними у зміні технологій та естетики кіновиробництва. А вони не встигають. Зрештою, навіть про всім відомий ВДІК кажуть: «відстій», хоч там добрий операторський факультет.
— В Україні теж дуже професійні оператори.
— Я теж так думаю. У нас чудові оператори. Якщо людина вміє бачити, то навчити її — справа техніки. Але навчання залежить від особистості викладача. Тому студентам раджу обирати не виш, саме викладача.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКОдля «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Олександр ШПИЛЮК. Народився 1958 року в Ростові-на-Дону. Член правління Спілки кінематографістів України, голова її міжнародної комісії. Член двох експертних комісій Держкіно України.
Брав участь у кінофестивалях «Крок», «Молодість», програмний консультант Одеського кінофестивалю. Арт-директор української кіноакадемії, що присуджує національну премію «Золота дзиґа». Голова Українського Оскарівського комітету.
Як актор знявся в чотирьох фільмах.
Веде авторську кінопрограму в Будинку кіно.