Її творча біографія почалася зі знакової вистави «Хочу зніматися в кіно». По-перше, — назва. Вона з дитинства готувалася до акторської кар’єри: уроки з вокалу, балету, працювала телеведучою, закінчила училище культури з червоним дипломом.
По-друге, 19-річною зіграла головну роль у виставі Закарпатського обласного музично-драматичного театру, яку поставив уже тоді відомий Станіслав Мойсеєв. Після їхнього переїзду в різний час до Києва між актрисою і режисером розпочався бурхливий роман, який закінчився одруженням.
Тепер Станіслав Мойсеєв головний режисер головного театру України — імені Івана Франка, а Римма ЗЮБІНА — прима в Молодому, до речі, одному з найпопулярніших у столиці.
— Риммо, чому Мойсеєв не запросив вас до себе в театр?
— У нашій українській театральній системі, і досі совєтській, дуже складно міняти театр після 40 років. Якби ж була така реформа, як у Німеччині, коли актор отримує контракт зі списком ролей на п’ять років, а оплата залежить від кількості зіграних головних чи епізодичних ролей, від того, чи його ім’я створює аншлаги театру. Я не хочу залишати свій цікавий, глибокий репертуар. За п’ять років подібний у театрі Івана Франка не створю, бо знаю тамтешні умови. Я 15 років руйнувала стереотип, що отримую ролі тільки тому, що дружина головного режисера. На недавньому Одеському міжнародному кінофестивалі, де була членом журі, мій чоловік відчув по тій кількості людей, які віталися зі мною, що в кіно я відбулася безвідносно того, чия я дружина. Зазначу: наявність дружини-актриси в театрі не полегшує існування чоловіка-режисера і керівника, а навпаки, колеги знайшли б сотню вад у мені. Я втомилась постійно пам’ятати про те, що «дружина Цезаря поза підозрою». Надто люблю і ціную незалежність, зокрема й творчу.
— Вас завжди підтримували рідні в побудові акторської кар’єри. Розкажіть про них, і чому у вас таке ім’я?
— Тато закінчив Харківське танкове училище, та його хобі була музика. Він сам навчився грати і придбав за чималі гроші рідкісний на ті часи концертний баян «Баркаролле». На сімейних святах тато завжди натхненно грав, а друзі співали. Досі ці моменти перед моїми очима. Тата немає 21 рік, а баян був ознакою того, що він з нами. Якось мама побачила телесюжет про хлопчика Івана Шкромиду, який грав на баяні, що вже розсипався. Я з її ініціативи розшукала Іванка. Ми зустрілися в Івано-Франківську під час моїх гастролей, і я подарувала йому батьків баян. Досі спілкуємося. Цього року він вступив до музичного училища ім. Глієра.
Мене назвали стародавнім чоловічим ім’ям. Є такі православні святі: Римма, Інна, Пінна. Їх вбили за християнську віру. Нині нікому не спаде на думку давати його хлопцям. Але в мене є щось від сильної статі. Хоч загалом у членів родини доволі поширені імена: мама Віра, тато — Анатолій, старша сестра — Лариса.
— Ваша сестра кандидат технічних наук, науковий співробітник. Пан Анатолій колись пожартував: жив-був Зюбін, і було в нього дві доньки: одна розумна, а друга актриса. Він був із Сум, мама з Чернігівщини, родина жила в Угорщині. На вашу думку, чи не призведе безвіз до чергової хвилі еміграції найпрацьовитіших розумників до чужих економік?
— Із 3 до 8 років я жила у військовому містечку в Угорщині. Згадую чисті вулиці у Веспремі і яскраві дитячі магазини. В радянських магазинах ляльки-пупсики були якісь безстатеві, а в мене лялька — красуня-панянка. Вона досі є у мами в Ужгороді. Я вітаю безвіз. Дуже багато молоді за допомогою грантів хочуть вивчитися там, а потім повернутися. Їм треба чітко усвідомити, чому їхати: на запрошення АТ-компанії — це одне, а прибиральником — інше, як у моїй кіноісторії з «Гнізда горлиці». У Бельгії на Днях українського кіно працівниця посольства висловилася негативно щодо заробітчанства. Я відповіла: якби був безвіз і на чужині стало дуже погано, то героїня поїхала б додому, а не терпіла приниження. Нелегали-заробітчани навіть у вихідний день боялися з помешкання вийти. Я жила на Закарпатті, там діяв спрощений для 30-кілометрової зони перетин кордону, і ми з батьками запросто могли поїхати поїсти морозива в Угорщину, прогулятися по Кошице у Словаччині. Для мене з дитинства виїзди за кордон з танцювальним колективом були звичною справою. Нині у світі відбувається чергове переселення народів, мігрує вся планета. І невідомо, в якій країні яка мова, культура, традиції домінуватимуть у родинах.
— Ми живемо в епоху, яка шокує, коли світ догори дриґом: зовсім маленькі діти пояснюють бабусям, як працює планшет, і просять у них почитати вголос, бо ще не вміють.
— Наш син Данило до трьох років не дивився телевізор — це була моя принципова позиція. Але ми не можемо відокремитися від соціуму. Я застала чорнильні ручки для каліграфії і тижнями чекала потрібні театральні книжки за міжбібліотечним абонементом. Тепер маю простим натисканням кнопки на комп’ютері найкращі з них. Нині людина просто обирає, а те, що вона обирає… То інша тема.
— Ви працювали над тим, щоб дитина обирала правильно, ще коли були вагітною. Чи не тому Данило, 1998 року народження, виріс талановитим розумником. Яку професію опановує?
— Син виріс гуманітарієм, але хоче займатися комп’ютерними технологіями. Я спрямовувала його погляд на спеціальність кібербезпека, вважаю її професією майбутнього. Даниїл вступив на культурологію в Києво-Могилянську академію. Важливо навчатися там, де дають знання, виховують самосвідомість, де є своя спільнота, де вирощують особистостей, а не клонують рабів і процвітає хабарництво. Спілкуючись на майстер-класах і творчих зустрічах під час кінофестивалю дитячого кіно з дітьми в буковельському «Артеку», я вкотре відкрила для себе, що нині діти зовсім інші. Автографи беруть не на папірці, а на екранах своїх телефонів, скачавши моє фото. Світ ширший, ніж рамки однієї професії. Хоч мій син з двох років знімається в кіно, ми не мали на меті за будь-яку ціну продовжити театральну династію. У моєму животику в нього не було вибору, а в соціумі він ріс за своїми вподобаннями. Неминучим був і період нігілізму, коли здається, що дорослі не знають, як правильно жити. Творчістю займатися насильно неможливо. Акторству варто присвятити життя, за умови, що воно потрібніше за повітря.
— Тетяна Логуш, співзасновник конкурсу «Коронація слова», до якого ви маєте стосунок, сказала: «Я була вражена Риммою на Майдані. Вона виступала як безстрашний патріот. Римма відкрита, розумна, талановита, щира». Порадьте книжки, які формують сильну особистість.
— Не можу виокремити 10 книжок, що вплинули на мене, бо постійно їх для себе відкриваю. Наприклад, коли була піонеркою, такою стала «Четверта висота». Я не зчитувала там ідеологію, а за прикладом героїні писала собі план на рік, який характер хочу в собі виховати. Пізніше, в 16 років, з’явилися твори Чехова. Тепер мені ближчий «Вишневий сад», ніж «Три сестри». Книжка чіпляє, коли герой схожий на нас сумнівами, пошуками себе. Колись захопилася Маркесом. Це був інший світ і глибина, там нема такого позитивного героя, якого треба взяти за взірець, а ми привчені бачити його в літературному творі. Але не для цього література. Будь-яка сфера мистецтв має торкатися твоєї душі, твоїх страждань і сумнівів. Мене зачепили історії кохання 70-річних людей у «Коханні під час холери». Там нема повчання, як жити правильно, є історія, як герой зберіг кохання. Маркес перевернув мій світ, як колись перевернув Булгаков. Нині в український літературі велике різноманіття: від улюбленого всіма Жадана до улюбленої мною Наталки Сняданко. Дуже важливо, щоб ми читали. На будь-яких носіях. Мама вчила мене читати з олівцем і блокнотом — інакше просто перегортаєш сторінки. Я підкреслюю, загинаю сторінки, обожнюю аромат книжки… Спочатку читаю першу і останню сторінки і вигадую, що між ними відбувається. Дивно, мабуть...
— Відзначають ваше вміння зберегти обличчя в різнопланових ролях. На відміну від розкручених колег, ви не втратили смаку до експерименту, ламаєте уявлення про амплуа. Яка роль у творчій кар’єрі найрадикальніша?
— Мабуть, «Любовні листи до Сталіна» у постановці Станіслава Мойсеєва. Вистава пройшла лише один сезон ще до другого Майдану. Там є трикутник: Булгаков, його дружина і Сталін. П’єсу написав викладач Мадридського університету математик Хуан Майорка, в ній висвітлено період, коли письменник не може відійти від телефону, бо чекає на дзвінок від Сталіна. Ця документальна сюрреалістична драма про те, як система здатна знищити художника і чим закінчується загравання з владою, коли ми хочемо стати придворними поетами, артистами. Мій вчитель Петро Семенович Чайковський — високої культури людина — казав, що буржуазія ніколи не любила театр, бо театр може сказати алегорією, метафорою правду. А в нас у владі весь час ті, хто правди боїться. Ви спитайте політиків, коли востаннє ходили до театру і які жанри їх приваблюють.
— Прима Молодого театру Тамара Яценко бравірувала мені, що не була заслуженою, а зразу стала народною. У вас є міжнародні нагороди, а ви досі без звань. Чому?
— Тамару всі знають і впізнають без приставки «народна». Правильно було зроблено в Грузії та Прибалтиці, коли відмовилися від цього радянського пережитку. У деяких митців це перетворюється на марафон: отримали «заслуженого», через п’ять років треба мати «народного». У мене є міжнародні відзнаки, і мені достатньо. Це важливіше, ніж звання, носії яких іноді дискредитують Україну. Я багато разів чула: «Твій чоловік керував театром і не міг влаштувати тобі звання?» Влаштувати, домовитися, купити? Це все не до мене. В артистичному середовищі, напевно, лише Олег Скрипка відмовився від звання. Для мене дивно, що ми на Майдані говорили про нові цінності, а повернулися до радянських. Цей совок ніяк у країні не зникне, як вірус. І заради чого? Заради надбавки до зарплатні? Кожен київський артист, хто його має, може заробити своєю роботою за півдня на знімальному майданчику. А якщо не може, то такий це артист.
— Ви вважаєте театр мистецтвом елітарним, роль має нести глибину і зміст. А як розважаєтесь?
— Театр — єдина установа, де людина може працювати душею, серцем і головою. Її треба до цього спонукати: «Не позволяй душе лениться». І добре, і погано, що в нас є репертуарний театр, який може собі дозволити ставити вистави не заради каси. Коли театр перетворюється на заробітчанство — сумно і прикро. Я розважаюся подорожами і спілкуванням з друзями. Обожнюю танцювати — це також порятунок від розчарувань і зневіри. Акторський робочий інструмент — душа, серце і голова. Вони теж потребують ремонту, нової енергії. Друзі рятують мене нашим обміном енергіями. Іноді треба зануритись у самотність, помовчати з кавою. Цілий день можу так провести у своїй мушлі. Не займаюся спортом, я балетна дівчинка — треную свої м’язи під красиву музику. Торік моя приятелька Світлана Марченко організувала «Балет для дорослих». З вересня ходитиму на заняття, бо дуже цього бажаю. І не заради фізичної форми, а заради радості серця. Григорій Сковорода писав про необхідність цього для життя людського. Подорожі хоча б на 2-3 дні мене теж відновлюють. Вразили Барселона, Амстердам, грецький острів Скопелос. Грузія завжди надихає — повертаюся звідти новою людиною.
— Мені заздрість не притаманна. Існує і жіноча дружба, і акторська — за умови, що амбіції професійні її не затьмарюють. Хочеш перевірити акторську дружбу — нехай призначать на одну роль із подругою. Боротьба за роль починається навіть підсвідомо. Я маю унікальну актрису-партнерку з найкращих і наймолодших часів нашого становлення в професії. З Ольгою Радчук ми грали ті самі ролі. Стосовно фільму про мене… Це не моя ініціатива, ідея виникла в Тараса Коцюби, який на другому курсі кінорежисури мав завдання створити фільм-портрет про будь-яку професію. Тарас зрозумів, що в 10 хвилин мою історію не вмонтує, і відзняв мене на репетиції «Четвертої сестри». За роль я отримала «Київську пектораль», яку після вистави на сцені вручила депутатові Анатолію Євлахову. Він придбав її, бо я виставила статуетку на аукціон, щоб допомогти пораненим хлопцям. 1000 доларів пішли бійцеві із Запоріжжя Івану Кушнерову, бо лишився без рук, ніг і очей у свої 26 років. А саму «Пектораль» депутат мені благородно повернув.
— У «Четвертій сестрі» ваша героїня каже, що в нашій країні в пошані тільки курви і бандити. Може, щоб змінити Україну, варто піти в політику? Адже ви маєте яскравий громадянський темперамент і авторитет як волонтер і благодійниця.
— Є громадянський темперамент, але в політику не збираюся. Після Майдану стався величезний обман з політиками. Я сміливо висловлюю свою позицію, а тоді в мене не буде такої свободи. Політики в Україні — найзалежніші люди. У політиці лицемірства більше, ніж у театрі.
— Ви живете у столиці на Батиєвій горі, де чути солов’я, ви самі створювали дизайн просторої квартири. Мені здається, що ви дизайнер всього свого життя.
— Я дизайнер своєї акторської суті й оточення. Щодо одягу, то з дитинства потрапила в той період нашої історії, коли в магазинах нічого не було і на вулиці панував одноманітний інкубатор. Свій стиль собі сама створювала. Шила одяг за допомогою мами. Щодо образу персонажів, то в театрі працюю з талановитими художниками по костюмах і сценографами, які допомагають мені знайти образ ролі. У «Четвертій сестрі» майже в кожного актора є щось із моєї хати: у Генерала — військова форма мого тата, у бандита — американські шорти моєї сестри, навіть взуття, що погриз мій песик Бетсі. А про власну ексклюзивну сукню від Вікторії Гресь, у якій я граю, вже можна зняти фільм. У ній колись і в пологовому була. В одяг для кіноролей я значно більше вкладаю свого. Можу щось купити, зафактурити — порізати, порвати. Їду на зйомки із сумками, як на вокзал. Костюм — це друга шкіра. Спочатку бачу людину, яку граю, серед інших людей: як вона ходить, чи є якась вада, якась родзинка, який має голос. За тиждень до прем’єри в театрі збираю всі пазли.
— Головний режисер Молодого театру Андрій Білоус вбачає основним у професії режисера програмування глядача. Коли я грав у фільмі, режисер сказала мені: ти просто будь перед камерою. А в актриси на сцені що головне перед глядачем?
— Просто будь? Це найважче. Зіграти все, не граючи нічого. У цьому слові «будь» багато чого приховано. Можна «бути», коли маєш багаж душі, чесність, правдивість… Мені як актрисі важливо, аби мені вірили і мій біль розділяли зі мною. Глядачеві, який приходить у театр, бажаю працювати разом зі мною. Душа в театрі працює, очищається. Якщо до такого моменту в чиємусь житті я була причетна, то це найважливіше в моєму професійному існуванні.
— Що треба зробити, щоб не боятися старості?
— Не думати про старість, постійно навчатися. Можна в 20 років бути старою, а в 90 молодою. Не втрачайте дитячого сприйняття світу. Я не відчуваю віку, здається, що трохи навчилася жити, бо відчуваю досвід. Не хочу втратити вміння дивуватися, відкривати щось нове. Мені цікаво жити.
— Про що я не спитав?
— Про Квітку Цісик. Я досі шукаю і чекаю на матеріал про неї. Нема ні сценарію, ні фінансування. Усе лише на стадії ідеї. Серед моїх друзів є кілька кінорежисерів, які обожнюють Квітку, і, можливо, треба створити нам усім фільм «Квітко, я люблю тебе».
— Найвідоміша ваша роль у фільмі «Гніздо горлиці» Тараса Ткаченка, який нині адаптує нагороджений в Індії та Німеччині фільм до серіального перегляду. Навіть у Росії, де ви припинили зніматися з 2014 року, в інтернеті здебільшого добрі відгуки про вас як актрису. Як вважаєте, колись наладяться відносини між нашими державами?
— Не ми розпочали війну. Росія, як правонаступниця СРСР, не має сміливості визнати сталінські репресії злочином і покаятися, як це зробила Німеччина після Другої світової. У Росії ставлять пам’ятники тиранам. Суспільство підтримує це активно або мовчанням, байдужістю, страхом плодить нові злочини проти людства. Не треба принижувати мою націю, мою країну... Жодну націю і країну! Для початку треба випустити з російської в’язниці українського кінорежисера Олега Сенцова і всіх незаконно заарештованих і полонених. Під час війни я не згодна на компроміси. Я не відчуваю ненависті навіть до тих, хто робив мені боляче. У мене велике нерозуміння: як могла статися в ХХІ столітті війна між нами? Я мрію про мир. Та не ми повинні шукати шляхи примирення.
Георгій-Григорій ПИЛИПЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Римма ЗЮБІНА. Народилася 1971 року в Ужгороді. Закінчила Київський інститут культури в 1994 р. Актриса Молодого театру. Зіграла в кіно і на телебаченні близько 90 ролей. Виборола кілька нагород, зокрема за ролі у виставах «Дядя Ваня» за А. Чеховим, «Право на любов» за О. Островським, «Четверта сестра» за Я. Гловацьким. Пишається цьогорічною кіновідзнакою за головну роль у фільмі «Гніздо горлиці». Займається волонтерством в АТО і благодійністю, опікуючись хворими дітьми. УК: Ви ламаєте стереотип, що дружба між жінками-актрисами, а це жінка в кубі, неможлива. Про вас знято документальний фільм «По колу». Заздрість подруг і колег не заважає?