Актриса 
НаталяСУМСЬКА 

Народна артистка України Наталя Сумська з тих актрис, які не втомлюються дивувати своєю творчою енергією і акторськими сюрпризами. Її вистачає і на академічний театр, і на серйозну антрепризу. Вона завжди готова на кінозйомки, телевізійні цикли, запис радіопрограм і озвучування закордонних фільмів. А ще на велику дружну сім’ю, берегинею якої є. Як і янголом-охоронцем свого знаменитого чоловіка — актора Анатолія Хостікоєва. Із Наталею В’ячеславівною ми зустрілися одразу після недавньої церемонії нагородження театральною премією «Київська пектораль», де вона вручала її колегам.

— Наталю, у вас є вже дві «Пекторалі» за кращі жіночі ролі?

— Так, за ролі у виставах «Три сестри» і «Грек Зорба», мене також висували за Жанну Д’Арк. А загалом у нашій родині вже із десяток нагород. Премії, поза сумнівом, підвищують статус акторської професії, яка насправді вже просто стала способом життя.

—  І про це ви  пишете в книжці, присвяченій творчості вашого чоловіка Анатолія Хостікоєва?

— Так, вона вийшла до його недавнього ювілею. Ну чим здивувати такого майстра? Несподіваним сюрпризом. Так і сталося. І коли на творчому вечорі йому піднесли на підпис цю книжку, він розгубився, не знаючи, що повинен підписувати. А вже вранці зрозумів, що це таке.

Люди, зазирнувши в книжку, відчують, як жилося нам, акторам, ці 30 років, що це за епоха. Адже зазвичай пишуть про акторів, які вже давно пішли з життя. А я хочу, поки ми є на світі, самим озирнутися, що зроблено. І, оскільки я партнер Анатолія Георгійовича, багато простояла з ним на сцені, то маю право все описувати і ставити акцент на професії, на ролях.

Книжка так і називається: «Анатолій Хостікоєв. Головна роль». Нас із журналістом Ганною Шерман, фактично біографом Анатолія, чекала велика робота, бо лише архівів — чотири здоровенні коробки. Я ще додала свої спогади і власний погляд на митця.

—  Ваше розуміння театру і театральної родини з народження?

— Так, я народилася і зросла в родині акторів. І тому завжди бачила, як вони розуміють одне одного, і як їх об’єднує професія. Скільки щирості вони подарували глядачам у львівському, полтавському, запорізькому театрах! У них такий список головних ролей, що я, може, й не дотягнуся.

—  Вам щастило, бо ще в театральному інституті вас готували до статусу провідної актриси.

— Це лише мало такий вигляд. Нині Мельпомена набагато щедріша до молодих акторів. Свого часу я не отримувала головних ролей у керівника свого курсу. Більшою мірою мене виховував і працював зі мною до ночі наш другий педагог — Олександр Ціановський. А в дипломній виставі я була у другорядній віковій ролі. Довелося довгенько почекати, потерпіти, допоки мене побачили в головних ролях. А бувало й так, що за наказом призначали на них, але зіграти не судилося — чомусь віддавали перевагу іншим. І тут не варто ображатися, просто на цей період треба зайнятися чимось. У ті перші роки мені щастило в кіно.

— Там ви дебютували у класичній «Наталці Полтавці»?

— У «Наталці» режисер також бачив іншу актрису. А потім через багато років в інтерв’ю із другою режисеркою фільму прочитала, що, виявляється, вона дуже хотіла, аби Наталку грала її тезка — молода актриса Сумська. Та режисер не хотів, і вона заявила, що якщо не буде цієї актриси, то вона піде з фільму. Я цього не знала.

На цю роль тоді мене порекомендувала актриса також з іменем Наталя — велика Ужвій. У театрі якраз кіногрупа шукала актрису для проб. «Навіщо шукати? Ось вона стоїть», — сказала Наталя Михайлівна і показала на мене. Одне слово, це збіг багатьох обставин. Але тішуся, що я національна, українська актриса.

За Радянського Союзу ми багато їздили на зйомки і на Свердловську кіностудію, і «Мосфільм», і «Ленфільм». І мені часто закидали: «Щось у вас не так. Дуже яскраво виражена українська національність!» Тобто я не підпадала під категорію радянської актриси, а тим паче російської. На щастя, вдома вийшло багато картин: «Гори димлять», «Державний кордон», «Устим Кармалюк». 

—  Ви з Анатолієм Хостікоєвим ще встигли попрацювати із класиками українського кіно?

— Анатолій часто згадує, як мудро Іван Миколайчук зробив вибір між акторами, коли на головну роль Клима Синиці у «Вавилоні-ХХ» пробувався і Анатолій, і Лесь Сердюк. І мене трішки зачепило цим крилом, і довелося попрацювати з Іваном Миколайчуком. Я тоді бігала коридорами студії імені О. Довженка, й Іван Миколайчук інколи говорив: «Мала, чекай, я тебе хотів туди…» І знайшов мені роль у фільмі «Така довга, така пізня осінь», де я грала суперницю героїні, що без взаємності закохана в героя. У героїв самого Івана майже немає щасливого кохання, і він своїм стражденним серцем умів це показати. Я його розуміла, мені було цікаво стежити, як він веде свою тему.

А ще було щастя познайомитися з Леонідом Биковим. Він хотів зі мною зробити якісь кінопроби. Не судилося. І так трапилося, що він трагічно загинув саме біля того села, де народилася моя мама актриса Ганна Опанасенко-Сумська. І при нагоді вона попросила людей, від яких це залежало, на місці аварії, де не було пам’ятника Леонідові Бикову, його поставити. І маму послухали. Бо велике діло — пам’ять.

—  До слова, ваші батьки працювали в кількох театрах, а  ви — в одному. Не було бажання щось змінити? У Львів вас не кликали?

— Після інституту запрошення чекала зі Львова, але воно не надійшло. Запросили в Київ. І краще йти туди, де ти потрібен і де тебе люблять.

Загалом ця формула існування в театрі корисна. Коли мене люблять, можу творити дива: розправляються крила, і я злітаю. Якщо ні, то смиренно складаю крила і відходжу вбік. І таке було. А справжнім осяянням була жар-птиця в образі Анатолія Хостікоєва. Наша перша дуетна робота — в «Білій вороні».

—  «Біла ворона» була відкриттям нового жанру в українському театрі. Можливо, музичний театр втратив вас як співочу актрису?

— У нас актори драмтеатру і кіно та співаки естради були роз’єднані. Саме з 1990-х і почалося… 1992 року я спробувала себе на фестивалі популярної музики «Марія» у Трускавці. І зовсім несподівано для себе злетіла на Олімп естради. Але треба було обирати між популярною, естрадною музикою і театром. Останній, звісно, переміг. Але час від часу долучаюся до співу на публіці.

 — Гадаю, аби в авторів «Білої ворони» не було такої співочої актриси, як Наталя Сумська, то не було б і самої вистави?

— Це не так. Але я зініціювала цю виставу. Якось поїхала до батьків, які тоді працювали в Полтаві. Увечері зайшла в місцевий театр подивитися виставу «Біла ворона». І… приміряла її на себе. Окрилена, поїхала в Київ і розповіла про це нашому художньому керівникові Сергієві Володимировичу Данченку. Не одразу, але він прийняв мою пропозицію. Хоч виключного права на головну роль мені ніхто не надавав. Анатолій придумав багато сцен, які стали ключовими. І Сергій Володимирович радо приймав нашу акторську домашню роботу. Вистава міцно проросла в репертуарі — йшла 10 років, аж допоки у нас не народився син.

—  Як син Славко потрапив у «Білу ворону-2», яка через 13 років одержала нове звучання?

— Часто в мистецтві звертаються до тих назв, які були раніше. А 2004 року були буремні часи. І коли ми знову взяли цей волелюбний твір уже у компанію «Бенюк і Хостікоєв», то головним був авторський акцент «лідер і народ». Тема ж «Білої ворони» франківців 1990-х була особистості жінки й чоловіка — хто кого зраджує, хто обирає соціальне життя, а хто й пристрасне, людське. У цю постановку Анатолій ввів малого Славка, якому було тоді шість років. І це стало ключем до римейку вистави: саме через світогляд сприйняття дитини можна знову зайти у простір 500-річної давності.

— Залучили Славка випадково. Анатолій розповідав синові, що ми хочемо зробити виставу, а той запитував: «А хто? А про що? А хто така Жанна Д’Арк?» І весь цей текст увійшов у виставу. Тобто хід підказало саме життя.

Цю виставу записало телебачення, де, до речі, був один нюанс. Того вечора син з’їв щось, і до кінця вистави у нього була температура 39. Але він грав, нікому нічого не сказавши, і виконав усю роль. Ми це йому інколи нагадуємо: «Дивись, ось яким має бути актор!» Після закінчення вистави всі поїхали святкувати прем’єру, а я поночі повезла дитину в лікарню.

Наша «Біла ворона-2» й досі йде, але з часом змінилося четверо хлопчиків, бо діти швидко дорослішають.

—  Чи не хочете повторити родинний склад першої вистави «Сеньйор з вищого світу» компанії «Бенюк і Хостікоєв»?

— Недаремно кажуть «Двічі в ту саму річку не ввійдеш». Між іншим, саме цього року виповнюється 10 років практичного існування нашої театральної компанії. Хоч вона започаткована роками раніше, але фактично активна робота почалася 2003-го. І це наш улюблений термін: по 10 років ідуть наші вистави і 10 років театральній компанії. Це фактично єдина постійна антреприза в Україні.

Я, звісно, хотіла б, щоб діти продовжували нашу театральну працю. Та час, який настав, докорінно інший. Він дуже відрізняється від нашого наївного, чистого часу 1970-х, коли ми увійшли в студентство. Визначальними були лише душевні критерії, начитаність і ерудиція. А нині кардинально інші пріоритети: у кого який комп’ютер тощо. І переробити сучасного молодого початківця вкрай важко. Найголовніша умова існування в мистецтві — особисте бажання людини.

—  Закінчується український дубляж нового копродукційного фільму «Параджанов». Ви там віддаєте свій голос кільком героїням. Що для вас робота за кадром?

— Ще одна роль, і мені байдуже, що вона лише звучить. Тому на дубляжі інколи прошу: «Дайте мені й другу роль». Прагнення зумовлює голод акторської роботи. Не вистачає роботи в театрі — то я хоч там пограю.

—  Те саме було й на телебаченні, коли ви вели «Ключовий момент»?

— Ток-шоу — це був прорив. Перші проби проводили різні режисери, кожен з яких тягнув мене у свій бік: треба так, а це інакше. Поки я сама не зрозуміла: не треба зображувати ведучу, а залишатися собою.

—  Як часто спілкуєтеся з мамою?

— Щоранку. Мама живе всіма нашими з Олею подіями, буднями, успіхами. І хоч вона певний час ностальгувала за театром, нині живе нами, онуками і вже нарешті правнучкою — дворічною Лєрочкою, дочкою моєї дочки Даші. Ще дуже рано говорити, але вона така активна, артистична. Коли вручали театральну премію за дитячу виставу, вкотре подумала про те, що хочу повести її до лялькового театру.

Галина ЦИМБАЛ 
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Наталя СУМСЬКА. Народилася 22 квітня 1956 року на Київщині.  Закінчила Київський державний інститут театрального мистецтва ім.І.Карпенка-Карого. З 1977 року – актриса Національного академічного театру ім. Івана Франка. Народна артистка України.