Валентина ДАВИДЕНКО
для «Урядового кур’єра»
ЮВІЛЕЙ. «Ковчег акторських ролей» — одна з живописних робіт актриси Лариси Кадочникової, яку вона представила на своїй персональній виставці в галереї «Атрибут». Що то за ролі, зібрані в уявнім ковчезі? Мабуть, ще не зіграні, бо і виставка народної артистки України, народної артистки Росії, лауреата Національної премії ім. Т. Г. Шевченка має назву «Світ моїх марень і мрій». Актриса і художниця далі грає для нас свої омріяні ролі, витворюючи іншу реальність уже олівцем і пензлем.
Живі замальовки, зроблені під час зйомок фільмів, які увійшли до скарбниці світового кіномистецтва — «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Криниця для спраглих», повертають нас до творення вітчизняного поетичного кіно, образів видатних режисерів і акторів, які були поруч із талановитою артисткою, — Юрія Іллєнка, Сергія Параджанова, Івана Миколайчука. Тож Лариса Кадочникова створює, можливо, живописну галерею тих образів і сюжетів, які могла б ще реалізовувати на сцені і в кіно. Тому в нашій розмові однаково перепліталися теми образотворчого і кіномистецтва.
— Ларисо Валентинівно, у ваших картинах ще живе час романтики, мрії, де сцена кинула свої місточки в життя, і персонажів із «Ковчега акторських ролей» знайдеш, навіть простуючи Хрещатиком. Ми всі ніби затлумлені життям, а насправді кожна людина живе в своєму театрику ролей і драм, сама собі висповідується, і тільки дуже проникливі артисти винесуть шепіт той на сцену. Ви це зробили і як актриса, і як художник.
— Якби я не займалася цим, не малювала, то щось би інше придумала. Бо настільки складна акторська професія, наскільки залежиш від усього і всіх — режисера, сценариста, оператора. У важкі хвилини, а їх багато в актора, я беру аркуш і починаю малювати. І ті, не зіграні мною ролі, передаються в картинах. У цьому є почуття, пристрасть, любов, ненависть. Тому ці картини живі. Мені всі кажуть, що роботи дуже позитивно впливають на глядача.
— Ходять уже легенди про вашу вічну молодість. Але вона є і у ваших полотнах. Я коли подивилася виставку, подумала: автор — вічна дівчинка на гойдалці. Ви на тій гойдалці літаєте в свої світи — то вишню стиглу зірвете, то підглянете якусь карпатську верховину, де двоє зустрілися. А чим навіяні ці сюжети?
"Ковчег акторських ролей": у кожної людини свій театр життєвих драм і комедій
— Мій педагог у ВДІКу завжди казав, що актор повинен залишатися дитиною. Оце дитинство треба зберегти на все життя: не злість, не заздрість, а саме дитинство і доброту. Це мені притаманно, і я намагаюся це переносити в свої роботи. З одного боку, дуже наївно, а з іншого, як мені здається, дуже багато філософії. Тому що і наївність почуттів, і життєва дорога, які я пройшла, дуже складні, як в особистому плані, так і в творчому. Я ж працювала три роки в театрі «Современник» і сама пішла з театру, познайомившись із Параджановим та Іллєнком. Переїхала в Україну й закохалася в неї. Це досить сміливий крок, бо в 20 років здається, що завжди можна повернутися і грати в такому театрі. Але життя все поставило на свої місця. І ось цей мій вихід на живопис. Гадаю, що приношу людям і зі сцени добро, і своїми малюнками. Тому що нині в світі багато зла, заздрощів, жорстокості — якщо зануритися в це, то страшно жити.
— Мабуть, справді треба розпросторювати атмосферу гармонійну, для життєдіяльності власної, своїх друзів і навіть незнайомих людей, які потраплять в енергетику ваших картин. Повертаючись до витоків вашого образотворчого мистецтва — у вас була дружба з Іллею Глазуновим, чи справило це враження на формування вас як художниці?
У світі марень і мрій актриси тюльпани є передвісниками весняного настрою
— Мабуть, так. Коли вперше прийшла на його виставку, вона мене вразила. Особливо картини на тему Достоєвського. Художник тоді був популярним, його виставки проходили з великим успіхом, крім того, він сильна, владна людина. Ілля Глазунов, звичайно, вплинув на мене, привчив розуміти хорошу літературу, живопис, класичну музику. А ще він зробив з мене дуже хорошу актрису. Серйозне ставлення до мистецтва, культури, розуміння трагізму і життєрадісності — те, що в інституті не набудеш, бо педагогам завжди ніколи. А ця людина, значно старша за мене, навчила цьому. Я йому дуже вдячна.
— І ось із радянської столиці ви потрапляєте в інше середовище — карпатської магії, середовище, не зовсім і зрозуміле для молодої актриси «Современника»…
— Справді, після «Современника» дуже важко було перейти на таку режисуру і кіно, як у Параджанова. Це ж він, побачивши мене, сказав: «Це — Марічка». Так і сталася вся та історія: пішла з театру, переїхала до Києва. І ми одразу ж поїхали в Карпати. Уявляєте собі, міська дівчина, яка грає в провідному столичному театрі, її запрошують до Голлівуда, та, звісно ж, не відпускають. І ось приїхали ми в Карпати. Поруч такі унікальні люди: прекрасний оператор Іллєнко, чудовий художник Якутович. Я опинилася в світі божественної краси, де люди з дивовижною співучою мовою. Мені так і видавалося: люди ідуть і співають, чомусь усі вітаються, хоч і незнайомі, і так співуче. Я була зачарована цим світом, горами, людьми — красивими, доброзичливими. Москва — це зовсім інший світ, жорсткий, там кожен живе своїм життям. А тут замилування і щирість.
Почалися зйомки. І коли прийшов перший відзнятий матеріал, Параджанов запросив нас усіх на перегляд. Це були дублі, з яких важко щось збагнути, і мені здалося, що все таке перебільшено красиве. А мене ж учили жорсткості: чорно-біле кіно! Я розчарована вийшла з перегляду і сказала про це своєму чоловіку Юрію Іллєнку. Та він попросив: почекай, це тільки початок. Однак я сказала, що в такому кіно зніматися не буду, і оголосила про це Параджанову. У нього потемніло лице.
Я збираюся від’їжджати, а зйомки ж тривають. Викликають актрису Аллу Бабенко (вона тепер режисер), почалися проби. Якось надвечір я побачила її в кадрі: з величезними красивими очима, в костюмі Марічки. І раптом через цей кадр щось мені відкрилося, ніби Господь дав зрозуміти: це ж буде велике кіно.
Невдовзі прийшов новий відзнятий матеріал, і я бачу такої краси кадри, краси могутньої, карпатської, емоційно-колористичної — просто фантастичні. І все рухоме якоюсь чоловічою силою тією карпатською, Іван Миколайчук грає неперевершено. Я сказала чоловікові: «Як на мене, геніальне кіно!». А він мені: «То ми залишаємося?» Кажу: «Так, залишаємося».
— І потім цей фільм скільки країн обійшов!
— Мабуть, увесь світ. Я бачила, як вставав величезний зал в Аргентині, де було повно кінозірок. Всі ніби знали, де сиділи ми з Іваном Миколайчуком, і кинулися до нас. Ми тиждень там були зірками і відчули, що привезли фільм, який принесе славу Україні, уславить геній Параджанова і внесе його ім’я до двадцятки кращих режисерів світу.
— Відчуваю, що ці враження залишилися назавжди у вашому серці, бо дух карпатського краю наповнює й донині ваші полотна.
— Я під час зйомок завжди малювала, Карпати залишили великий слід у душі. Два своїх полотна передала до музею «Тіні забутих предків». Є в мене замальовки, зроблені під час зйомок фільму «Білий птах з чорною ознакою».
— Ваші найближчі друзі, актори, режисери, мабуть, мають ваші картини?
— Роман Балаян, з яким я не працювала в кіно, а мріяла про це, на одній із виставок купив мою роботу. Хотіла йому подарувати, а він сказав: «Я куплю». І ще виставки живопису дають радість спілкування. Це прекрасна якість, яка раніше була притаманна всім творчим людям. Ми збиралися частіше, оці сполучні творчі судини були наповнені, переливалися, підтримували, живили ідеями, раділи успіху одне одного. Нині, на жаль, цього дедалі менше, кожен живе в своєму закутку, з’явилося багато негативних якостей, заздрощів, навіть роздратування на чужий успіх. Цього раніше не було. Я б побажала всім любові не тільки до рідних, а й до чужих вам людей. Адже тільки це живить душу і дає відчуття щастя.
ДОСЬЄ «УК»
Лариса КАДОЧНИКОВА. Народилася 30 серпня 1937 року в Москві (Росія). Закінчила акторський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. Була актрисою Московського театру «Современник» у 1961–1964 роках, а з 1964 року — Київського театру російської драми імені Лесі Українки. Народна артистка України, лауреат Державної премії України імені Тараса Григоровича Шевченка.