Іде Україною Святий Миколай. Ось-ось постукає він у вашу оселю, аби подарунок вручити, радість свята запалити. Актор Тернопільського академічного драмтеатру імені Тараса Шевченка Михайло Безпалько вже понад 30 років виконує обов’язки Великого Дарувальника, а Дідом Морозом працює ледь не 65 років. 1 січня 2015-го він отримав сертифікат Національного реєстру рекордів України за найбільшу кількість Нових років в образі Діда Мороза. Торік став головним Святим Миколаєм нашої країни на відкритті ялинки на столичній Софійській площі.
До цьогорічних зимових святкувань Михайло БЕЗПАЛЬКО, безперечно, готовий. Перш ніж він одягне костюм Святого Миколая, візьме на рамена лантух з дарунками, попросили його розповісти про себе, про те, як втілює образи Великого Дарувальника й казкових персонажів — Діда Мороза і Морозенка.
— Михайле Антоновичу, ваша біографія свідчить, що земний шлях ви розпочали у Франції. Отже, там уперше отримали, за українською традицією, під подушку подарунок від Святого Миколая.
— Мій батько походив із Тернопільщини. У юності пройшов війну, полон. Коли повернувся на Галичину, не зміг знайти роботи. 1925 року подався на заробітки. До Латинської Америки йому не вдалося потрапити, тож блукав Європою. У Франції став спочатку працювати на шахті, а з часом — у фермерському господарстві. Сам фермер жив у Парижі, керувати фермою довірив моєму татові.
Згодом там батько зустрів своє кохання — Теклю, яка теж була заробітчанкою з Тернопілля. Побралися. Виховували троє дітей, я був наймолодший. У Франції закінчив перший клас. На мене чекав Тернопіль, адже тато вирішив повернутися з родиною додому. Не знаю, чи справді його замучила туга за рідним краєм, чи, може, радянська пропаганда подіяла. Адже більшовики привозили пшеницю у шовкових мішках, описували, яке золоте життя панує в їхній країні. Пригадую, фермер відмовляв батька від повернення в Союз, просив схаменутися. Та марно.
Рушили в далеку дорогу. Щойно опинилися на радянському боці, наші валізи поперекидали, порилися в усіх речах. Мама була завбачливою — коштовності зашила в одяг під пахву брата. Минав 1946 рік — післявоєння, руїни, їжі обмаль, тож споживали й лободу, замість цукру — моркву. Батьки оселилися в Тернополі, у селі не захотіли. Зате влітку відправляли мене у село до маминих рідних, пас там гусей.
Мама до самої смерті дуже дорікала батькові, що він повернувся на батьківщину, де вже правили комуністи. Мені було 11, коли вона назавжди покинула цей світ. На мене чекало ще гірше життя.
Батько одружився вдруге, мачуха була не прихильна до мене, тож зазнав від неї чимало болю і образ. Якось мені випало щиро порозмовляти з татом. Він тоді мене запитав, чи я теж не задоволений, що він вивіз сім’ю із Франції. Я відповів, що ні. Батько ж мені каже: «Я там чужий був».
— Стати актором прагнули з юних літ?
— Після закінчення семирічки навчання продовжив у вечірній школі. Вирішив іти працювати. Дуже хотілося стати токарем, але влаштувався на ремонтний завод учнем слюсаря. Потім вступив до збаразького училища, де здобував фах механізатора широкого профілю та слюсаря. Тоді багато хто їхав піднімати цілину. Я теж в училищі потрапив у так звану групу цілинників. Коли мали вирушати, саме захворів на виразку шлунка, потрапив до лікарні. Так залишився в Тернополі.
Одного разу мій приятель сказав, що при театрі в нашому місті відкрили студію й він іде на прослуховування. Попросив, аби я йшов з ним для підтримки. І ось у залі слухаю, як він демонструє власні таланти. До мене підійшов один з викладачів і поцікавився, чи можу прочитати якийсь вірш. «Звісно», — впевнено відповів. І взявся декламувати «Мені тринадцятий минало» Тараса Шевченка. Потім мені запропонували прочитати байку, заспівати пісню. Завдання виконав. І почув: «Завтра, юначе, чекаємо вас на заняттях». Отак зненацька став студійцем, а другові фортуна не всміхнулася.
Після закінчення студії у вересні 1957 року мене зарахували у штат театру, в якому працюю й нині. Ось так: мав бути трактористом, а став артистом.
— Коли вперше одягнули костюм Діда Мороза?
— Уперше став Дідом Морозом 19-річним. У театрі цю роль завжди виконував актор Іван Яроцький. Якось він сказав: «Напевно, вже відмовлюся від цього образу» — й дав мені прочитати текст. Послухав і зронив: «Готуйся завтра бути Дідом Морозом».
Так 1957 року я вперше одягнув костюм цього персонажа. Перші кроки були не дуже впевненими. Але я почав ходити на новорічні заходи, зживатися з роллю улюбленця малечі.
— Колись ви розповідали, що ваш Дід Мороз був в одязі Бориса Годунова.
— Було таке. Мене призвали на чинну військову службу, яку відбував на Уралі. У навчальному центрі організував хор, який виконував і українські пісні, зокрема «Реве та стогне Дніпр широкий», «Верховино, рідний краю», співав у будинку офіцерів. Мав навіть залишитися служити в ансамблі Уральського військового округу, але став на перепоні старшина, який ставився до мене не дуже привітно. У військовій частині знали, що я артист, і запропонували зіграти Діда Мороза на святі зими. Принесли мені костюм Бориса Годунова, бороду Чорномора, шубу з хутра норки та білки. Отаке вбрання мав тоді мій казковий персонаж.
— Цього року виступатимете в ролі Діда Мороза?
— Упродовж багатьох років читав вірші-побажання Діда Мороза, які спеціально для мене писали актор Іван Биков, поет Борис Демків, інші. Мою програму в радянські часи, звичайно, обговорювали й ухвалювали на художній раді театру. Торік я запропонував замість Діда Мороза український персонаж — Морозенка. Це підтримали, тож на авансцену виходить уже Морозенко, вітає дітей.
— Але спочатку тернопільських хлопчиків і дівчаток вітає все-таки Святий Миколай.
— Безперечно. Із 16 грудня він дітвору вітає з Миколаєм — славним святом.
— Цікаво, коли вперше ви вийшли перед дітьми в образі Святого Миколая.
— 1990 року вперше я одягнув убрання Святого Миколая. Тоді мене запросили в одну з тернопільських шкіл на вечорниці. Коли Україна відновила державну незалежність, мене частіше стали запрошувати саме в образі Святого Миколая. Тоді я звернувся до священників по консультацію. Настоятель Надставної церкви ПЦУ о. Дмитро Лисак порадив дітей не хрестити, на коліна не ставити, «Отче наш» не читати. «Маєте не Миколая грати, а від Миколая говорити. Як саме, подумайте, ви ж актор», — сказав тоді отець.
Щиро кажучи, щоб дійство було більш театралізованим, допомогли режисери. Коли виходжу до дітей, кажу: «Мир цьому дому! Я вітаю всіх малят, всіх, хто вибрав добрий шлях, тіштеся, радійте, діти, та горніться до освіти, не лінуйтеся, трудіться, менших за себе не ображайте». Наголошую й на інших настановах і вітаннях-побажаннях: «Пам’ятайте: ви всі діти українські, дбайте, щоб про вас завжди всюди добра слава йшла услід». Прошу, аби закарбували на весь вік заповіт Святого Миколая: «Робіть добро, робіть добро, добро до вас повернеться». Певна річ, окрім усіляких привітань, заводжу з малечею ігри, прошу відгадати загадки, разом співаємо, колядуємо.
— Подарунки ви, звісно, даруєте різноманітні. Знаю, часто серед них і медальки, які виготовили власноруч. Які випадки із вручення вас найбільше вразили?
— Найсумніше вручати подарунки в лікарнях. Проймають до глибини дитячі болі. Часом, коли виходив із палати, треба було навіть вживати заспокійливе. Пам’ятаю, як зайшов в одну з палат і побачив, що дитина лежить на витяжці. Нікого немає більше, лише мама сидить біля сина. Якось зумів опанувати себе, підійшов до недужого, почав вітати, дивлюся — мама плаче, а з нею й медперсонал. Зате дитина усміхається. Хіба ж це не щастя?! Вийшов із палати. Мама підбігла й хоче віддячити мені грішми. Кажу: «Ні, купите синові те, що він бажає».
Або на одному зі святкових заходів питаю, чи слухаються дітки батьків. А якась дитина показує на іншу й кричить: «Він з дитбудинку». У хлопчика одразу покотилися сльози, у мене ж — грудка у горлі. Дуже хотілося насварити інформатора, але втримався, покивав йому пальцем.
— Усі дітки вірять у Святого Миколая?
— Є такі, що кажуть: «Миколай же не ходить». Даю їм відповідь: «Так, я не Миколай, а його побратим. А Святий Миколай сказав усім своїм побратимам: «Летіть, браття, всі в Україну, Божих діток вітайте й повертайтеся». Побратими теж не можуть завітати до кожної дитини, тож є ще янголи-хоронителі, які літають, про вас дбають.
— Якісь несподіванки з вами траплялися, коли грали Святого Миколая чи Діда Мороза?
— Таких багато — і приємних, і неприємних — назбиралося за роки. Скажімо, якийсь зловмисник украв мій костюм Діда Мороза в одному з тернопільських кафе. Я приїхав у заклад завчасу, хотів повідомити, що вже тут, і залишив сумку в залі. Ця пригода святкового настрою, зрозуміло, не додала, а наступного дня пошив ще один костюм.
Було, украли патерицю. Вручив подарунки в родинному колі, потім ввійшов у ліфт і застряг, а мав ще захід в одній з організацій міста. Сів у куточку й задрімав. Через певний час двері відчинилися, а до початку новорічного дійства залишалося кілька хвилин. На щастя, таксі вчасно доправило мене на святкування.
— Чого бажаєте самі собі на свято Миколая, Новий рік?
— Моє багатство — це моє спілкування: ніхто не має стільки зустрічей під час новорічно-різдвяних свят із дорослими й малечею, як я. Для себе, для всіх українців маю на ці веселі та світлі зимові свята три побажання: сонця свободи у рідному краї, злагоди в кожному сімействі, миру Україні та на цілій планеті! Усім великим і маленьким зичу: будьте здоровенькі, на потіху всій родині і во славу Україні!
ДОСЬЄ «УК»
Михайло БЕЗПАЛЬКО. Народився 6 червня 1938 року в с. Тіні (неподалік м. Ліон, Франція). 1957-го закінчив першу театральну студію при Тернопільському драмтеатрі.
Акторський доробок — понад 300 сценічних робіт. 15 років викладав курс гримування актора в Тернопільському музучилищі (нині коледж) ім. С. Крушельницької. 1 січня 2015 року отримав сертифікат Національного реєстру рекордів України в номінації «За найбільшу кількість Нових років в образі Діда Мороза». 2017-го став «Людиною року» Тернопільщини. З 1957 року й досі — актор Тернопільського академічного драмтеатру ім. Т. Шевченка.