Актори — люд мандрівний. Тому назвати маленький і затишний Молодіжний театр, що причаївся у затінку старих дерев у центрі Чернігова, провінційним якось неправильно. Адже його трупа з успіхом гастролювала на  різних сценах. Та й у себе на традиційному щорічному фестивалі «Грудневі театральні вечори» за останні чверть століття яких тільки уславлених митців не приймала!  Директор—художній керівник театру заслужений діяч мистецтв України Геннадій Касьянов із задоволенням перераховує зіркові імена та театри, яких гостинно і щиро вітали чернігівські глядачі. То яка це провінційна сцена?! Тим більше, що на неї щодня виходять служителі Мельпомени, котрі знані і на міжнародному рівні. Зокрема, нещодавно лауреатом Міжнародної премії імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень» став улюбленець публіки Олексій Биш. Це у певному сенсі чернігівський П’єр Рішар — високий, худорлявий, магнетичний, чий і комізм, і драматизм — на зламі душі. Стало цікаво: а який він не в образі, а в житті?

Не без умислу прийшла до театральної зали на добру годину раніше: дуже вже хотілося поспостерігати за роботою акторів під час репетиції. Вони були мокрі. Весь час переривали дійство, аби повторити той чи той епізод. Емоційний Биш зривався з місця і сам показував, де і як треба стати партнерці і як повернутися та куди подивитися. Спокійна Любов Веселова, теж заслужена артистка України, будучи на одній професійній планці з Олексієм, незворушно реагувала на всі його зауваження, слухняно сприймаючи підказки.

—  Пане Олексію, гра була настільки реалістичною, що мені ніяк не вдавалося спіймати той момент, де закінчувалося спілкування акторів між собою в паузах і починалися слова вистави...

— Наша професія  учнівська. Це не принижує наших достоїнств як акторів, — сказав Олексій на початку розмови. — Самовдосконалюватися слід весь час. Але головне — почуття. Не люблю акторів-математиків, вони раціональні і правильні, а залу нудно. Ми ж виходимо на кін заради спілкування. Емоції потрібні! Я на виставах коліна розбиваю. Костюмери на планерці скаржаться: в Олексія знову штани продерлися… Але якщо цього вимагає мізансцена — пощади собі не даю.

— І все-таки сцена для вас, здається, — відносне поняття. Ви однаково натхненно граєте і Довженкового батька у сквері під відкритим небом, і бравого вояка на лісовій галявині біля партизанських землянок, і гетьмана Івана Мазепу в невеликому драматичному просторі художнього музею, і лікаря в короткометражному аматорському фільмі «Німб», і німецького офіцера в художньому фільмі «Московська сага». Вам тісно в рамках театру чи ви просто дуже активна людина?

— Я справді зростав активним. Таким, напевне, й лишився. Як і всі хлопчаки, був швидкий, бігав. У мами не склалося з особистим життям, і за батька мені була бабуся — дуже строга. Щоб вивчив уроки і нікуди не  дременув, вона, бувало, навіть рушником мене прив’язувала на місці. Ну й моїй непосидючості треба було дати вихід. Тож ходив до музичної школи, учився грати на баяні, співав у дитячому хорі, відвідував танцювальний гурток. Паралельно — легка атлетика, баскетбол, судномодельний гурток, гурток випалювання на фанері, футбол — наша команда, пам’ятаю, навіть за район виступала… І, звісно, сцена — спочатку табуретка під час родинних свят, потім шкільна, а коли збагнув, що це мене справді вабить, уже у старших класах прийшов до українського народного самодіяльного театру, який діяв у місті. Грав у багатьох п’єсах, та особливо запам’яталася роль Стецька у «Сватанні на Гончарівці». Художній керівник, колишня актриса Ніжинського драмтеатру Надія Старикова, підійшла до цього образу з дещо несподіваного ракурсу: а чому він, мовляв, має бути рудим, веснянкуватим, та малим, та товстим? А чому він не може довгим бути? І став!

— То звідти ваше прагнення креативно підходити навіть до зовсім невеличкої ролі?

— Я дозволю собі процитувати класику: немає маленьких ролей, є маленькі актори. Моїм режисером-педагогом у театральному училищі була Зоя Селенкова, учениця Бориса Захави, якого навчав сам великий Станіславський. Таких доленосних зустрічей у моєму житті було багато. Кожна з них чогось навчила. Маленька роль може зачепити не менше, ніж велика. Приміром, «Дерева вмирають стоячи» Алехандро Касони. Я граю мисливця. У нього всього кілька реплік, але який цікавий гумористичний персонаж! Він підкидає трофеї невдахам, аби ті думали, що самі влучили у кроликів і поверталися додому щасливими. Так і з глядачем: він іде до театру, бо хоче переживати ситуацію, яка в нього була або ще має статися. Я повинен зробити для нього маленьке потрясіння. Щоб він побачив того самого Биша, якого знає багато років, зовсім іншим. І водночас збагнув щось про себе самого. Оце я люблю — підкидати глядачеві «кроликів»!

— А чого не любите?

— Мені не подобаються мертві вистави, такі, знаєте: «Гей-гей!»  — а життя нема. Я теж можу гейкнути — голос добрий. Мене повинні почути і на останньому ряду, і на третьому балконі. Але я — за живий театр. Саме живою є, приміром, постановка нашого художнього керівника  Геннадія Касьянова ораторії на 9 голосів за поемою Тараса Шевченка «Гайдамаки». Мій герой — Гонта. Це такий згусток болю і терзань, коли він убиває своїх дітей-католиків. З одного боку, чинить не по-християнськи. З другого — за вірою стоїть твій народ. І зрадити його не можна. Мінімум руху, пюпітр. А мене глядач бачить великим планом, як у кіно. Не стрибаю, не штукарю, не комікую… Тільки голос, яким передаю почуття і персонажа, і Тараса Григоровича, і власні. Оце — живе…

—  На кожній виставі ви, якщо можна так сказати, одягаєте на себе образ героя. А потім – кінець. Завіса. Бувало почуття жалю за тим, що закінчилося?

— Та досить часто! Це ті вистави, які актори проживають на одному диханні з глядачем. Адже деякі речі взагалі не змінюються упродовж століть. Чому в наш інформаційний, комп’ютерний вік просунута молодь виходить з віртуальної реальності, щоб подивитися театральну, — ту ж виставу «За двома зайцями»? У нас вона тріумфально йде вже 20 років (18 з них я граю Голохвастова). Тому, що і меркантильних негідників «голохвастових», і щирих дурненьких «пронь прокопівних» вистачало в усі часи. А їхній суржик хіба не зустрічається нині? «З кого сміємося, панове? Із себе!». З тієї самої живучої причини сучасному глядачеві близький Чехов, який стає на захист аристократів духу, інтелігентних людей. Мій персонаж, приміром, Іван Петрович Войницький у виставі «Дядя Ваня» — це людина, яка поклала своє життя заради близьких. Інша річ, що це була ілюзія. Інша річ… Але він не зрадив насамперед собі. Лишився при своїх принципах і при тому продовжував любити людей. Мені це близьке.

— Деякі актори розповідають про те, як грають і поза сценою, у різних життєвих ситуаціях. З вами таке трапляється?

— Ні, це не для мене. У житті я такий як є. Скоріше навпаки — друзі і колеги мене розігрують, бо я дуже довірлива людина. Не можу грати в житті, бо надто серйозно до нього ставлюся. Взагалі маю гіперболізоване почуття правди, але не сприймаю такого поняття, як тільки  біле чи тільки чорне: розумію, що в кожній людині намішано різного. Про особистість говорять насамперед вчинки. Зоя  Селенкова, мій майстер, казала: «Брешеш у житті — збрешеш і на сцені». Люди приходять до глядацької зали за правдою почуттів. Вони мають вірити мені. Про це розповідаю і молодим акторам, і дітям, з якими працюю в  театральній студії при обласному педагогічному ліцеї для обдарованої сільської молоді. Завжди наголошую: в житті потрібно не грати, а спостерігати, збирати подробиці, характери, епізоди.  Накопичувати побачене і трансформувати на сцені.

—  Вам хотілося коли-небудь відмовитися від ролі? Отак: не моє! Не хочу!

— Мене вчили, що відмовлятися від ролі неетично. Ні, всі ми живі люди, і винятки можуть бути, але дуже рідко. Загалом, якщо образ не по зубах — це виклик професіоналізму актора. Якщо персонаж не подобається, перечитую текст ще раз і ще раз.  Шукаю за що зачепитися, як його подати, обговорюю це з режисером. Буває, якісь суб’єктивні сприйняття не дають побачити об’єктивну картину. Таке у мене було в «Камінному господареві», де грав Сганареля. Не давався він мені ніяк. Не любив цієї ролі, але чесно виконував. А потім приїздимо ми до Києва, граємо в Театрі на Подолі, і столичні газети пишуть захоплені відгуки. Буває і так.

—  Чому ви почали робити власні постановки? Виросли з актора і вам захотілося більшого? Чи це  ідеально, коли і ставиш, і граєш водночас?

— Інколи говорять, що актор не може бути режисером. На заперечення цієї думки існує багато прикладів. Візьмемо хоча б геніальний фільм «Покровські ворота», всі його люблять. Його режисер — Михайло Козаков, актор. Як непересічні режисери показали себе і Сергій Юрський та Ігор Кваша, теж актори! Таких прикладів багато. Мені пощастило — поки що мої постановки  прихильно сприймаються глядачем та колегами.

—  А за яку роботу цьогорічна премія імені Григорія Сковороди?

— Це нагорода за кілька циклів радіовистав. Радіотеатр нині не надто популярний серед акторів: обличчя не видно, а кров і піт  такі ж самі, як і на сцені. Мало хто вміє працювати з мікрофоном. Мені ж випала така нагода, це було цікаво, новий досвід. А головне — сподобалося слухачам, котрі слідкували за нашими  радіопередачами і активно на них відгукувалися.

— Не шкодуєте, що після навчання, одержавши запрошення у театри великих міст і навіть попрацювавши в деяких з них, поїхали у маленький Чернігів?

— Моє життя — моє становлення. Як казав Генрі Торо: пам’ятай, де твоє коріння, і не турбуйся про інші світи…

Євдокія ТЮТЮННИК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ "УК"

Олексій БИШ. Народився 28 квітня 1972 року в м. Нікополь на Дніпропетровщині. Закінчив Дніпропетровське  театральне училище. Працював у Рівненському обласному музично-драматичному театрі, у Львівському театрі Армії ПрикВО, Ніжинському  українському драматичному театрі ім. М. Коцюбинського. У Чернігівському молодіжному театрі працює з 1994 року. Зіграв понад 50 ролей української, російської, зарубіжної класики та сучасної драматургії різних країн. Має більше десятка режисерських робіт, котрі неодноразово були нагороджені дипломами міжнародних театральних фестивалів. Лауреат Всеукраїнського молодіжного фестивалю «Перлини сезону» (м. Київ) у жанрі гумору та сатири.