Що може бути спільного між мультфільмом «Снігова Королева» і комедійним бойовиком (самі творці визначають його як жорстку комедію) «Соловей-розбійник»? Тільки талант Івана Охлобистіна, який органічно вписався в такі різні жанри. Відомий актор представив у Києві одразу дві кінопрем’єри року, що минає, за своєю участю. Про тонкощі роботи над своїми персонажами актор розказав «УК».
— Ви сказали, що не любите свого мультяшного персонажа. Чому?
— Коли мене запросили озвучити мультфільм, я, звичайно, розумів, що принцесу мені не довірять. Нічого не поробиш, таких асоціацій ні в кого не виникає. Зате довірили гобліна! Правду кажучи, він мені не подобається досі. І викликає негативні асоціації. Мерзенна істота! А мій голос, на жаль, підходить. Хоч у творців мультика це улюблений персонаж. Розумію їх, адже підсвідомо ми всі діти, всередині кожного з нас є улюблена іграшка, якийсь спогад. І значна частка цих спогадів — мультфільми.
— Який ваш улюблений із дитинства мультик?
— Досі згадую, як біг і просив трактор «Беларусь» підвезти додому — щоб устигнути на «Врунгеля». Це було для мене щастя. А що ще з дитинства згадується приємного? Суботній ранок, у школу йти не треба, ти — під пуховою ковдрою, скоро підеш гуляти, з кухні пахне пирогами, бити тебе ні за що, все гаразд — невдовзі Новий рік і 1 Травня водночас. Ось це відчуття бездонного дитячого щастя може викликати тільки добрий мистецький продукт — мультфільм.
— А сам процес створення мультфільму вам сподобався?
— Створення мультфільму — дуже трудомісткий процес, іноді займає 3—4 роки. Так можуть працювати тільки фанати. Мені дуже подобається озвучувати мультики, сподіваюся, що це стане моїм підробітком на старості. Не думаю, що вдасться завжди утримувати звання мужчини року (за версією журналу «Гламур») — сили закінчуються. Проте дуже хочеться стати досвідченим і ледачим. Я й тепер половину звуків лінуюся вимовляти, а коли половина, що залишилася, випаде, говоритиму, як дельфін.
— Головне, щоб казки не закінчувалися…
— Казок забагато не буває. Як багатодітний батько знаю, що діти можуть дивитися мультик, який уподобали, цілий місяць. Якби гроші мали властивість з’являтися від кількості переглядів дітьми мультиків, ми були б безмежно багаті. А фільмів мало. Мої діти переглянули всі радянські мультики (і досі вважаю, що кращих за них нема). І щойно з’являється новий мультяшний продукт, ідемо дивитися всією сім’єю. Якісь не пішли, наприклад «Мадагаскар-3» — банальщина, а «Льодовиковий період», ця Білка з горіхом — воля до життя, і скунси — це культура моєї сім’ї. І якщо мені випадає нагода озвучити мультфільм, вважаю це за честь.
— А нова казка про Снігову Королеву, на ваш погляд, вдалася?
— Щодо цього фільму можу бути необ’єктивним, але скажу напевне: з’являється ще один мультик, і це добре. Ми скучили за казкою. Тому що в серйозному дорослому творі є потайний зміст, і ти зметикуєш, що автори мали на увазі. А мультик потайного змісту не передбачає: там герой — це герой, негідник — негідник, підступність — підступність. Там усе по-чесному. Це ідеальний світ для ідеальних людей, тобто дітей.
— Не хотіли б самі написати казку?
— Письменників багато, а казкарів можна на пальцях перелічити. Кого ми знаємо? Брати Грімм, Андерсен, Астрид Ліндгрен, ще 2—3 імені. Казки, вважаю, — це літературна вершина, як і дитячі пісні, до слова. Усе, пов’язане з дитинством, не терпить брехні й нещирості. Тому, мабуть, складно їх писати. Моя ж писанина — фентезі. Мені цей світ комфортний. Загалом він близький до казки, і в ідеалі я був би щасливий, якби в мене вийшло писати для дітей.
— У фільмі ви не тільки зіграли головну роль, а й самі написали сценарій і стали продюсером. Чому не стали ще й режисером?
— Я поганий режисер. І це не кокетство. В мені нема нічого переможного, нічого від царя Агамемнона. У часи Пунічних війн я був би лучником-контрактником, а в сучасній армії — снайпером. А очолювати військо — це не моє. У дзвінкі 1990-ті спробував бути режисером. Тоді грошей було багато, роботи теж, і врешті від перевтоми я трохи не помер. Нині так широко жити не вміють. Врешті я вирішив, що режисура — не моє, а письменництво — саме для мене.
— Ви визначили жанр фільму як жорстку комедію. Що хотіли цим сказати?
— Стрічка «Соловей-розбійник» — це спроба повернути академічні стандарти радянського кіно в російський кінематограф. Щоб гумор був не нижчим за пояс. Інакше це не смішно, скоріше плакати хочеться, якщо зазирнути нижче за пояс. У фільмі повинні бути залізобетонний сюжет, хороші діалоги і правильно підібрані актори. Оскільки це бойовик, крові має бути дуже багато — так багато, щоб глядач одразу зрозумів, що це не кров, а сік журавлини. Скажу передусім, що фільм потрібно дивитися двічі: він як зелений чай — після другого заварювання тільки розкривається. Від першого перегляду матимете екстатичне задоволення, а від другого — усвідомите себе. Згадаєте мене, коли дивитиметеся фільм удруге! (Сміється).
— Чому все-таки головний герой — розбійник?
— Хто такий розбійник? Людина, яка може бути спершу й нехороша, але надалі змушена представляти інтереси народу. Так було з усіма розбійниками: чи то Степан Разін, чи то Омелян Пугачов.
Соловей, якого граю, — виходець з офісного планктону, тобто менеджер. І, як будь-який розбійник, він пройшов трансформацію від звичайної кримінальщини до потреби взяти на себе відповідальність, яка, можливо, йому й не потрібна, але народ йому її делегує. До кого йде народ, щоб шукати захисту від влади? Звісно, до розбійника. І він, можливо, всупереч своїй волі, через гординю, пиху, амбіції чи ще щось, стає представником інтересів народу. Загалом Соловей такий самий. І ще він боїться тільки двох людей — дільничного, який жодного разу не брав хабарів, та ігуменю із сусіднього монастиря. Обоє цих людей — вище його розуміння.
— Не боїтеся, що ваш новий образ усе одно викликатиме у глядачів асоціації з доктором Биковим?
— Правду кажучи, я дивився не всі серії «Інтернів» — не встигаю. Але нещодавно ми з дружиною Оксанкою купили 5-й і 6-й сезони, насіння, лимонад — і щастя в нас було на три вихідних, коли ми вигнали дітей і дивилися кіно. Так-от, там є серія «Окаянний день», де дія відбувається в минулому. Там биковським голосом за кадром: «І потім, кажуть, пішов доктор Биков з Гарібальді воювати». Тобто Соловей-розбійник — це той самий доктор Биков, тільки такий собі, знаєте, рингтоновий варіант.
Світлана БОРИСОВА
для «Урядового кур’єра»
ДОСЬЄ «УК»
Іван ОХЛОБИСТІН. Народився 22 липня 1966 року в Тульській області (Росія). Після служби в армії закінчив режисерський факультет ВДІКу. Його перша повнометражна стрічка «Арбітр» отримала нагороду фестивалю «Кінотавр». За сценаріями Охлобистіна зняті культові фільми «ДМБ» і «Даун Хаус». У 2001 році актор і режисер став священиком, служив у храмі Софії Премудрості Божої. Пізніше активно зайнявся кінематографічною і телевізійною діяльністю.