Багатьом українцям ще пам’ятне гасло «Надія, народжена власністю», під яким проходила тотальна приватизації державної власності за приватизаційні ваучери, розподілені на зорі незалежності України між усіма її громадянами. У підсумку люди масово стали акціонерами, отримавши за цей папірець частку вподобаного ними підприємства чи довіривши вибір одному із численних інвестиційних фондів.
Для більшості наших співвітчизників незалежно від обраного методу розміщення ваучера все завершилось однаково: пшиком. Всезнаюча статистика стверджує, що 95% приватизованих тоді підприємств — від невеликих швейних фабрик і районних сільгосптехнік до промислових велетів, на місці яких нині торговельно-розважальні комплекси, — збанкрутували. А на решті вже буцімто акціонерних товариств завдяки новим випускам акцій реальна частка власності перших акціонерів — фізичних осіб повністю знецінилася.
Тож Україна тепер дивує світ унікальною економікою, де юридично все, як у цивілізованих країнах, а насправді всім володіють кілька олігархів і наближені до них. Та найстрашніше навіть не це, а нездатність більшості номінально нібито акціонерних товариств хоч якось розвиватися без вагомих бюджетних вливань (тобто за рахунок стягнутих із нас податків) або гарантованих державою іноземних запозичень, за які рано чи пізно доведеться розплачуватися нам із вами.
Тому не доводиться дивуватися, що функціонування вітчизняної економіки залежить від отримання чергового іноземного траншу в кілька мільярдів доларів. Тим часом експерти одностайно стверджують, що на руках населення в Україні 80—90 мільярдів доларів США готівкою в перерахунку на спільний для всіх видів грошових купюр еквівалент.
Однак українці не мають ні довіри до вітчизняних банків, ні можливості інвестувати наявний у країні велетенський капітал у реальну економіку, придбавши акції промислових, торговельних чи інших компаній. Світовий досвід переконує, що капіталізація грошей в успішні підприємства — вигідніша і надійніша справа, ніж розміщення вкладів на банківських рахунках. Придбання акцій не лише забезпечує вищий відсоток прибутку, ніж депозит, а й оберігає капіталовкладення у приміщення, обладнання, сировину і готову продукцію від інфляційних ризиків і коливань курсу тієї чи іншої світової валюти, не кажучи вже про українську гривню.
Отож цілком закономірно, що у розвинених країнах накопичувальні фонди, які забезпечують збереження і примноження сплачених майбутніми пенсіонерами коштів до так званого другого рівня пенсійної системи, віддають перевагу придбанню акцій, бо середній обсяг дивідендів істотно вищий, ніж прибуток від депозиту в банку. Власникам і менеджерам компаній теж вигідніше залучати кошти акціонерів (насамперед дрібних, що убезпечує від чужого диктату), ніж кредит, бо обсяг виплати дивідендів залежить лише від не завжди прогнозованого результату господарювання, це не величина, обумовлена в угоді на отримання банківської позики.
До речі, у Великій Британії, де з ініціативи Маргарет Тетчер розпочали масштабну приватизацію держвласності, вона відбувалася не за міфічні ваучери, а за живі гроші й була орієнтована насамперед на невеликих акціонерів — фізичних осіб. Їхня чисельність із 4 мільйонів осіб 1983 року зросла до майже 10 мільйонів 1995-го. Для країни із 63 мільйонами населення це означає, що принаймні кожна друга родина — акціонер, що інвестував власні кошти у розвиток вітчизняної економіки.
Україна все ще ходить світом у пошуках кредитів і чужоземних інвесторів, нехтуючи 90 мільярдами доларів, які мертвим вантажем лежать у панчохах, скляних банках чи ще якихось криївках, не даючи жодної користі ні власникам, ні вітчизні.
Причина цього проста й очевидна: зажерливість так званих українських акціонерів-монополістів, не згодних поділитися частиною дивідендів із мільйонами співвітчизників, і беззубість корумпованої державної системи, звиклої оббирати власних громадян і залазити у дедалі більші борги перед іноземними кредиторами заради суперприбутків кількох родин, які перетворили українські акціонерні товариства на фікцію і красиву казку для дорослих.