ПАМ’ЯТЬ
23 роки тому радянські війська покинули Афганістан
Тій далекій афганській війні минуло ось уже двадцять з лишком років. І хоч тривала вона справді дуже давно, в той же час, здається, зовсім недавно. Бо принаймні один раз на рік, у день виведення «обмеженого контингенту радянських військ» з територій Афганістану, людська пам’ять загострюється, стає більш відчутною і ніби детальнішою, що змушує знову і знову замислюватися над тими справді далекими подіями… Якщо не на загал, то хоч для себе — надто болючий слід залишила та війна в долях багатьох співвітчизників…
…Як і у всі попередні роки, сьогодні Рафік Камалов з колегами і товаришами обов’язково прийдуть до пам’ятника воїнам-афганцям на Печерську. Перечекають, поки завершиться офіційна церемонія вшанування пам’яті полеглих у тій далекій війні, покладуть поряд з розкішними корзинами квітів скромні червоні гвоздики і мовчки згадають кожен своє. Бо відлік «афганського» часу у кожного з них теж свій, хоч і переплетений багатьма подіями з сотнями, а то й тисячами «шураві»…
Що конкретно згадає полковник медичної служби у відставці Рафік Камалов, навіть тим, хто знає його давно, сказати важко.
Без строку давності
Можливо, свої перші відвідини застав і так званих виносних постів на висотках вздовж перевалу Саланг, куди потрапив служити лікарем полкового медпункту, можливо, — жорстокі навіть за афганськими мірками бої під Рухою і свій перший бойовий орден, а, можливо, чорний день 27 червня 1987 року, коли в медпункт одночасно привезли кількасот поранених… Два роки його афганського відрядження вмістили стільки, що згадувати — не перезгадати.
— Родом я з Уралу, з невеликого містечка Кизел Пермської області, — розповідав при першій нашій зустрічі Рафік Ханафієвич. — Після закінчення середньої школи рік працював на шахті в м. Грем’яченську різноробочим, а потім вступив на навчання до Пермського медичного інституту на стоматологічний факультет. Учився добре, паралельно підробляв санітаром, а з четвертого курсу вже почали запрошувати асистентом в операційну. Здавалося б, здібному студенту одна дорога — в науку, але вийшло інакше — замість кафедри поїхав працювати на північ області.
Тим часом у військкоматі запропонували службу в армії офіцером, як тоді казали, дворічником. Служив у Казахстані, на Далекому Сході, в Угорщині, після чого зайняв посаду начальника медпункту повітряно-десантної бригади поблизу Ленінграда. Звідси на початку 1987-го й відправився до Афганістану.
Лікар Камалов на перевалі Саланг, 1987 рік. Фото з сайту usva.org.ua
На війні як на війні
— Морально я був готовий на всі сто, оскільки більшість десантників на той час уже знали, що таке Афган, а коли почули про моє нове призначення, вели зі мною справжні інструктажі, — згадує Камалов. — Потрапив служити лікарем медпункту полку, що стояв на перевалі Саланг. Через два дні побачив перших загиблих — як згодом з’ясувалося, обох юних солдатиків зарубали мотиками, коли ті необережно зайшли в якийсь кишлак. Звичайно, побачене і обурило, й насторожило, але й змусило замислитися: коли так, ця війна надовго.
Подібні думки, особливо в останні роки афганської кампанії, обсідали багатьох, кому власноруч довелося виконувати той самий «інтернаціональний обов’язок», зізнається Рафік Ханафієвич. Утім, керівництву Союзу знадобилося довгих вісім років, аби зрозуміти величезну помилку в розв’язанні афганської проблеми тільки військовим шляхом. Неправильно були оцінені й загальна ситуація, і так звана квітнева революція, що потім вилилося у величезні втрати, найстрашніші з яких людські. За приблизними розрахунками, загинули близько 15 тис. наших воїнів, поранено майже 54 тис. І це лише так звані прямі жертви, а хто оцінював моральні й матеріальні втрати? Втім, відповідати на це буде важко завжди…
Можна здогадуватися, саме такі питання ось уже скільки років залишаються для колишніх «афганців» найболючішими. Запитую в Рафіка Ханафієвича, наскільки справедливим є вислів, що з війни не повертаються ніколи… Мабуть, що так, погоджується він, бо й сам відчув це на собі. Хоч і воював далеко не жовторотим, і як лікар, розумів багато чого, але ще довго після повернення, за його словами, «штормило». Про молодих недосвідчених хлопців і говорити нічого.
Хтось подумає: все одно медикам на війні хоч трохи, а легше… Як сказати — за правилами бою, лікар-стоматолог стає асистентом хірурга, особливо при операціях в області голови. А на війні як на війні, доводилося займатися і вогнепальними переломами кінцівок, і наскрізними пораненнями в живіт, у груди та ще багато чим ніби й не за профілем. І все це не в тиші тилового госпіталю, а часто під ворожим обстрілом безпосередньо на полі бою. Тож автомат довелося тримати в руках не менше, ніж скальпель. Якщо не більше…
Правду кажучи, згадувати саме бойові в нашому розумінні епізоди тієї війни Рафік Камалов не любить. Охочіше розповідає про те, як надавали медичну допомогу простим афганцям, котрі ніколи не бачили лікаря. Настроєні за законами шаріату переважно вороже до «невірних», вони знали номери всіх медсанбатівських БТР, хоч машини й не були позначені червоними хрестами. Така популярність іноді спрацьовувала на небезпечних дорогах, особливо коли перевозили поранених у медсанбат чи госпіталь. «Якось стояли в «пробці» за 45 км від місця дислокації, я сиджу на броні, а повз проходить хлопчик: Привіт, докторе! Як справи? Дай бинта…», — згадує Рафік Ханафієвич. «Запитую, звідки знаєш, що я доктор? Всі знають, відповідає…»
Після виведення військ з Афганістану в 1989 р. Камалова перевели на службу в тодішній Київський військовий округ на посаду начальника стоматологічної поліклініки. І хоч кликали неодноразово в Росію, в ту ж Військово-медичну академію, залишився в Україні. В 1992-му прийняв присягу на вірність українському народу і був призначений головним стоматологом Міноборони. У квітні 2005-го вийшов у відставку, залишаючись на всіх «стоматологічних» посадах, а півтора року тому очолив Військово-медичний Департамент МО України. Окрім того, веде велику наукову роботу, захистив кандидатську дисертацію, є доцентом кафедри щелепно-лицевої хірургії і стоматології Української військово-медичної академії. Член Всесвітньої організації стоматологів, автор десятків наукових робіт. Та Афган не відпускає — Рафік Камалов очолює Печерське районне відділення Київської міської організації Спілки ветеранів Афганістану, активно допомагає ветеранам війни і військової служби, бере участь у військово-патріотичному вихованні молоді.
ВІТАННЯ
Шановні учасники бойових дій, воїни-інтернаціоналісти!
Від імені уряду сердечно вітаю Вас із Днем вшанування учасників бойових дій на території інших держав, 23-ю річницею виведення військ з Афганістану.
На кожне покоління наших громадян випадала війна. Ветерани Великої Вітчизняної з честю виконали свій священний обов’язок, захистивши країну від фашистської чуми. У повоєнні роки багатьом нашим співвітчизникам довелося виконувати бойові завдання в локальних війнах та воєнних конфліктах у двадцяти шести країнах світу.
Зокрема, наприкінці 70-х почалася війна в Афганістані, яка тривала майже десять років. Безпосередніми учасниками бойових дій стали понад 160 тисяч вихідців з України. Понад три тисячі воїнів, з честю виконавши інтернаціональний обов’язок, не повернулися з війни, тисячі військовослужбовців отримали поранення.
Ветерани Афганістану та учасники бойових дій на території інших держав несли значні втрати від ран та хвороб і після повернення на Батьківщину. В цілому ж кількість ветеранів, що воювали в країнах Африки, Південно-Східної Азії, на Близькому Сході та причетні до миротворчих операцій в роки незалежності України, сягає понад 250 тисяч.
Бойовий досвід, загартованість, висока відповідальність, наполегливість дають змогу Вам, шановні ветерани, залишатися дієвими і в цивільному житті. Ви активно працюєте на благо держави та суспільства в органах державної влади і громадських об’єднаннях, сумлінно служите Батьківщині у Збройних силах та інших військових формуваннях України. Також Ви плідно співпрацюєте з бойовими побратимами країн ближнього та далекого зарубіжжя, що відіграє важливу роль у міжнародному ветеранському русі.
У цей день ми вшановуємо учасників бойових дій на території інших держав та низько схиляємо голови перед світлою пам’яттю наших співвітчизників — Ваших бойових побратимів, які загинули. Держава завжди буде вдячною всім, хто з честю виконав свій військовий обов’язок, пройшов суворі випробування та і сьогодні займає активну громадянську позицію.
З повагою
Прем’єр-міністр України Микола АЗАРОВ