75-річчя початку Другої світової війни: тоді переймалися «німецькомовними громадянами Польщі»

75-РІЧЧЯ ПОЧАТКУ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

ПАРАЛЕЛІ. Улітку 1939 року польське місто Данциг опинилося у центрі уваги світу. Користуючись тим, що більшість жителів були етнічними німцями, гітлерівські емісари фактично взяли його під контроль: замість польських прапорів над будівлями майоріли нацистські зі свастикою, а вулиці патрулювали бійці місцевої самооборони, зодягнуті в чорну есесівську уніформу. На початку серпня «народне самоврядування» Данцига зажадало заміни всіх поляків на митниці місцевими німцями, прагнучи відкрити шлях для безперешкодного завезення зброї на територію міста.

Влада Польщі змушена була відреагувати, однак відповіддю стала антипольська істерія у сусідній Німеччині, вождь якої заявив про етнічні переслідування «німецькомовних громадян Польщі». Для захисту їхніх «законних прав та інтересів» Гітлер зажадав передачі Третьому рейху Данцига, надання сухопутного коридору для з’єднання міста з Німеччиною, проведення референдуму в Сілезії та зміни державного кордону на основі волевиявлення жителів цього шахтарсько-металургійного регіону Польщі.

Опинившись перед загрозою агресії, поляки сподівалися на допомогу союзників — Франції та Великобританії. Ще у березні 1939 року прем’єр-міністр останньої заявив, що «у разі загрози незалежності Польщі уряд його величності надасть польському уряду всю підтримку, яку зможе». Та вже наступного дня впливова газета «Таймс» із посиланням на урядові кола роз’яснила, що йдеться саме про «незалежність» країни, а не «цілісність» кордонів Польщі.

Зрозуміло, що це лише додало агресивності Гітлеру, який пересвідчився у своїй безкарності. Тим часом західноєвропейська преса за німецькі кошти переконувала британців і французів, що їм нічого «помирати за Данциг», а вимоги Гітлера «помірковані й справедливі».

Генерал Лібман, який брав участь у нараді під головуванням Гітлера, писав: «Він не передбачає втручання Англії й Франції. Він переконаний, що ці держави погрожуватимуть, брязкатимуть зброєю, оголошуватимуть санкції, однак не підуть на воєнне втручання». На жаль, фюрер не помилився в оцінці західноєвропейських лідерів.

Уранці 1 вересня 1939 року німецькі війська завдали удару по Польщі, маючи дворазову перевагу в живій силі та п’ятиразову — за кількістю танків і літаків. Та навіть за таких умов за два тижні запеклих боїв гітлерівці не спромоглися захопити Варшаву, зате витратили майже весь запас артилерійських снарядів і авіабомб. Тим часом польські війська не лише уникли розгрому, а навіть готувались до контрудару.

Натомість Франція і Великобританія, які 3 вересня оголосили війну Німеччині, не зробили нічого, щоб допомогти полякам. Варто нагадати, що французька армія зобов’язувалася перейти у наступ не пізніше п’ятнадцятого дня після оголошення загальної мобілізації, яка розпочалася 1 вересня. Однак 110 французьких і британських дивізій, яким протистояли 23 німецькі дивізії, просто стояли на позиціях, через що гітлерівці прозвали війну на Заході сидячою, а сучасні історики — дивною.

Більше того, доки польські міста гинули від бомбардувань, англійські літаки здійснювали над Німеччиною «рейди правди», скинувши за період з 3 по 27 вересня 1939 року… 18 мільйонів листівок, тобто 39 тонн паперу.

Тим часом Сталін, попри наполегливі вимоги німців, вичікував аж до завершення п’ятнадцятиденного терміну, впродовж якого англійсько-французькі війська зобов’язувалися розпочати активні дії на Західному фронті. Лише 17 вересня Червона армія перейшла польсько-радянський кордон, що остаточно вирішило долю Польщі.

10-РІЧЧЯ ЗАХОПЛЕННЯ БОЙОВИКАМИ ШКОЛИ У БЕСЛАНІ

Перед тим — Крагуєваць, тепер — Донбас

БІЛЬ. Завдяки непересічному таланту уродженця України Марка Бернеса мільйони шанувальників його творчості знали про трагедію югославського містечка Крагуєваць, де у жовтні 1941 року гітлерівці оголосили заручниками й стратили три сотні місцевих гімназистів. Учителі мали право покинути учнів, та жоден із наставників не скористався шансом врятувати життя ціною зради дітей.

Навряд чи 357 чоловіків із осетинського селища Беслан, які загинули на фронті у роки війни з гітлеризмом, могли уявити, що їхнім онукам і правнукам на рідній землі доведеться повторити трагічну долю крагуєвацьких гімназистів. Однак для 186 школярів, 17 вчителів і 118 родичів та друзів дітей, які прийшли на свято Першого дзвоника, цей день уже не завершиться ніколи.

Утім, чи є хоч якась різниця між тими, хто чинив злочини у Крагуєваці й Беслані, та тими, для кого жителі Донеччини і Луганщини — всього-на-всього «живий щит», а школи і дитячі садочки — найзручніші місця для «розгортання» вогневих точок?

У КИЄВІ ВІДКРИТО ІНСТИТУТ ШЛЯХЕТНИХ ДІВЧАТ

Вулиці дав назву інститут

ПАМ’ЯТЬ. Знану нині всьому світові назву цій київській вулиці дав навчальний заклад, що з 1842 року розмістився у спеціально спорудженій для його вихованок будівлі. Згодом більшовики перетворили інститут на управління НКВС — катівню, у підвалах якої замордували і вбили тисячі справді шляхетних людей, з-поміж яких і лікарі та вчителі з вищою освітою, і прості селяни та робітники.

Пізніше у будівлі, яку стали іменувати Жовтневим палацом, вже нібито нічого не нагадувало, що він стоїть на крові безвинно убієнних. Та шляхетність душ виявилась міцнішою за морок забуття, а прагнення до свободи — сильнішим від куль. Нині гіркота і велич Інститутської вулиці знов нагадує українцям, хто вони і яких батьків діти.

90-РІЧЧЯ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА БРАЙЧЕВСЬКОГО

Справжня історія завжди небезпечна

ПОГЛЯД. «Ніхто не винен у тому, що він народився рабом; однак раб, який не лише не прагне свободи, а й виправдовує і прикрашає своє рабство (наприклад називає задушення Польщі, України тощо «захистом вітчизни» великоросів), такий раб є холуй і хам, який викликає законне почуття обурення, презирства і огиди». Ця фраза, що абсолютно точно відображає сутність нинішніх дій Росії й росіян стосовно України, належить… Володимирові Леніну. Щоправда, написано її ще до революції, коли більшовики гнівно таврували загарбницьку політику самодержавства.

Та жоден «правовірний» комуніст не визнає, що праці Леніна періоду його опозиційної діяльності не мають нічого спільного з реаліями національної політики першої у світі «держави робітників і селян». Саме цим скористався Михайло Брайчевський, коли, грунтуючись на марксистському розумінні історії та підкріплюючи кожен свій висновок цитатами Леніна, у невеликій за обсягом праці «Приєднання чи возз’єднання?» неспростовно довів, що фактична анексія України Росією стала катастрофою для українців.

Показово, що ця праця не має жодного стосунку до дисидентського руху і написана в 1966 році для офіційного «Українського історичного журналу». В ній Михайло Брайчевський виклав свою позицію щодо заміни загальноприйнятого раніше терміна «приєднання» на нововведення, винесене навіть у назву «Тез ЦК КПРС до 300-річчя возз’єднання України з Росією».

На думку науковця, ні з точки зору історії, ні навіть філології неможливо возз’єднати ні два різні народи, ні дві держави, що ніколи до цього не були одним цілим. Утім, Брайчевський не обмежився критикою чергового «винаходу» компартійних ідеологів, а порушив питання про обумовлену цілком об’єктивними причинами різницю в оцінках росіянами й українцями приєднання України до Росії. Причому з огляду на норми марксизму, згідно з якими кожен народ, зокрема російський, не однорідний за класовим складом.

Внаслідок приєднання українці опинилися під подвійнім гнітом своїх і московських визискувачів, тимчасом як офіційна радянська історіографія подавала «возз’єднання» виключно як благо. Зрозуміло, визнавав Михайло Брайчевський, «не російський народ, а російський царизм гнобив український народ, здійснював в Україні колоніальну політику. Але царизм робив це руками російського народу. І було б наївністю думати, що конкретний український селянин чи козак умів чітко провести грань між тим солдатом, який убив його сина і ∂валтував дочку, і тим, хто прислав того солдата на Україну і зробив з нього убивцю і гвалтівника».

Ішлося про цілком зрозумілі кожному речі, адже під час гітлерівської окупації України, ще добре пам’ятної на час написання М. Брайчевським його праці, ніхто не робив різниці між «добрими» і «поганими» німцями, кожен з яких був просто ворогом.

Не менш показовий наведений М. Брайчевським «екскурс у минуле», що характеризує зміну «шкали оцінок». Якщо у Великій радянській енциклопедії 1935 року видання Переяславська рада — це «союз українських феодалів з російськими, який юридично оформив початок колоніального панування Росії над Україною», то у виданій 1943 року в Уфі «Історії України» вже йдеться про «вибір меншого зла», що буцімто врятувало Україну від загарбання Польщею чи Туреччиною. Натомість із 1947 року приєднання до Росії стало вже безсумнівним «благом».

Як аргументовано доводив Михайло Брайчевський, насправді йшлося лише про втрати. Фактично було розірвано традиційні економічні зв’язки України із Західною Європою, Кримом і Балканським регіоном, навіть з українцями на не підконтрольних Росії територіях. Стосовно «просвітницької місії» Росії, то, за словами цитованого істориком Леніна, в Російській імперії «українських і польських селян штучно охороняють від писемності». Якщо раніше на Гетьманщині майже всі знали грамоту, зокрема жінки, то «перепис 1897 року показав, що найбільш малописьменний народ у Росії — українці».

Висновок Михайла Брайчевського невтішний, однак глибоко аргументований і стосується не лише України: «Росія зміцнювала свої міжнародні позиції, загарбуючи одну країну за другою, але який це має стосунок до інтересів тих держав, які ставали жертвами колоніального розбою?»

Замість наукової дискусії, на яку сподівався автор так і не надрукованої статті, влада задіяла зовсім інші «аргументи». Талановитого історика вигнали з роботи, позбавивши засобів до існування і завдавши непоправної шкоди насамперед науці, де істина має бути найвищою цінністю.