Театральна трупа Марка Кропивницького, в складі якої Марія Заньковецька була провідною актрисою, з величезним успіхом виступала не тільки в Україні, а й у багатьох містах тодішньої Російської імперії.
А 1886 року тріумфальний виступ українських корифеїв сколихнув усі верстви столичного Петербурга. Зажадав побувати на виставі навіть цар Олександр ІІІ, хоч було відомо, що він не любив театру: найбільше йому подобалися військові духові оркестри та марші, а з видовищ — кінні перегони.
За кілька днів до вистави Марка Кропивницького як керівника трупи викликали до контори імператорських театрів і запропонували вибрати п’єсу «не слишком длинную, но и не чрезмерно короткую, и чтобы в пьесе была и драма, и комедия, чтобы спектакль был красочно обставлен и имел красочные костюмы».
Українські артисти на своїй нараді вирішили поставити «Назара Стодолю» Т.Г. Шевченка і водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка».
Коли почалася вистава, артисти спочатку хвилювалися і не могли зразу знайти потрібний ритм, тон. А Марію Заньковецьку весь час не полишало почуття роздратування: «Для кого граємо? Що вони можуть зрозуміти в «Назарі Стодолі»? Проте трупа скоро опанувала себе, і спектакль набув того характеру, яким відзначалися всі виступи української трупи.
Коли опустилася завіса, цар протягнув руки в білих рукавичках і вдарив у долоні. За ним зааплодувала решта глядачів.
Після перерви розпочався пустенький водевіль, проте він значно більше сподобався цареві, ніж п’єса Т.Г. Шевченка. Під час дійства цар кілька разів піднімався з крісла і захоплено вигукував: «Лихо! Ай, лихо!».
Коли вистава закінчилася і артисти почали перевдягатися, за куліси прибіг градоначальник генерал Грессер.
— Господа артисты и артистки — к государю!
— Дайте ж нам хоча б перевдягнутися! — запротестувала Марія Заньковецька.
— В чем есть, в том идите, — наказним тоном промовив генерал.
І от усі артисти, із замазаними гримом обличчями, рушили перед очі «його величності».
— Прошу, господа артисты, не вступать ни в какой разговор, а отвечать лишь на вопросы государя, — далі інструктував генерал.
— Я не буду відповідати, — шепнула Марія Костянтинівна Миколі Садовському.
Цар підійшов до артистів і, смикаючи вуса, промовив:
— Много о вас слышал, господа. Сегодня убедился, что действительно играете превосходно. Благодарю!
Цар звернувся до Марії Заньковецької:
— Где играли?
Марія Костянтинівна мовчала, Микола Садовський поспішно відповів за неї:
— На юге, ваше императорское величество.
— Ну, а скажите, — знову звернувся цар до Марії Заньковецької, — мне кажется, что довольно трудно в одно и то же время танцевать и петь?
І знову відповіді немає. Становище врятував Микола Садовський:
— Привычка, ваше императорское величество.
— Очень хорошо играете, господа. Лихо! Благодарю! — Цар хитнув головою і відійшов від артистів.
Чому мовчала Марія Заньковецька? Саме форма запрошення, нетактовність генерала Грессера призвели до того, що вона відчула себе приниженою і обурилася такою царською «ласкою».
Василь МАНДРИКА
для «Урядового кур’єра»