Від кожної поїздки на фронт чекаю не лише на зустрічі з цікавими людьми, а й позитивний заряд, який налаштовує на відверту розмову з читачем. Саме після таких творчих відряджень відчуваю прилив енергії та бажання розповідати про хлопців з передової. Різних за віком, характером, вдачею, але однакових та рішучих у солдатському житті. Одягнувши однострій, вони стають єдиним цілим, що гуртує наших захисників, мобілізує на виконання бойових завдань. Тоді бачиш перед собою не просто воїна, а мотивованого чоловіка, який готовий не лише стояти на своїх позиціях попри будь-які провокації російського агресора та їхніх посіпак з так званих Л/ДНР, а й іти в атаку.

«Час тепер такий»

Цивільному перебудуватися з мирного на військове життя одразу важко: підсвідомо відчуваєш тривогу і готуєшся до незвичної поведінки. Мені, як і будь-якій новій у підрозділі людині, спочатку сказали, що пересуватися на передовій потрібно за чітко визначеним маршрутом, у бронежилеті й касці. Інтерв’ю, фото — там, де скаже офіцер, з окопів не висовуватися.

Після такого інструктажу, скажу щиро, тіло притулилося щільніше до захисних пластин бронежилета, а голова інтуїтивно влізла глибше в каску. Я приготувався до будь-якого перебігу подій, але впевнена хода в окопах молодого лейтенанта, який мене супроводжував, трохи заспокоїла.

«Нас із ворогом розділяє річка і зеленка на тому її боці, — сказав командир взводу Дмитро (позивний «Марс»), коли ми зайшли до невеличкого бліндажа. — Метрів із 200 буде. Серйозних провокацій на наших позиціях, на щастя, не було за час, що я тут служу, але розтяжки (мінно-вибухові загородження. — О.К.) спрацьовують часто. Ворог не наважується відкрито нас обстрілювати, очевидно, відчуваючи, що проти нього стоять досвідчені бійці. Обмежується поки що демонстрацією свого пересування у бронежилетах і касках російського, до речі, виробництва. Щодня наші бійці спостерігають таку картину, а також чують роботу моторів гусеничної техніки з того боку і бензопил. Сєпари часто підіймають у повітря квадрокоптери, щоб відзняти наші позиції».

«Марс» розповідав усе це, а водночас спостерігав за ворожою територією: пильність втрачати не можна — час тепер такий, сказав лейтенант, — і перевірити готовність кулемета до бою теж не завадить. Я ж тим часом спрямував об’єктив свого фотоапарата на ворожі позиції. Стало прикро, що по той бік річки не наша земля. І вже понад сім років! І топче її, знущається з неї та російська нечисть, яка хоче змусити нас жити так, як вона хоче. 25-річний Дмитро з побратимами вже п’ятий рік не дозволяє «рускаму міру» встановити на українському Донбасі свої порядки.

«Коли закінчився контракт, — веде далі «Марс», — я вступив у військову академію, по закінченні якої прибув за направленням до свого нинішнього підрозділу. Починав 2017 року кулеметником під Авдіївкою. Згодом став командиром відділення, головним сержантом взводу. В академію вступав уже як командир взводу. Родом із селища Володимирець на Рівненщині. Там і досі живуть мої батьки та двоє братів і сестра. Є кохана дівчина, яка живе і працює в Миколаєві. До моєї роботи ще не звикла, бо я постійно в роз’їздах. Але така вже доля наречених і дружин військовослужбовців: терпляче чекати на зустріч з милим».

Обличчя Дмитра трохи потеплішало після цих слів — очевидно, згадав наречену й усміхнувся. А потім знову став серйозним і сказав уже як людина з великим життєвим та військовим досвідом: «Швидше б закінчити цю війну! Бойовий дух українських вояків дуже високий, принаймні такий висновок роблю з нашого підрозділу, і підготовка теж. Дадуть команду вперед — поженемо ворога з нашої землі. Супротивник, на мою думку, має деморалізовану армію. Бо служать у ній не мотивовані бійці, а 18-річні хлопці, яких силою заганяють в окопи».

Мінним полем

До речі, про мотивацію супротивника. Якби не російська військова підтримка, всю цю сепаратиську наволоч можна було давно побороти. Адже вона вже не має, як 2014 року, підтримки задурманеного місцевого населення. Навпаки, бойовики готові посилати на певну смерть тих, кого вони нібито захищають від «фашистів-бандерівців».

Ілюстрацією цього може слугувати випадок під Авдіївкою на українських позиціях шахти «Бутівка», про який мені розповіла начальниця пресгрупи оперативно-тактичного угруповання «Північ» Олена Мокренчук. Якось наші хлопці побачили бабусю, що вийшла з лісопосадки з ворожого боку і попрямувала через мінне поле до наших позицій. У бійців серце похололо: старенька могла щохвилини підірватися на міні. Але зробити щось на той момент наші воїни не могли. Тільки молилися, щоб вона не наступила на смертельну схованку. Дивом бабця дісталася наших позицій. Коли її зупинив український дозор, сказала, що йде... по пенсію в Авдіївку.

Наші бійці тоді запитали в пенсіонерки, чому вона не пішла через найближчий контрольний пункт в’їзду-виїзду в зоні АТО. «Ой, — сплеснула руками, — там довго доводиться чекати. А мені сказали вояки з того боку, що напряму тут набагато швидше. Такі хлопці хороші, уважні, ввічливі. Вони мене про все розпитали і сказали, мовляв, ось так, бабцю, прямо йдіть». — «Таж на полі міни!» — не могли заспокоїтися українські вояки. — «А... ті ниточки? То я через них переступала».

Звісно ж, наші бійці викликали міліцію й відправили бабусю в Авдіївку. Назад вона добиралася вже через КПВВ. Бо українці були не настільки «чемними», щоб повертати стареньку додому мінним полем.

Але на цьому історія з бабусею не закінчилася. Через годину наш дозор помітив диверсійно-розвідувальну групу — осіб із десять, яка йшла на наші позиції слідами сміливої бабусі. Дозор доповів про неї командуванню і через мить українці мінометним вогнем відсікли ззаду та спереду просування ворога до наших позицій. Унаслідок цієї операції ворог втратив убитими двох бійців і ще трьох — пораненими.

«Служитиму до перемоги!»

З «Марсом» ми обійшли позиції підрозділу. Я зробив ще кілька знімків бійців, котрі перебували на бойовому чергуванні. Після спілкування з ними стало навіть спокійніше на душі. Бо наші вояки мали впевнений, надійний, мужній вигляд. Від них ішла сила, і я пошкодував, що не можу цього передати повною мірою ні словами, ні за допомогою фото.

А ще подумав, що не вистачає цих фронтових хлопців у цивільному житті, яке стало б набагато кращим, чеснішим та щирішим. Ми не цінуємо сповна того, що щодня захищають від російського агресора «Марс» і його побратими. А більшість із них повертаються на фронт після закінчення контрактних зобов’язань та поранень.

Уродженець Івано-Франківщини, а нині житель Миколаєва 44-річний старший сержант Сергій (позивний «Кольщик») один із таких: на фронт потрапив 2016 року, пройшовши бойове хрещення разом із 36 бригадою під Широкиним. Там зазнав травми, контузії. Але після лікування знову повертався у стрій, хоч удома чекала дружина і дві донечки й син.

«Востаннє, — розповідає боєць, — бачився з рідними кілька місяців тому. Син уже дорослий, 22 роки, і мене добре розуміє. А дочки... Звісно ж, хочуть, щоб тато жив з ними, радів успіхам у спорті старшої та навчанні — молодшої. Але хіба головний сержант взводу може покинути побратимів? Служитиму до перемоги! А тоді повернуся до мирного будівництва, бо за професією будівельник».

«Кольщик» володіє всіма видами зброї, яка є в підрозділі. У військовому житті він як риба у воді. А ось до цивільного у Сергія є певні претензії. «Люди в тилу, — каже, — на жаль, мало розуміють військових, часто критикують їх. Спочатку болісно реагував на це, а потім зрозумів, що критиканів перевиховає хіба що потрапляння на фронт. Тоді більшість з них змінила б свою думку про тих, хто воює в окопах».

Мені хотілося ще побути з хлопцями на передовій, але я добре розумів, що журналіст може заважати їм нести службу. Тому, зробивши фото на пам’ять, ускочив у позашляховик і покинув позицію. У машині дізнався, що доки я брав інтерв’ю у воїнів ЗСУ, в сусідньому підрозділі знайшли на лінії розмежування понад десять вибухонебезпечних предметів, які встановив ворог. Підкинув такий сюрприз, аби завдати втрат нашим воякам. Але вони були пильними і вчасно знешкодили міни.

На іншій ділянці відповідальності оперативно-тактичного угруповання «Північ» збройні формування РФ, укотре порушивши режим припинення вогню, обстріляли позиції українських захисників. На жаль, не обійшлося без втрат. Пораненого військовослужбовця ЗСУ оперативно доправили до лікувального закладу. Стан його здоров’я був задовільним.

Триває війна. На жаль