Там, де степ  єднається з морем

ВІЗИТІВКА. Миколаївська область розташована в степовій зоні південної частини України. На пiвднi омивається водами Чорного моря та дев’ятьма лиманами, які врізаються у суходіл. Площа — 24,6 тис. кв.км (4,1% територiї України). Населення —1191,6 тис.чол., в тому числi 805,9 тис.чол. (67,6%) — мiське населення.

В існуючих межах область визначена 22 вересня 1937 року. В ній налічується 19 адмiнiстративно-територiальних районiв, 5 мiст обласного та 4 районного значення, 17 селищ мiського типу та 900 сiльських населених пунктiв.

Сприятливі умови розташування Миколаївської області зумовили формування на її території потужної багатогалузевої промисловості, розвиненого агропромислового комплексу, розгалуженої транспортної мережі, портового господарства, створення значної виробничої, наукової та соціальної інфраструктур.

Туристично-рекреаційний комплекс області представлений національним археологічним заповідником «Ольвія», національними природними парками «Бузький Гард», «Білобережжя Святослава», чорноморськими курортними зонами Коблеве та Очаків, регіональними ландшафтними парками «Гранітно-степове Побужжя», «Кінбурнська коса», «Тилігульський» і «Приінгульський», в яких щороку відпочивають сотні тисяч гостей з усіх куточків України та багатьох країн світу.

Тут народилися і працювали відомі діячі науки і культури. Серед них — винахідник електрозварювання М. Бенардос, астроном Ф. Бредіхін, флотоводець, океанограф та винахідник адмірал О. Макаров, лінгвіст і письменник, почесний академік В. Даль, корифеї української сцени М. Садовський, П. Саксаганський, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий. На Миколаївщині бували О. Пушкін, В. Бєлінський, М. Горький, В. Маяковський. Цей край оспівали славнозвісні художники В. Верещагін та Р. Судковський.

 

СИМВОЛІКА

Під покровительством Святого Миколая

Герб Миколаївської області — прямокутний щит, скруглений внизу. На синьому щиті — золота архієрейська митра на схрещених золотих посохах. У срібній хвилястій базі — амфора. Щит вписується в картуш сталевого кольору, увінчаний вінцем з п’яти колосків золотого кольору. На картуші розташовані якір та виноградна лоза з гроном зеленого кольору.

Прапор Миколаївської області — це прямокутне полотнище, яке складається з трьох горизонтальних смуг: білої, жовтої та синьої. Нижня смуга хвиляста. У центрі — зображення золотої архієрейської митри на схрещених золотих посохах. Прапор є символом духовної височини, спрямованості до моральних ідеалів, стабільності і мирного співіснування, символом пшеничних полів, багатств області, її морських та річкових просторів, символом духовного покровителя краю — Святого Миколая Чудотворця.

ПРЯМА МОВА

Ми відкриті для добрих справ

Голова
Миколаївської облдержадміністрації
Микола КРУГЛОВ:

— За 20 років незалежності України значно зросла зацікавленість українських та зарубіжних компаній у розвитку бізнесу на території Миколаївщини. Наш регіон, який славиться працелюбними людьми, унікальними природними ресурсами та значним виробничим потенціалом, став більш відкритим і привабливим для плідного і взаємовигідного співробітництва з партнерами в Україні та за її межами.

Промисловий комплекс Миколаївщини має великий потенціал, область лідирує в багатьох галузях. Успішно працюють унікальні, єдині у своєму роді в Україні підприємства: «Зоря» — «Машпроект» випускає газові турбіни, Миколаївський глиноземний завод — глинозем для отримання алюмінію.

На підприємствах області виробляється майже 40% обсягів суднобудування України, 100% державного виробництва газових турбін, 100% обсягів виробництва глинозему, близько 10% електроенергії України, 6,4% цементу, 43,4% обробленої після дублення шкіри, а також понад 47,0% фруктових та овочевих соків, нектарів. Близько 40% валового продукту дають харчова і переробна промисловість. Саме ця галузь в останні роки вийшла на перше місце.

Південні чорноземи дають змогу вирощувати великі врожаї зернових, винограду, овочів, соняшнику та інших сільськогосподарських культур, що також сприяє інвестиційній привабливості області.

Географічне положення на вході до внутрішніх водних артерій, розвинена транспортна інфраструктура, науково-технічний потенціал, сучасні інформаційні та енергетичні мережі дають регіону вагомі переваги. Миколаївська область стабільно займає провідні місця за темпами зростання обсягів іноземних інвестицій і створення робочих місць.

Чарівна країна Березань

ПАМ’ЯТКА

Незаселений острівець у гирлі Дніпра —  місце таємниць та загадок

Там, де в Чорне море впадають Дніпро та Південний Буг, утворився невеличкий клаптик землі. Цей маленький острівець, завдовжки 890 м, завширшки 490 м і площею всього 10–11 гектарів, приваблює до себе не одне покоління археологів, істориків, геологів. А якщо ви не знали і не чули про нього, то саме влітку час відвідати цей заповідний куточок країни і дізнатися про його таємниці та загадки.

Мекка для археологів

Археологи встановили, що в античні часи острів був півостровом і мав розміри, які майже вдвічі перевищують нинішні. Поселення на острові Березань було засновано приблизно у 645–644 рр. до н.е. вихідцями з іонійського міста Мілета. Археологи досліджують це поселення вже сто років. Перші розкопки на острові проведені у 1884 році, коли була відкрита ця пам’ятка археології. На початку ХХ століття почалися професійні розкопки під керівництвом професора Новоросійського університету в Одесі фон Штерна.

Сьогодні на острові працює експедиція Інституту археології Національної академії наук України, до якої входять співробітники Державного Ермітажу (Санкт-Петербург) під загальним керівництвом Валерія Крутілова. Як повідомляє заступник начальника експедиції, викладач Національного університету імені В.Сухомлинського Олександр Смірнов, за роки роботи експедицій отримано багато цікавого матеріалу, за допомогою якого можливо реконструювати основні заняття мешканців поселення та виділити етапи існування пам’ятки: архаїчний, класичний, елліністичний та римський. Найцікавіші та найкоштовніші речі, знайдені під час роботи експедицій, зберігаються в Ермітажі, Одеському та Київському археологічних музеях, в Очаківському музеї імені О.В.Суворова, в наукових фондах Інституту археології Національної академії наук України.

Під захистом Афродіти

Острів пустельний: жодної людини, ніяких житлових будівель, ні кущика, ні деревця. Навіть не віриться, що тут, за свідченням археологів, в давнину вирувало життя. Спочатку територія колонії була забудована землянками. В середині VI ст. до н.е. тут будуються численні наземні будинки, з’являється святилище Афродіти з невеликим храмом. У цей час грецьке місто стає центром античного поліса. Жителі поселення займаються хліборобством, торгівлею, рибальством, на ранньому етапі основним їхнім заняттям було виробництво металу.

У другій половині VI ст. до н.е. починає активно розвиватися місто Ольвія, розташоване в гирлі Бузького лиману, і центр поліса переміщується сюди. Березань стає невеличкою якірною стоянкою для рибальських суден. Тут знайдені докази життя кіммерійців, скіфів, греків, римлян, готів, варягів, турків.

Лише в добу Київської Русі на острові з’явилося життя. Поряд проходив торговий шлях «із варяг у греки». Вчені вважають, що тоді тут була розташована база руських дружин і купців, де вони відпочивали і готувалися до важкого морського переходу. Березанське поселення — унікальна археологічна пам’ятка. Це єдине збережене на території Північного Причорномор’я поселення, що належить до раннього періоду грецької колонізації.

У Березані — багато імен. Археологи називають його Борисфен або Боресфеніда. Візантійські греки називали острів Агіос Еферіос — Святий Еферіос. Під такою назвою острів згадується у договорах князя Ігоря з Візантією в 911 і 944 роках до н.е. У них Ігор обіцяє не чинити зла рибалкам, що ловлять рибу у Святого Еферія. Російські князі називали острів Дольський (від слів «долина», «низина»). Миколаївські ж краєзнавці висунули свою версію назви острова — острів Буян (річкова пристань).

Пам’ять про лейтенанта Шмідта

А ще острів називають островом лейтенанта Шмідта. Саме тут 6 березня 1906 р. за вироком царського суду розстріляно керівників революційної ескадри повсталого Чорноморського флоту лейтенанта Петра Петровича Шмідта та командування крейсера «Очаків». Аби приховати злодіяння, а потім і знищити й саму пам’ять про П.Шмідта, вирок виконали на невеликому безлюдному острові, що розташований за 12 кілометрів від Очакова. Коли Шмідт дізнався про місце страти, він сказав: «Мені буде добре помирати на Березані. Наді мною буде високе небо, навколо мене море — моя улюблена стихія».

Цікава версія з приводу «дітей лейтенанта Шмідта». Після розстрілу Петра Шмідта його сина, який був з батьком на крейсері, відпустили. З часом на різних мітингах почали з’являтися «діти лейтенанта Шмідта», які закликали до боротьби з царським режимом. «Сини» і навіть «доньки» просили в народу пожертви на користь революції. Далі — цікавіше: з’явилися «діти», які не мали ніякого стосунку до революції, а «працювали» на себе. Газети щодня писали про те, що спіймали чергового «сина лейтенанта». Це явище чудово описали Ільф і Петров. Завдяки їм найвідомішими «дітьми Шмідта» стали Остап Бендер, Балаганов і Паніковський.

У 1968 році на найвищій точці південного краю острова Березань споруджено оригінальний монумент П. П. Шмідту і його соратникам. Він складається з 16-метрових залізобетонних стел, розташованих одна до одної під кутом 120 градусів. При підході до острова з будь-яких напрямків пам’ятник видається як один величезний, наповнений вітром парус — символ морської стихії, мужності і стійкості моряків.

Сьогодні острів Березань відкритий для відвідувань. Потрапити сюди можна катером з Очакова, Рибаківки або Коблева.

«Мрію про перемогу на Олімпіаді в Лондоні»

Олімпійська чемпіонка  з фехтування,
депутат Миколаївської міської ради 
Ольга ХАРЛАН

 Мила усміхнена дівчина, цікава співрозмовниця з почуттям гумору, щира і невимушена. Відразу і не признаєш у ній титуловану спортсменку, олімпійську чемпіонку, чемпіонку світу, Європи. Ольга Харлан усього на рік старша за незалежну Україну, але одразу розумієш, що вона вдумлива, цілеспрямована і відповідальна людина, що спорт для неї — справа життя, а в ньому вона хоче багато чого досягти.

— Олю, феєрична перемога української команди фехтувальниць у Пекіні — це несподіванка чи закономірність?

— У Пекіні нам довелося доводити свою спроможність і суддям, і всьому світу, адже мало хто очікував від української команди серйозної конкуренції. Отож було величезне бажання виграти. Ще за півроку до Олімпійських ігор тренер з нами дуже серйозно працював, у тому числі і в психологічному плані, налаштовував на перемогу. Тоді ми ще не знали, чи потрапимо взагалі на Олімпіаду. Я особисто в 2007 році і не думала про перемогу на Олімпійських іграх. Ми були другими у світі, і це здавалося «стелею». На той час мені було лише 16 років. Але нас налаштовували на перемогу: дівчатка, ви зможете, якщо постараєтесь, якщо будете вірити в себе.

На Олімпіаді головна ставка була не на особисті досягнення, а на командні. У нас вищими були результати у командних виступах. Згадую ніч перед змаганнями. Я дуже нервувала, практично не спала, може, години три подрімала. Ми серйозно готувалися до змагань з командою Росії, одною з найсильніших команд у світі. Вивчали її техніку по відео, спостерігали за виступами. І так вийшло, що спочатку обіграли росіянок, потім американок. Причому в американок виграли вперше. Три спортсменки США, які становили команду, дуже сильні, зайняли 1, 2 і 3 місця в особистих змаганнях. Члени китайської збірної були впевнені, що переможуть, тому що виступали вдома. Може, самовпевненість їх і підвела. Спочатку ми серйозно з ними боролися, потім стали програвати і майже змирилися з цим. Але після моїх 12 ударів з’явилася надія, що вирівняємо підсумок. За рахунку ж 44–44 я завдала останнього переможного удару.

Пам’ятаю сходинки п’єдесталу, гімн, прапор України. Мене, зрозуміло, дуже схвилював цей момент. Але тільки згодом я збагнула, що саме завдяки незалежності моєї батьківщини я стала тим, ким стала. І Україна завдяки моєму внеску у перемогу збірної команди тепер займає ведучі позиції у світовому фехтуванні.

— У яких країнах і містах тобі подобається бувати?

— Мені цікава Америка. Там зовсім інша обстановка, більш демократична. Все одно, хто як виглядає, як одягнений. Але жити там не хотіла б. Не подобаються їхні великі міста. Багато суєти. Я люблю Миколаїв, а тепер вже і прив’язана до нього. Будую власний будинок. Узагалі люблю українські міста та природу. На жаль, поки не здійснилося бажання покататися в Карпатах на лижах. Дуже хочу побувати в усіх українських заповідних та історичних місцях.

—  Після Олімпіади ти стала відомою людиною. Як ставишся до слави, уваги людей? Який з численних титулів вважаєш найважливішим?

— Звичайно, мені приємно, що в різних конкурсах, номінаціях люди вибирають мене. Напевно, я чимось заслужила таку довіру. І хоча фехтування не було найпопулярнішим видом спорту, але тепер, у тому числі завдяки нашій четвірці, про нього багато дізналися і полюбили. З неспортивних звань мені найдорожче «Людина року». Місцева, миколаївська, номінація. Торік я стала депутатом міської ради. Для мене — це свідчення довіри моїх земляків. Красиве звання — «Королева успіху».

— Які прикмети слави? Впізнають на вулиці? Просять автографи?

— Щодня мене не впізнають на вулиці. А от автографи іноді просять. Мама замовляє каталоги поштою. Якось я замість неї прийняла посилку від кур’єра. Він попросив розписатися, як годиться, про доставку і окремо — особисто для нього. На заправках просять розписатися. У поїзді їхала, сусідка попросила залишити автограф на доларі. Якось по вулиці мене обігнав таксист і теж попросив розписатися (Авт. — автівка в Олі з олімпійськими кільцями і номером «ОЛЯ»).

— Фехтування змінило твій характер?

— У мене все навпаки. У фехтування я привношу власні якості. Наприклад, в житті мене важко переспорити. Якщо я права, то права. Буду доводити до кінця. Так і в спорті — буду наполегливо собі та іншим доводити свою правоту, йти до результату.

— Олю, якби ти не займалася спортом, то яку діяльність обрала б для себе?

— Я не знаю відповіді на це запитання. Її немає. Спорт — це моє життя. Так уже склалось . І спасибі тим людям, які допомогли мені відбутися саме в цьому.

— Фехтуванням займаються і в досить зрілому віці. Які в тебе плани?

— Звичайно, мрію перемогти на всіх найближчих Олімпіадах. Хочу виграти в Лондоні. Там доведеться поборотися в особистих змаганнях, бо командні скасували. Сподіваюся взяти участь, як мінімум, у двох Олімпіадах. Упевнена, Україна себе ще покаже. І я разом з нею.

 

ДОСЬЄ «УК» 

Ольга Харлан. Народилася 4 вересня 1990 року в Миколаєві. Українська фехтувальниця (шабля), олімпійська чемпіонка у командній першості, наймолодша фехтувальниця на Олімпійських іграх 2008 року.

Місто дитячих майданчиків

ІНІЦІАТИВА. Миколаївщина стала чи не єдиною областю в Україні, в якій комплексно відроджуються дитячі майданчики. У 2010 році Ігор Дятлов, який сьогодні очолює Миколаївську обласну раду, взявся облаштувати 12 майданчиків європейського типу за рахунок спонсорських коштів. Ця ідея виявилася настільки затребуваною, що до програми підключилися активні депутати обласної ради. Спільними зусиллями минулого року в Миколаєві з’явилось 70 місць, де сьогодні малюки із задоволенням проводять час.

Цього року планують облаштувати ще 50 дитячих майданчиків. Багато хто з миколаївців, прагнучи довести, що саме у його дворі слід поставити майданчик, збирають сусідів, щоб разом навести лад у своєму дворі. Люди прибирають сміття, висаджують квіти та готують місце для майданчика.

Наприклад, Світлана Березівська, яка торік зібрала понад 200 підписів сусідів, сьогодні свою донечку майже щодня приводить на майданчик у сквері Чорнобильців на проспекті Миру — такий дитячий куточок з’явився тут за її ініціативою.

Програма «Дітям улюбленого міста» розрахована не тільки на Миколаїв — поступово дитячі майданчики облаштують і в районах. Наразі вони вже є в Баштанському, Жовтневому, Миколаївському та Доманівському районах.

СЛОВО — РОВЕСНИКАМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Вболіваю  за українську мову

 

— Моїх ровесників відрізняють якості, подібні до суті нашої держави: ми яскраві, амбіційні, максималісти, цілеспрямовані та мрійливі. Моє покоління народжувалося і виховувалося в складних умовах, в перехідний час для країни. Треба сказати велике «дякую» батькам за те, що вони змогли нас виховати, дати освіту в найскладніші для країни часи і самі витримали тиск тих років. 

Цікавлюся багатьма речами — сучасним художнім мистецтвом, українською та зарубіжною літературою, новітніми напрямками у культурі. Що стосується політики, я не прихильник одної сторони. Ідеальних немає. Дещо з владних ініціатив мені подобається, а щось викликає тривогу. Наприклад, доля української мови. Дуже хочеться, аби закон про мови переглянули. З одного боку, розумію, що в країні, особливо на півдні та сході, багато російськомовного населення і треба поважати його права. Але ж і українську мову не можна відносити на другий план. І не хотілося б, щоб з нею сталося, як з білоруською, яку взяла під захист міжнародна організація ЮНЕСКО. Я дуже хочу, щоб українська мова була близькою і рідною кожному громадянину України. Можливо, було б непогано, аби державну мову вивчали не тільки школярі та студенти, а й можновладці. Наприклад, я, в ході дослідження, спостерігала за різними публічними людьми і помітила, що навіть міністри освіти допускають грубі помилки при спілкуванні українською.

Чому мене так тривожить питання мови? Тому що не збираюся зраджувати обраній спеціальності і сподіваюся працювати вчителем, перекладачем чи журналістом. Мені це цікаво, мене захоплює майбутня професія, і я вважаю, що вона буде на часі.

Упевнена, в України — світле і яскраве майбутнє. Ми вже заявили про себе досить голосно. Нас, як мінімум, упізнають на мапі світу. Ми абсолютно точно — частина прогресивної Європи.

Катерина СИНЯВСЬКА. Народилася 9 лютого 1991 року в Миколаєві. Навчається на 4 курсі Національного державного університету ім. В. Сухомлинського, факультет «філологія та журналістика», майбутня спеціальність «прикладна лінгвістика». Автор соціолінгвістичного дослідження «Мовна ситуація в Миколаєві».