І за життя поета, й нині його прізвище годі шукати в літературно-критичних обоймах. Хоч його байки, гуморески, ліричні поезії, переклади тощо — понад десяток окремих книжок — успішно проходять випробування часом.
1955-го на першу збірку «Байки» в бібліотечці «Перця» тепло відгукнувся Остап Вишня: «От і маємо ми з вами в українській літературі ще одного талановитого байкаря! Велика це, товариші, радість!»
А Максим Рильський, рецензуючи колективний збірник молодих авторів і акцентуючи на байках, писав: «Якщо Павло Ключина — це той самий Павло Ключник, що надсилав мені колись ліричні вірші, то я просив би його не занехаювати й лірики».
Доволі показовий і такий факт. Відразу по виході першої книжечки Павла Ключину прийняли до лав Спілки письменників СРСР і певний час він залишався єдиним на Сумщині майстром красного письменства зі спілчанським квитком. Коли-коли, а тоді це мало величезне значення і для області, і для автора.
Здавалося б, компартійне керівництво впевнилося в його ідейній благонадійності. Однак після кількох наступних книжок з’явився холодок у ставленні до нього і його творчості, а згодом війнуло справжнім холодом.
Став Ключник Ключиною
І досі достеменно не з’ясовано, коли саме Павло Ключник завдяки зміні двох літер став Ключиною. В селі Великий Самбір Конотопського району на Сумщині, де він народився 8 вересня 1914 року, прізвище Ключник доволі поширене.
Перші життєві університети — випасання худоби, робота на городі та в полі, затим — навчання в семирічці, яку закінчив 1931-го. Протягом літа опановував учительську науку на курсах, а восени вже почав працювати.
Саме на той період припадають перші спроби віршування майбутнього поета. Як свідчив журналіст Михайло Галушка, наприкінці 1930-х при дубов’язівській газеті гурток відвідував молодий учитель Павло Ключник, який уже друкувався в місцевих виданнях.
Восени 1940-го Павла викликали в район і рекомендували на посаду директора школи в Бессарабії, яку нещодавно приєднали до України і яка потребувала радянських кадрів. Відмовитись не вдалося, бо натякнули: «в Сібірі нє тєплєє, чєм в Бєссарабіі».
Тоді й народилися рядки, яких, звісно, ніде не друкував:
Так і закінчились гони,
Вбитий в мені волі звір.
Пострілом доказ
вагомий:
Бессарабия или…Сибирь.
Довелося їхати. А невдовзі розпочалася війна.
«Ти тільки ворона, але не орел…»
Розповідати про військовий період Павло Юхимович не любив, як не любив і фільмів на цю тему, літературних творів, мемуарів «великих (говорив завжди з гіркою іронією) полководців».
Під час відступу дійшов рядовим аж до Волги. Після переформування — командир відділення, місячні курси політпрацівників — і на Сталінград.
На цей час припадає публікація в одній із військових газет вірша «Ты только ворона, отнюдь не орёл». Він викликав закономірну цікавість начальника особливого відділу полку майора Воронова — людини жорстокої і мстивої.
Щоб переконати, що вірш не про Воронова, а про Гітлера, Ключина швиденько написав експромт-спростування, яке незабаром надрукували в тій самій газеті.
Але все одно через півроку поета призначили політруком штрафної роти.
Під час першої ж атаки бійці потрапили під мінометний обстріл, а поранений в око і обморожений Павло Ключина потрапив до медсанбату.
Після поневірянь по госпіталях його визнали інвалідом і демобілізували.
Цікаво, що про такі подробиці родина дізналася вже після смерті Павла Юхимовича.
Водночас поет виношував задум написати правду про війну — про це розповідав київський письменник Андрій М’ястківський.
Якщо Андрій Пилипович згодом надрукував роман «Лють», який називали «Анти-Прапороносцями», то Ключина не встиг втілити задум на папері.
Лояльний до влади песиміст
Учителював Павло Ключина із середини 1940-х і аж до 1965-го, коли переїхав до Ромен і став власним кореспондентом обласної партійної газети. І хоч у журналістській іпостасі побув лише 7 років, саме в цей період виявилися його найкращі риси як письменника і громадянина.
Павло Ключина напівжартома називав себе лояльним до влади песимістом, хоч за першої ж нагоди про ту лояльність забував.
Як власкора Павла Юхимовича часто запрошували на різноманітні ідеологічні наради, яких він не любив і намагався уникати. Якось у Липоводолинському райкомі партії звинувачували голову колгоспу в тому, що селяни багато крадуть, а керівник й у вус не дме.
Надали слово і Ключині. Замість того, щоб приєднатися до критики, він розгорнув блокнот і прочитав:
Хто має лиш матню
у жмені,
Свою мораль в життя несе:
Нехай не все нам по кишені,
Та до сідниці нам усе.
Присутні отетеріли і швидко закрили засідання.
Невідомо, чи була розмова з Павлом Ключиною, проте більше на такі наради його не запрошували.
Як згадує син Едуард Павлович, батька іноді «проривало». Небалакучий загалом, він іноді міг сказати кілька слів, а то й чотирирядковий експромт, яких остерігалися в партійних кабінетах.
Ще один схожий епізод. Один з учнів Павла Юхимовича оселився в Ленінграді й уже почав вважати себе росіянином. Під час зустрічі в селі Карабутове він розповів учителеві, що став найсправжнісіньким «русским».
Павло Юхимович спочатку спробував делікатно нагадати колишньому учневі про його справжнє коріння. Проте марно. І тоді пролунало:
Друзей и близких круг
в тебя не узкий
И от России честь тебе,
хвала.
Но ты не русский,
ты совсем не русский,
Ты только задница
двуглавого орла!
Відлуння «Червоного сола»
Добрим другом Павла Ключини був сумський поет Микола Данько. Готуючи до друку збірку «Червоне соло» (пізніше за неї письменник зазнав нищівної ідеологічної критики і його позбавили можливості друкуватися протягом більш як 20 років), Микола Михайлович, буваючи в Ромнах разом з товаришем по літературі Пилипом Гавриловим, читав вірші з майбутньої книжки.
Друзі відмовляли Данька від друкування або просили хоч би пом’якшити деякі рядки. Проте збірка вийшла і відразу ж наразилася на шквал ідеологічної критики і переслідування.
Через деякий час Павлові Ключині зателефонували з обкому партії й замовили відгук на «Червоне соло». Звичайно ж, з акцентом на всі ідеологічні «помилки» та «перекручення».
Той навідріз відмовився, хоч і розумів, чого це може коштувати. Як згадує Едуард Павлович, батько після цього дзвінка тривалий час був пригнічений.
Реакція влади не забарилася: Ключину стали менше друкувати, перестали запрошувати на культурно-мистецькі урочистості.
Відчувши холод, Павло Юхимович почав більше цікавитися краєзнавством, а згодом перейшов на роботу до Роменського краєзнавчого музею.
Проте й тут швидко «занесло»: досліджував діяльність сподвижників Нестора Махна на Роменщині. Звісно, що більшість розвідок так і не було надруковано.
На жаль, доля відміряла Павлові Юхимовичу лише неповних 58 літ. Після тривалої хвороби 2 червня 1972 року він відійшов у вічність.
З-поміж залишених рядків — ось ці, актуальні й нині:
І скільки їх таких було,
Насамкінець. На спільне щастя, пам’ять про талановитого земляка залишається. Його ім’ям названо вулицю в Ромнах, а на будинку, де жив, і на приміщенні Роменського краєзнавчого музею встановлено меморіальні дошки.
У загальноосвітній школі (нині навчально-виховний комбінат) села Великий Самбір діє кімната-музей поета.
І нашого, й чужого роду.
Тавро ліпили на чоло
І горду нівечили вроду.
Мазепи ми, бандери ми.
І не було лютіше слова…
Ми ж бути хочемо
людьми,
Бо є земля у нас, є мова.
Насамкінець. На спільне щастя, пам’ять про талановитого земляка залишається. Його ім’ям названо вулицю в
Ромнах, а на будинку, де жив, і на приміщенні Роменського краєзнавчого музею встановлено меморіальні дошки.
У загальноосвітній школі (нині навчально-виховний комбінат) села Великий Самбір діє кімната-музей поета.
ДОСЬЄ «УК»
Павло КЛЮЧИНА. Поет, прозаїк, байкар. Автор 11 збірок гумору та сатири. Працював в багатьох жанрах, у тому числі — частівки, приповідки, епіграми. Автор нарисів про перебування на Роменщині Тараса Шевченка, Михайла Щепкіна, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької. Окремі його твори перекладено білоруською, болгарською, вірменською, польською, російською мовами.
Олександр ВЕРТІЛЬ, «Урядовий кур’єр» Ігор ЛИСИЙ для «Урядового кур’єра»